У житті трапляються моменти, коли ти точно знаєш, що опинилась у правильному місці, у правильний час і з правильними людьми. Марш за клімат став для мене (і, дозволю собі припустити, для решти майже двох тисяч учасників та учасниць) саме таким моментом.

— Я тут, бо хочу жити, — вловлюю краєм вуха чужу репліку.

Пафосну? Щиру? Радше і те, і інше.

Так буває, коли відстоюєш дійсно важливі речі. І справа не в тому, що хочеш сказати красиво чи «правильно», справа в тому, що зміна клімату це справді питання нашого майбутнього (не)життя.

20 вересня Україна приєдналася до Всесвітнього кліматичного страйку. Майже дві тисячі людей (за підрахунками організаторок) пройшлися центром Києва, стартувавши від Михайлівської площі та фінішуючи біля Офісу Президента: «Наша хата не скраю, коли планета палає».

Із гаслами на картонках для повторного використання, без одноразових стаканчиків і, найголовніше, — без політичного чи комерційного піару. Ця акція була екологічною не лише в контексті навколишнього середовища, але і в контексті закликів та символіки.

Пара нардепів, щоправда, встигли сфотографуватися на фоні колони маршу з плакатами, які позичили в іншої учасниці. Заселфілися — і побігли в Раду. Організаторки їх, до речі, у саму колону не пустили, тому народним обранцям довелося фотографуватися збоку, на тлі демонстрантів.

Сам марш розпочався з пісні про клімат і складався з двох колон: в одній ішли маленькі діти та підлітки, в іншій — дорослі.

Спостерігаючи за наймолодшими, я думала, про те, що ще недавно «дитячий» часто було для мене синонімом до слова «несерйозний». Але зараз я йду за ними, фактично за дітьми, а цей дитячий голос перетворився на рупор боротьби за кліматичну справедливість.

Київський марш об’єднав близько десяти еко-ініціатив України, які висунули спільні шість вимог, серед яких, зокрема, перехід на відновлювальні джерела енергії, «чистий» бюджет без дотацій тваринництва, розвиток електротранспорту і велоструктури та відмова від пластику. В особистій розмові організаторки маршу казали, що найважливіше для них було врахувати побажання всіх ініціатив і при цьому чітко розуміти, що стоїть за кожним із пунктів. І це знову про «екологічність» вимог і важливість єдності. Бо кліматична криза і шляхи її вирішення — справа не одного воїна у полі-сміттєзвалищі. Це питання руба: або ми всі діємо в інтересах планети, або ж усі гинемо від наслідків екологічної катастрофи.

Марш за клімат став моєю першою екологічною акцією. І я, чесно, вийшла туди через страх. Страх за своє майбутнє.

«У нас немає запасної планети», — вигукували найменші учасники та учасниці маршу. Насправді ж, саме їхні голоси можна вважати найголовнішими на цій акції. Адже в нас є лише 11 років, щоб змінити своє ставлення до планети, інакше наслідки кліматичної кризи (глобальне потепління, катаклізми, засуха, брак ресурсів тощо) будуть незворотніми. На акції розумієш, що ось ці діти, що йдуть в окремій колоні, можуть просто не мати майбутнього.

«Ви кажете, що любите своїх дітей понад усе, але ви крадете їхнє майбутнє прямо в них перед очима», — ці слова 16-річної Грети Тунбер, засновниці руху Fridays for Future, який, власне, і надихнув світ до глобального кліматичного страйку, найкраще пояснюють лицемірність нашої з вами «турботи» про майбутні покоління.

«Ма, ви угробили нашу планету», — відверто заявляє моя знайома під час одного з сімейних вечорів. І замість того, щоб бідкатися і розводити руками, саме її покоління береться до дій.

У серпні 2018 року шведська школярка Грета Тунберг відмовилася відвідувати школу і щодня сиділа біля парламенту Швеції, тримаючи в руках знак із написом «Skolstrejk för klimatet» («шкільний страйк за клімат»). Серед її вимог до уряду було зниження викидів вуглецю. Грету підтримала молодь по всьому світу, і рух Fridays For Future («П’ятниці за майбутнє») перестав бути крапелькою, що дратівливо падає зі стелі, і перетворився на мільйони відер крижаної води, що нарешті змусили нас прокинутись.

Відкритий лист зі своїми вимогами учасники та учасниці передали Офісу Президента України. І, я сподіваюся, він гарненько їх вивчить перед самітом ООН із питань клімату 21—23 вересня. Тому що Україні теж настав час включитися. Адже загибель планети не передбачає нейтралітету чи винятків.

За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, 250 тисяч додаткових смертей на рік може відбутися протягом 2030-2050 рр. через недоїдання, малярію, діарею та аномальну спеку, пов’язані зі зміною клімату.

Найбільший внесок до глобального потепління наразі робить спалювання викопного палива (вугілля, нафта, газ), яке збільшує концентрацію парникових газів, таких, наприклад, як двоокис вуглецю, — лише 100 видобувних компаній відповідальні за 71% обсягу парникових газів, викинутих у атмосферу з 1988 року. У поєднанні з іншою діяльністю (наприклад, розчистка земель під сільське господарство) це спричиняє підвищення температури по всій планеті. Результати дослідження Вищої технічної школи Цюриха свідчать, що до 2050 року літня температура в Києві зросте на 6,5 градусів. Якщо ж глобальна температура зросте більше ніж на 1.5°C, нам, пані та панове, гайки, адже це означатиме незворотню зміну клімату. І нам справді не буде куди тікати.

«Ми — майбутнє, дайте нам шанс!», — вигукують навколо мене. Хтось із них пропустив через марш школу, хтось — універ, а хтось — роботу. вони вважають, що це варто того, аби дожити до старості.

У цій колоні дуже хочеться зробити щось заради життя. Відмовитися від пластику, м`яса, почати сортувати сміття, а чи все відразу.

«Ма, ви угробили нашу планету», — іще раз пригадую слова знайомої і вже від себе подумки додаю: «Але ми ще маємо шанс це виправити. Головне не угробити і його». 

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Поділитись: