Фото:

малюнок Павла Коновалова/Громадське

П’ята річниця Іловайського котла. Військова прокуратура досі з’ясовує обставини, за яких загинули сотні людей. Розслідують, хто кому і які віддавав накази, хто ким керував. 

З українського військового керівництва в Іловайській трагедії найчастіше звинувачують двох людей. Перший — Віктор Муженко, тепер уже колишній командувач Генштабу Збройних сил. Другий — призначений замість нього Руслан Хомчак, який у 2014 році командував сектором Б (на захід від Донецька) і виводив війська з-під Іловайська. 

У проміжному звіті тимчасової слідчої комісії Верховної Ради йдеться, що про «зелений коридор» Муженко говорив лише з першим заступником керівника російського генштабу, але цього було недостатньо.

Про «зелений коридор» в обмін на полонених російських десантників намагалися домовитися й президенти країн 26 серпня у Мінську. 

Росіяни постійно змінювали умови: спершу дозволяли виходити, потім — дозволяли тільки певним маршрутом, а пізніше — виходити, але без зброї і техніки. 

28 серпня Руслан Хомчак вирішив виходити з боєм. Хтось цей наказ отримав, хтось — ні, хтось прочитав в інтернеті про дозвіл від Путіна на «зелений коридор». 

Колони пішли і їх почали обстрілювати.

Ми зібрали п’ять історій людей, яким вдалося вижити після Іловайського котла. Ці історії більше схожі на сюжет фільмів, ніж на реальність. І це лише п’ять історій із тисяч тих, що відбувалися насправді.

Юрій Сіньковський, ексзаступник командира 40-го батальйону «Кривбас»

Тримали оборону в селищі Зелене. Зайшли туди 8 серпня, завдання — протриматися 2-3 дні, доки триватиме штурм Іловайська. Залишилися на місяць. 20 серпня їх почали атакувати танками. 

Я ухвалюю рішення облаштувати позиції просто під вагонами, між рейок. Там було каміння, хлопці казали: «Ні-ні, не зможемо вирити». Але після обстрілу зарилися. Боєприпасів було достатньо. Жартома я просив хлопців рахувати, скільки за добу на нас падало снарядів — від 250 до 400. Окрім обстрілів, були і штурми. 

Що 15 хвилин ми робили перекличку, кожен знав свій сектор стрільби. 

Десь о 5 ранку 10 серпня мене щось штовхнуло. Виходжу на «рельси» — відповідають, виходжу на «вагони» — відповіли, що без пригод. Передав по рації, що йду туди, де ніхто не відповідав. 

Трошки пройшов до села, дивлюся — біля паркану ніби хтось сидить, якийсь горб, якого раніше не було. Розвертаюся і питаю: «Ти хто такий?». 

Перша куля влучила мені в бронежилет. Друга — в магазин, пристебнутий до автомата. Я ніби уві сні все відчуваю, поштовхи. Третя куля ковзає мені по щоці. 

За кілька секунд він зробив три постріли, та ще й з коліна. Я одразу зрозумів, що це професійний воїн, а не якийсь там шахтар. Я падаю і роблю лише один постріл, починаю відповзати за кущі. 

Хлопці просто поснули, пропустили. Настільки були виснажені, зокрема й емоційно. А вони [бойовики], як саранча, попід заборами близько підійшли вже. По мені метрів із 30 стріляли. Дуже тяжкий бій був. 

20 серпня вони розпочали штурм танками. Ми були прикриті посадкою, але два-три снаряди — і вони всю її рознесли. Ми як на долоні були. Їхній танк зупинився на відстані метрів 700 [від нас]. Тоді я зрозумів, що всі «ГРАДи» — це дитячий лемент, порівняно з тим, як стріляє танк. Божеволієш. У тебе немає навіть 2-3 секунд, щоб почути свист. Це просто постріл і розрив. Одразу. 

Я кажу снайперу: «Стас, з гранатомета не дістанемо, немає способу підібратися до них ближче. Може, зі снайперської гвинтівки спробуємо влучити?». Але для цього треба було вийти на відкриту позицію — стати у двобій із танком. Він по тобі, а ти з гвинтівкою. І хто перший встигне. Стас каже: «це ж стовідсоткова смерть». Паша кулеметник каже: «Я піду». В нього був ПКМ (кулемет Калашникова — ред.). Я кажу: «Паша, хоч три чотири черги зроби по башті». 

