ENRU
«Горизонт-400»: добути вугілля під лінією фронту
5 вересня, 2017 13:15

Два величезні колеса, гул насоса, червона будівля і порожня «Дошка пошани». Трохи нижче ще один стенд — «Ними пишається шахта». На ньому теж жодної світлини. Поряд у траві вуличні собаки дожирають залишки чиїхось котлет. Шахта «Золота» — одне з тих підприємств, які всупереч війні продовжують видобувати вугілля.

Загалом тут працює майже півтисячі людей. Щодня відкачують воду, щоби не затопило сусідні шахти на підконтрольній території та продовжують добич. Щодня, усі три роки війни.

Шахта «Золота» продовжує процювати всупереч війні Фото: Євген Спірін/Громадське

Працюють у 4 зміни. Навіть під час сильних обстрілів, коли шахта була знеструмлена і затоплена, гірники знайшли спосіб підтримувати її життєздатність.

«Наразі відпрацьовуємо один пласт. Бували й кращі часи, добували близько 1000 тонн вугілля на добу. Зараз дуже маленьке навантаження. Працюємо для підтримки, до 2000 тонн на місяць — тому що на лінії фронту. До війни було 1000 працівників, тепер залишилося менше половини», — розповідає директор шахти Ігор Новосьолов.

Сьогодні він при повнім параді — на ньому піджак, поряд кілька так само вбраних заступників, нас приймають у залі для нарад. Коли кілька місяців тому, випадково потрапивши на «Золоту», ми зустрілися вперше, спітнілий директор у заяложеній робі тягнув на собі відбійний молоток та дуже хотів спати.

Директор шахти «Золота» Ігор Новосьолов розповідає, що з початком війни кількість працівників зменшилася вдвічі Фото: Анастасія Власова/Громадське; Євген Спірін/Громадське

Він часто сам спускається в шахту, а під час сильних обстрілів рятував підприємство та відкачував воду, стоячи по коліно в багнюці. Принаймні так розповідають його колеги.

«Коли почалися обстріли — люди порозбігалися. Я їх не звинувачую. Усім хочеться жити, їсти, пити. Сусідня шахта, «Первомайська» (на території самоназваної «ЛНР» — ред.), вже два роки не відкачує воду. Частина води прийшла до нас. Раніше приток води був 250 кубів на годину, зараз — 600. Далі буде тільки гірше. Згодом уся вода прийде до нас», — продовжує Новосьолов.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Крізь пекло і назад: історія кохання у прифронтовому інтернаті

Ігор Новосьолов не завжди «при повнім параді» — під час сильних обстрілів разом з іншими шахтарями рятував шахту від затоплення Фото: Анастасія Власова/Громадське

Поки директор розповідає про приплив води, насоси і норми видобутку, починається друга зміна. Біля комбінату з червоної цегли юрмляться чоловіки.

«Який канал?» — вигукує хтось.

«Громадське», — відповідаємо.

Чоловік, розмахуючи кулаком, кричить:

«Який Первомайськ? Він під «ЛНР»! Де ви, виродки, два роки тому були, коли нас усіх жужолкою сипало? Хоч би хто згадав та приїхав. Жодна душа не запитала про наше життя».

«Не гарячкуй, ніхто більше не приїде сюди, — заспокоюють його друзі. — Не грубіянь, люди з Києва добиралися».

«З Києва? Зажралися вони у своєму Києві. Тільки податки їм плати. Данина натуральна, як басурманам...», — каже чоловік, але заспокоюється і відходить.

Із сумкою на боці, в якій лежить «тормозок», — пара бутербродів, цибулина і шматок сиру, — стоїть Саша. Тут його знають усі. Саша — «горизонт-400». Горизонт — це поверх у шахті, а 400 — його глибина. Саша спускається сам і починає роботу саме на цій глибині. Працює завжди наодинці.

