«На перше побачення Інна потягла мене в підземелля» — історія кохання трансгендерної пари

Про знайомство

Інна: «Ми познайомилися на Інтернет-форумі. Спілкувалися на різні теми, зокрема обговорювали гендерні питання. Потім адмін форуму вирішив ввести правило — обов’язково вказувати у профілі стать. Ми висловилися проти. Потім пішли з цього форуму і почали переписуватися в особистих повідомленнях».

Ян: «Інна була першою людиною, яка відповіла мені. І я зауважив, що вона пише глибокі та цікаві коментарі»

Про усвідомлення трансгендерності

Інна: «До розуміння цього (трансгендерного переходу — ред.) я доволі довго йшла. Щось в Інтернеті читала, співставляла, спілкувалася з іншими.

Та якоїсь миті збагнула, що для мене питання трансгендерності — це більше, ніж просто гра, перевдягання. З’явилася потреба змінити життя.

У дитинстві я не мала чіткого розуміння про гендери, ролі. Це сприймалося як «мені сказали, що я хлопчик, ну добре — хлопчик то й хлопчик».

У підлітковому віці я почала задумуватися, що чоловіча роль, у звичному розумінні, мені не підходить. Наприклад, візьмемо побудову стосунків. Те, що від чоловіка, зазвичай, очікують більшого прояву активності, ініціативи, — мені не зрозуміло, складно і нагадує дивні ігри».

Ян: «У мене в дитинстві як такого відчуття гендеру також не було. Я це я, а дівчатка, хлопчики граються у якусь свою гру. Але мені дуже запам’яталася одна ситуація з дитсадка. Зазвичай, дівчатка і хлопчики робили усе разом: вишивали, щось малювали, клеїли, а одного дня нам сказали, що дівчата можуть йти додому, а хлопців залишать вчити забивати цвяхи. Тоді я сильно обурилася: “Чому це мені не дають спробувати зайнятися такою цікавою справою?!”»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Змінити стать в Україні: історія трансгендерної жінки

Про ставлення у соціумі

Ян: «Коли люди бачать, як за руки тримаються дві жінки — сприймають це толерантніше, ніж якби по вулиці, взявшись за руки, йшли чоловіки. Але бувають неприємні моменти. Наприклад, заїжджаємо до готелю, а нам пропонують постелити окремо і перепитують “Ні, нас, звісно, не цікавлять ваші стосунки, та все ж, чи точно ви хочете одномісне ліжко?”»

Інна: «Дискомфортно за необхідності показувати паспорт. Завжди думаєш, а як пройде? Щоразу не знаєш, чого чекати. Якщо є можливість, я намагаюся показувати закордонний паспорт — там хоч на фото я виглядаю, як зараз. В українському ж паспорті — якийсь мужик незрозумілий».

Ян: «Мої родичі досі знають не всі деталі. Я, звісно, показував своїй двоюрідній сестрі фото. Реакцією була мовчанка. Батько усвідомлює, що в мене якийсь «дивний» шлюб, але подробиць не знає. І я не дуже хочу, аби він їх знав. Він — літня людина, не хочу його нервувати».

Про весілля та київський РАЦС

Ян: «О, це було весело! Перед тим, як подавати документи ми заручилися підтримкою одного нашого друга. Той привів юриста. І ми такою серйозною компанією пішли подавати документи. А вже безпосередньо перед весіллям, вирішили попередити РАЦС, — аби уникнути ексцесів — що одягнемось у невідповідності із гендером, вказаним у паспорті.»

Інна: «Я почала з того, що ми будемо у костюмах під 18 століття» (усміхається — ред.).

Ян: «Так, ми вирішили, що за рахунок костюмів це сприйматиметься не з таким осудом. Як такий собі прикол».

Інна: «Жіночка в РАЦСі відреагувала “О! Як цікаво!..” І потім ми додали, що також поміняємося ролями» (Інна на весіллі була одягнена у білу сукню, Ян — у костюм).

Ян: «І тоді вона спитала “А що ж ви так, мої зайчики?” Коли вже після весілля ми поверталися додому, вийшли з лімузину — Інна у гарній сукні, я в історичному костюмі — побачили наших сусідок-бабусь, які нас вітали і казали, як за нас раді. Було дуже приємно і неочікувано».

Про побут

Ян: «Я все ж виконую більше «жіночої» роботи, оскільки це для мене звично. Роблю те, що легко вдається. Інна, наприклад, вранці готує кашку для мене, для себе, для кота. Я готую все інше. Як такого жорсткого розподілення обов’язків у побуті немає, але я роблю трошки більше».

Про ставлення до трансгендерів у Росії та Україні

Ян: «У різні часи було по-різному. Пам’ятаю, ще в 2011 ми не боялися, що Інна (коли приїжджала до Яна в гості до Росії — ред.), якщо десь покаже свій паспорт, отримає якесь покарання. Потім стало жорсткіше. Мені дуже довго здавалося, що в Україні значно комфортніше у цьому плані, що люди дивляться на це з більшою зацікавленістю та дружелюбністю. Зараз значного негативу я не відчуваю, але є побоювання, що ставлення може стати гіршим. У багатьох людей є запит до повернення чогось більш “традиційного”».

Інна: «В останні роки активнішими стали праворадикали, які приходять на заходи (на підтримку ЛГБТ-спільноти — ред.) і намагаються їх зірвати, нападають — цього побільшало»

Про відпочинок

Ян: «Ми часто ходимо в гори. Раніше це був Кавказ, зараз — Карпати. А на перше наше побачення у Києві Інна потягла мене до «дренажки» (йдеться про так звані київські підземелля, зокрема, дренажно-штольневу систему «Аскольдову» глибиною більше 30 метрів під землею — ред.).

Інна: «Так, свого часу я захоплювалася діггерством».

Про процедуру трансгендерного “переходу”

Інна: «Процедура транспереходу у 2016 році змінилася, та все ж труднощів і дискримінаційних моментів вистачає. Хотілось би, щоб юридична та медична частини відокремлювалися одна від одної. Тобто, якщо ти, наприклад, захотів змінити паспорт — йдеш у паспортний стіл і змінюєш. Це не має залежати від діагнозу і медичного втручання.

Довідка: Щоб розпочати процес «транспереходу» в Україні, треба отримати психіатричний діагноз «транссексуалізм», це може зайняти два роки, і лише після цього можна змінювати документи.

У всіх людей різні потреби, комусь це потрібно, комусь ні. Зараз, принаймні, не вимагають обов’язкової операції. Та, щоб тобі поставили діагноз, потрібно 2 роки бути на обліку в психіатра. Раніше була комісія при МОЗ з 15 людей одна на всю Україну (яка вирішувала, чи давати медичне свідоцтво про зміну статевої приналежності — ред.).

З 2016 року, фактично будь-який психіатр може поставити тобі діагноз, ти хоча би можеш піти до дружнього лікаря, який не має гендерних стереотипів. Але з цим простіше у Києві і ще декількох містах. Якщо людина із глибинки, де місцеві лікарі усе одно цього не розуміють, їй доведеться їхати до Києва.

Я вже рік стою на обліку в психіатра. Звісно, це все засмучує. Чому якісь сторонні люди краще мене повинні знати, як я почуваюся і ким насправді хочу бути?... Я, як активістка, постійно докладаю зусиль, аби щось змінити, а мені постійно говорять — “не на часі”».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Бути трансгендером в Україні: коментарі лікарів та експертів

Авторка тексту: Альона Нестеренко