Ми розуміли, що прицільно не вийде, але може хоч кудись влучили б. У Паші були бронебійні набої. Він починає стріляти. Видно, що іскри відлітають від башти танка. Він черги три-чотири зробив, коли снайпер по ньому почав стріляти. Перша куля розбила йому тазостегновий суглоб. Він починає кричати і продовжує стріляти ще черг зо вісім. Друга куля розбиває йому сечовий міхур. 

Пашу стягнули. Танк мовчить. Дивимось, а вони викинули білий прапор на танку. Хлопці хотіли їх розбити. Але це могла бути пастка. До того ж, танк посеред села стоїть. Якщо його розбити і спрацює боєкомплект — від села нічого не залишиться. Я не дав добити танк. Наша задача була залишитися живими. 

Пашу затягли під міст, обкололи знеболювальним. Медиків не було — ганчірками позаліплювали [рани]. Ми вже фактично були в оточенні. Він каже: «Я помираю?». А я йому: «Все буде нормально». 

Після цього почали лупити, з чого було. Хвилин 40. Ми були під мостом, ще й закопалися, нормальне було укриття. Снаряд потрапив у вагон. Вугілля летить, осколки. Тоді мене поранило в плече. Як комарик укусив. Потім вже я зрозумів що це осколкове. Дихати не можу, якось так добре. Сергій підбіг, каже, «тут нічого страшного». А я дихати не можу. Осколок пройшов біля серця. Я вже потім дізнався, що ліва легеня склалася і стався внутрішній крововилив. 

Через кілька хвилин до нас прорвалися наші. Тоді і мене, і Пашу завантажили — і в лікарню у Старобешево. Я втратив багато крові. Пам’ятаю, як медсестра тримає мене за голову, а сльози котяться і падають мені на обличчя. Я досі пам’ятаю смак її сліз.

Фото:

малюнок Павла Коновалова/Громадське

Ігор Павлов, старший солдат 40-го батальйону «Кривбас»

24 серпня поверталися з опорних пунктів батальйону в Старобешево в табір за селищем Кутейнікове Донецької області. Потрапили в засідку, машину обстріляли. 

Нас розстріляли дві БМД (бойова машина десантна — ред.) росіян. Це я вже потім дізнався, що то були росіяни. 

Всі, хто був у машині, або загинули, або отримали поранення. Це сталося ввечері. Я доповз до посадки. Там теж були наші поранені побратими. Мені відірвало руку і поранило в голову — палець у голову заходив. Рука висіла на трьох жилках. Мене в посадці перев’язали, вкололи знеболювальне. Вони збиралися йти, а я розумів, що йти не зможу. А вони всі поранені, не дотягнуть мене, буду тягарем. Я сказав, що залишуся. 

25 серпня зранку я сам дійшов від Кутейникового до Многопілля.

Ніч пролежав у посадці. Біля мене був якийсь бій. Проходили наші, а за ними — росіяни. Я чув російський говір. Коли сонце зійшло — я встав. Скільки мав сил — почав іти. Було кілометрів вісім. Через кілометра півтора я, зомлівши, впав у траву. Не знаю, скільки так лежав. 

Був ранок, трава в росі — це допомогло мені опритомніти. Пішов далі. 

Я розумів, що телефонувати комусь немає сенсу, за мною б не прийшли — це був тил.

Я йшов далі, побачив «жигулі», які їхали в бік Іловайська з боку Кутейникового. Там були чоловік і жінка. Я зупинив машину і попросив мене підвезти в бік українського блокпоста. Вони відмовилися. Дали мені пляшку води з собою і поїхали. Через якийсь час я знову побачив ту машину, вона поверталася. Водій зупинився і сказав що мені залишилося йти близько кілометра. Я дійшов до нашого блокпоста. Там мене посадили в БТР і повезли в Волноваху».

Фото:

малюнок Павла Коновалова/Громадське

Сергій Швачко, начальник зв'язку 51-ї окремої механізованої бригади ЗСУ

До 29 серпня 51-а бригада базувалася у Многопіллі. Під час відходу колону обстріляли, Сергія поранили. Разом з іншими бійцями він змушений був здатися в полон росіянам.