Саша — «горизонт-400» Фото: Євген Спірін/Громадське

Мовчати не може, не хоче і не вміє, на відміну від інших похмурих хлопців, Саша розповідає анекдоти, які змінюються гнівними монологами про прифронтове життя, а далі згадує дружину:

«Я тут народився, розумієш? Та нічого ти не розумієш. Тут виріс, серед териконів і чебрецю. Бійки село на село, заточкою комусь у бік. Одному, пам’ятаю, ребро підрізав. Міліція часто перевиконувала план. Усе через мене. Потім училище було, потім — шахта. Одружився. Не йти ж на зону — пішов у забій. Дитина народилася. Шахта. Дружина. Дитина. Із 1978-го нічого не змінилося».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Він шукав СРСР»: як пенсіонер із Росії пішки дійшов до прифронтового інтернату на Луганщині​

З іржавих гучномовців лунає скрегіт, наче корабельний гудок — час отримувати номерки.

Металеві номери для шахтарів як перепустки: один жетон для спуску, другий — для підйому. Коли приїздить кліть, перший номерок здають черговому, він записує, хто за цим номером спустився. Другий залишається в шахтаря. При підйомі другий номер звіряється з першим, якщо в чергового два номери, значить піднялися на поверхню всі. Якщо один — значить хтось застряг, загубився або похований заживо.

«Тьху-тьху, аварії — найстрашніше. Якщо не дораховуємося номерків — одразу тривога. Усі сили кидаємо, щоби зрозуміти, хто залишився під землею, чому не вийшов, установлюємо причини, — пояснює жінка, яка видає номерки. Вона тримається перед камерою і карбує канцелярські фрази, але людське бере гору. — Аварія це страх…», — її голос починає тремтіти.

Металеві номери для шахтарів, як перепустки: один жетон для спуску, другий — для підйому Фото: Євген Спірін/Громадське

У віконце хрипить Саша:

«Давай наряд! Горизонт-400!»

Відтак повертається і ввічливо каже:

«Ходімо зі мною. У мене і печиво, і кава. Пригощу. Тут лише 400 метрів. Не побачите такого без мене ніколи».

«Правда, там каву можна пить?»

«Каву пить, мать твою єтіть!» — жартує Саша, шахтарі, що отримують номерки, починають голосно реготати.

Зміна готова: усі отримали жетони, наряди, на всіх — брудні роби і гумові чоботи. Остання зупинка біля ствола, можна покурити.

Зміна розлягається прямо на асфальті. Гірняки відкушують фільтри і без того міцних цигарок. Наступний перекур аж за 8 годин. Неподалік табличка — «Викинь недопалок: вибухнеш!». Саша тицяє в напис пальцем і знову жартує:

«Спустився в шахту, а там — пожар! Клич охорону, мужик бабу прижав!»

Усі сміються.

— Ото раніше були часи! Хочеш — їдь на БАМ, хочеш — на цілину, або взагалі Транссиб будувати. А я от пішов у забій. Треба було бігти звідси, а тепер куди? Пізно.

«​Остання зупинка біля ствола, можна покурити» Фото: Євген Спірін/Громадське

Саша спльовує та підводиться. Час спускатися.

На клітях написи: права — не більше 12 осіб, ліва — не більше 12 осіб. Доки шахтарі чекають, можна обговорити останні чутки. Друг Сашка розповідає:

«А у мене із зарплати вирахували 500 гривень. На АТО. А ще солдати наші тепер по 500 гривень за кожен постріл отримують!»

«Та йди ти, заливаєш!», — парирує Саша.

«Та правду кажу. От вночі вони для чого бахкають? Бо платять. Кому охота посеред ночі в полі стояти і стріляти? Отож-бо», — не вгамовується товариш.

«Якщо такий розумний, то чого такий бідний?», — питає Саша.

Знову всі сміються.

Доки шахтарі чекають, можна обговорити останні чутки Фото: Євген Васильєв; Євген Спірін/Громадське

Під’їжджає кліть, скриплять дверцята, у маленьку кабінку набиваються люди. Чергова опускає сітку, кабінка падає вниз. Саша лишається на лавці один — у нього свій горизонт.

— Був би ти одягнений краще, узяв би з собою. Може наступного разу. А тепер і мені пора. Уперед, до нових горизонтів.

Рукоятчиця зітхає:

«Якби не війна, уже б давно і самі себе годували, і вугілля було б удосталь. Ну нічого, буде день, буде світло».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Життя в ізоляції: як «дачники» з Луганська опинилися в закритому селищі на лінії фронту

Підписуйтесь на наш канал у Telegram