«29 серпня сформували колону. Вище керівництво вирішило виходити з Іловайська. В наших підрозділах не вистачало важкого озброєння, були втрати офіцерів. На початку виходу ми сильно розраховували на «зелений коридор». Про це писали ЗМІ, наші хлопці читали про це в мобільних. Керівництво запевняло, що воно робить усе можливе, щоби нас вивести. Під час самого виходу була команда генерала Хомчака, що виходимо «по-бойовому». 

Я чув по радіостанції перемовини з представниками Російської Федерації. Вони вигадували якісь умови: то вимагали йти саме цим шляхом, то вимагали йти без техніки. Дійшло до того, що вимагали йти і без техніки, і без зброї. Ми не могли залишити техніку і зброю нашим ворогам, тому вирішили виходити по-бойовому. Не кожен солдат отримав цю команду, не кожного солдата можна було забезпечити засобами зв’язку. Команду передали по засобах зв’язку. Я її чув і командир мій Пивоваренко її чув. 29 числа ми колоною вирушили в населений пункт Агрономічне. 

Вийшли з Многопілля і попали в засідку. Першу ж машину підбили, другу — пошкодили. Потім був бій. Автомобілі і буси почали розвертатися. Я був у машині зв’язку БТР-80, вона не має ніякого озброєння. Ровами, посадками нам удалося виїхати на швидкості до Новокатеринівки. Нас із правого флангу обстрілювали всю дорогу зі стрілецької зброї. 

А потім був вибух. Удар прийшовся на передню частину, якраз де був я. Якби це була міна, БТРа б не було, і я б тут не сидів. Якби протипіхотна міна — я б її не відчув. Щось було з протитанкових засобів, відрикошетило від землі. Осколком мені поранило ліву гомілку. 

Машина втратила керування і заїхала в населений пункт. Село обстрілювали з артилерії. Через деякий час сільська адміністрація нас попросила або поїхати з села, або здатися росіянам, бо вони обіцяли нас вибивати, поки не знищили б усе. 

Хлопці, які були сміливіші і не були поранені, зі зброєю в руках ярами, річками, кукурудзою і соняшниками вийшли. Поранені, ті хто не міг ходити, хто був виснажений морально — були вимушені здатися.

Мене забрали просто на причепі від легкового автомобіля.  

Це була регулярна російська армія. Це було видно і по формі, і по сухпайках їхніх, було чути «пітєрскій» акцент.

Там ми заночували. Наступного ранку приїхали дві вантажівки з полоненими і пораненими нашими бійцями. Нас відсортували: поранених залишили на цій позиції, неушкоджених знову посадили у вантажівки і повезли до Захарченка. А нас вивезли і одразу обміняли. Із зони бойових дій мене відправили у Дніпропетровський шпиталь. 

Сьогодні я розумію, що іншого варіанту, окрім того, який стався, не було. По-різному люди сприйняли це. Хлопці, які йшли пізніше, мали більше усвідомлення, куди вони йдуть.

Фото:

малюнок Павла Коновалова/Громадське

Олег Борисов, зв'язківець 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ 

Виходив у другій колоні «зеленим коридором» 29 серпня 2014 року. Під час виходу поблизу Многопілля колону почали розстрілювати. В колоні Олега виходило близько 400 людей, вижили 137. 

«28-го серпня десь о 6-7 годині вечора нам сказали готувати колону з техніки, яка вціліла після обстрілів. Начебто мали 29-го в 4 ранку виходити з оточення. 

Ми почали десь о 6 ранку формувати колону. А коли почали виходити ближче до обіду, нас накрили і танками, і ГРАДами. Ми зупинилися, розсипалися, зайняли оборону. Десь через півгодини Хомчак дав команду: «По машинах і починаємо рух». 

Хоча по рації я чув, як йому давали команду: «Почекайте 2-3 хвилини і йдіть в переговори». Він сказав: «У мене 2-3 хвилин немає, колона рушає, прориваємося збоку». 

Ми пройшли, може, з півкілометра, коли нас почали знову впритул обстрілювати. 

У мене був 53-й «газон» (автомобіль ГАЗ — ред.) завантажений боєкомплектом і людьми, і була причеплена зенітна установка ЗУ-23-2. Ми зразу побачили, що попереду на дорозі перша колона, броня, пішла вперед, а ми — друга колона — залишилися. 

Йшли мікроавтобус, ВАЗи, газельки, маршрутки. 

Ми побачили, що попереду вже стоять розбиті машини. Звернули вліво на скошене поле. І тут з автоматів дві-три черги полетіло в нашу машину. Водій вискочив, крикнув: «Машина обстріляна, бігом з машини». Ми почали відбиватися. Тоді ще щось «прилетіло» хороше в машину, мене хвилею від неї відкинуло. 

Прийшов до тями — лежу в стерні. Дивлюся — попереду хлопці повзуть. Я за ними. Перед нами було Краснопілля. Ми і побігли туди до старого розваленого будинку, сама коробка стояла. Я до нього тільки добіг, і в мене над головою пролетів снаряд у стіну. Пряме попадання, мене присипало трошки цеглою. Хлопці допомогли відкопатися. 

Ми прийняли оборону. Відстрілювалися майже до сутінок, поки не закінчився боєкомплект. 

Тоді нам почали кричати: «Здавайтеся в полон, ми вам гарантуємо, що ви будете цілі. Або зараз наводимо точне коригування, і вас накриє «ГРАДами». 

Старший блокпосту вирішив піти на переговори з ними. Коли повернувся — сказав: «У нас два варіанти: або лягти тут, або здаватися». Відбиватися можна було або прикладом, або кулаками. Так ми здалися в полон».

Перед тим, як потрапити в полон, я розібрав свій телефон, витягнув з нього сім-карту і карту пам'яті. Кинув їх у шкарпетку — на карті пам’яті залишилися фото і відео, які я знімав. 

Нам дозволили зібрати поранених і загиблих, хто був з нами на хуторі або залишилися лежати на полі. 

Нас зібрали, посадили в напівкільце, забирали бронежилети, документи, зброю. О 12 ночі по нас не приїхали машини і повезли манівцями, полями. Висадили посеред ораного поля, де вже були інші «кацапи». З тих, до кого ми потрапили в полон, був лише капітан. Він почав знайомитися з нами — хто, звідки, чого сюди прийшли, покажіть нам бандерівців. Ми кажемо, що й самі хотіли б їх побачити. Ми захищаємо свою землю, свою батьківщину, а ви чого сюди прийшли? «А ми, — каже, — прийшли сюди як миротворці». Типу тут бандерівці мародерствують, убивають, гвалтують, дітей їдять. Вони прийшли рятувати українських людей. 

Слово за слово, давай знайомитися. У мене в ЗУ (зенітна установка — ред.) було четверо людей — троє полтавських, один запорізький. Дійшла до мене черга. Кажу, що з Полтавської області, з Пирятина.

— О, так ми з тобою земляки, — каже.

— Які ми з тобою вхріна земляки? Ти — кацап, а я українець, — кажу. 

— Так я родом з Черкас, у мене батьки і зараз там живуть, — відповідає.

Нас зразу хотіли відвезти до чеченів, але він заборонив. У полон нас потрапило близько 80. В нашій колоні виходило близько 400 людей, вижили 137. Дуже важко поранених вони забрали, сказали, кудись у шпиталь відвезуть, будуть лікувати. А нас посадили серед ораного поля, і ми сиділи там три доби. 

Тоді нас привели в центр села, посадили біля річки, і сказали: «Сидіть тишком-нишком, по вас їде Червоний Хрест. Це вже роки два тому в інтернеті я дізнався, що то був не Червоний хрест, а Полтавська медична рота, яка забирала загиблих. Чи самі випросили, чи кацапи запропонували їм забрати нас. Бо в них у самих жерти не було чого. Вони нам один пайок давали на 12 людей.

Приїхав цей «червоний хрест» — три КАМАЗи. Поранених посадили у швидкі. Дорогою ми зупинялися і збирали загиблих полями, посадками, узбіччями.

Фото:

малюнок Павла Коновалова/Громадське

5

Володимир Кривульський, мінометник зведеної роти 93-ї окремої механізованої бригади ЗСУ 

Колона виходила 29 серпня, її розбили. Йшли поблизу хутора Червоносільське. Володимир допоміг затягнути пораненого в автомобіль, що проїжджав повз. Коли це вдалося, двері автівки зачинилися і чоловік залишився один у полі, де стріляють. 

Я знав, що ми просто так не вийдемо. Думав побомблять та й усе. Але не думав, що так жорстоко. Ми виходили останніми у вантажівці, за нами ще два чи три БМП їхали. Ми виїжджали, а вони вже стріляли. Потім я не зрозумів, чому ми зупинилися, а це водій — царство йому небесне — загинув. Ми з’їхали в соняшники. Все було як у тумані, а коли розвиднілося, я зрозумів звідки стріляють, і почав відстрілюватися. 

З нашої машини всі загинули, окрім мене. Я відповз від неї, бо нам казали, що так треба — там же боєкомплекти і небезпечно — може вибухнути.  

Я побачив двох хлопців, які тягнули пораненого. Здоровий такий повз першим. Я почав їм допомагати, той здоровий кинув пораненого і поповз уперед. 

Звідкілясь узялася машина. Я її бачив, навіть нею їздив, здається, в Грабському раніше. Відчинив задні двері, а там уже був поранений. Він був не сильно поранений. Я почав затягувати того, якого ми тягнули, також на заднє сидіння. Я не знав цих хлопців, просто робив і все. 

І один заскакує також на заднє сидіння, інший — поруч із водієм, доки я пораненого ледь заштовхнув на заднє сидіння. Я схопився за ляду, машина різко газує, ну хіба я за машиною вженуся? Я спершу почав бігти, потім руки розжав і все. Машина поїхала, а я залишився один у полі. 

З півгодини я просто лежав. Нічого не розумів, куди відстрілюватися. Ракетниці літають, машини вибухають. Потім почав іти. Довго йшов. Разів двадцять, напевне, мало не натрапив на москалів. Йшов, побачив когось. Зняв з рукава жовто-блакитну пов’язку і кричав «Хлопці, я свій». А потім зрозумів, що це не «наші». І я сховався. Дивом вони мене не помітили. Дістався до посадки, там поспав. Потім дійшов до села.

Постукав у будинок і мене прийняли. Тільки просили нікому не говорити, боялися, що хтось дізнається. Я і зараз про них говорити не буду. Це село Кутейникове. Мене нагодували, вимили, дали поголитися. Мене врятували «сепари». Вони ще казали: «Бачите, ви нас сепарами називаєте». 

Вони придумали мені легенду, щоб якщо мене зупинять далі, я знав що казати. Дали мені грошей і їсти з собою. Жінка казала: «невідомо скільки добиратися будете, буду молитися за вас».

Фото:

малюнок Павла Коновалова/Громадське

Я вийшов на зупинку. Машина їде. проїхала повз, потім повертається. 

— А вам куди? 

— В Старобешево.

— Ну сідайте. 

Напевне водій боявся один їхати, вдвох не так страшно. Ми намагалися виїхати. Їхали мало не по трупах, по наших хлопцях. Це був жах. Кацап зупинив і каже — розвертайтеся, ви там не проїдете по трупах. Я їхав із сепаром в машині, він сварився на «укропів», а я що? Підтакував. Що мені залишалося робити. 

Зупиняли на блокпостах. Питали: «Батя, ви воювали?» Я казав: «Куди мені воювати, хлопці, я вже старий». Мені було 47 років. Але виглядав я, як бомж чи алкаш, був дуже втомлений, виснажений. Це мене напевне і врятувало. 

Коли цей чоловік мене висадив, я пересів на автобус. Перед Донецьком теж в автобусі перевіряли. Вивели з автобуса. Я боявся, щоб речі не перевіряли. Я військовий квиток заховав у речі. Документи перевіряє і каже: «Оба-на, Дніпропетровськ до нас у гості завітав». Думаю: «Ну, Вовка, тут тобі й приїхали». А вони щось поговорили, паспорт віддали і відпустили. 

Я вибрався, прийшов у військову частину, а там кажуть: «йо-майо, ми ж уже й похоронку додому тобі відправили». Але я встиг. Напевне янголи-охоронці в мене хороші. 

Поділитись: