Найважливіше у «Дуже важливій передачі» в 2019 році

Прикметник «екзистенційний» став словом 2019 року за версією онлайн-словника Dictionary. Автори словника зазначають, що «"екзистенційний" містить у собі значення боротьби за виживання — у буквальному й переносному сенсі — нашої планети, наших коханих і нашого способу життя». І, насправді, це те, про що ми говорили в «Дуже важливій передачі»: найактуальніші тенденції світу й України, від штучного інтелекту і боротьби з дезінформацією до того, як залишатися людиною у війні XXI століття. 

Нам пощастило, що одні із ключових інтелектуалів світу, що розмірковують на ці теми, є друзями і Україні, і hromadske, як-от американський історик Тімоті Снайдер чи британський журналіст Пітер Померанцев. В «Дуже важливій передачі» ми також розкривали імена тих українських дослідників, вчених, істориків, яких в світі знають краще, ніж в Україні.

Ювал Ной Харарі — ізраїльський історик, автор світових бестселерів «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього», «Homo Deus. Людина божественна: За лаштунками майбутнього» та «21 урок для ХХІ століття». Він пише про загрози генної інженерії, спостереження за людиною, але не як антиутопію, а про те, що вже відбувається з нами. І коли він був у Києві, ми поспілкувалися про те, як давати раду з усім цим в такій країні, як Україна.

Нині Україна — одне з найважливіших і найцікавіших місць у світі, бо вона перебуває на передовій боротьби за свободи людини як проти внутрішньої диктатури, так і проти зовнішнього загарбництва й імперіалізму. І я гадаю, що те, що відбувається тут, матиме надзвичайні наслідки передусім для Європи, але й для інших місць у світі. Тож для мене було важливо прийти, отримати безпосередній досвід, поспілкуватися з людьми й отримати краще розуміння того, що відбувається.

Після п’яти років досліджень фейків, пропаганди, дезінформації британський журналіст Пітер Померанцев написав книгу «Це не пропаганда: Пригоди у війні з реальністю» і дійшов висновку, що не можна ставитись до інформації як до зброї, інакше ми нічим не будемо відрізнятися від авторитарних режимів.

Не можна просувати ідею, що інформація — це зброя, навпаки — необхідно пояснювати, що інформація — це простір, де відбуваються справжні розмови одне з одним. Слово і інформація — це не кулі, це погана метафора. Слова так не працюють. Коли ми говоримо про слова як кулі, ми починаємо думати, що вся інформація небезпечна.

Україно-канадська дослідниця Світлана Матвієнко інакше, аніж ми звикли, трактує природу фейків і пояснює, що вони з'явилися тоді, коли ми погодилися на рекламу — інформацію під видом напівправди. Політична реклама, підхоплена соцмережами, стала також частиною нашої новинної журналістики, і тепер ми маємо Трампа, Brexit та популізм.

Коли хтось надто засмучений сьогодні тому, що існують фейкові новини і що вони стали такою величезною проблемою для всіх, я кажу, що гештальт для фейкової новини — це реклама, це рекламне повідомлення. Колись давно, сто років тому, ми всі погодились, що реклама — це окей. А реклама і є ця напівправда і обман. Ми погодились бути постійно суб’єктами цього обману реклами і, фактично, це наше окей для того, щоби ця комерційна реклама перетворилася в рекламу політичну. Нам потрібно переглядати структуру капіталістичних відносин, і десь там є рішення для цих проблем.

Ще одна боротьба, яку веде наша країна та увесь світ — боротьбою проти корупції. Але як це зробити дійсно ефективно? Колишній спеціальний державний прокурор Перу Хосе Уґас розслідував справу експрезидента та запроторив за грати півтори тисячі корупціонерів. Коли Уґас приїхав до України, я розпитувала його, як будувати нові антикорупційні інституції, аби вони дійсно були ефективними, як відрізняти політичні переслідування і розслідування проти колишніх політиків І що робити з тим, коли популісти багато кричать про корупцію.

Немає політика чи кандидата, який би не казав, що бореться з корупцією. Так само немає такого корумпованого політичного лідера, якого б звинуватили в корупції, і котрий би не казав, що це — політичне переслідування. У цьому немає нічого нового. Проблема в тому, що майже всі політики, які приходять на керівні посади в таких країнах, як моя (і я вважаю, що щось подібне відбувається в Україні) — причетні до корупційних схем. Але це не провина прокурорів. Ці справи треба розслідувати. Просто потрібен якісний прозорий юридичний процес, аби уникнути висловлювань на кшталт: нас політично переслідують. Треба мати дуже чіткі докази, щоб це не сприймалося як полювання на опонентів уряду.

«Армія. Мова. Віра» — з такими гаслами ми увійшли в цей рік і говорили про закон про мову. Британська соціологиня Ольга Онух провела дослідження і довела, що те, якою мовою розмовляє людина —російською чи українською —аж ніяк не впливає на її політичні погляди і на ставлення до Росії, НАТО чи війни.

Я людина українськомовна, але, на мою думку, це дуже небезпечна річ – урівнювати українськомовність, патріотизм чи почуття громадянства в Україні. Наші дослідження показують, що в Україні є потужне почуття громадянської ідентичності. І в Центрі, і на Півдні, і на Сході. Не тільки на Заході, не тільки в Галичині. А ці люди говорять російською, для декотрих російська – рідна. Вони себе бачать патріотами України. Понад усе вони громадяни цієї держави. Але вони російськомовні. Думаю, що політики, які обирають такі гасла, як «Армія. Мова. Віра», зовсім незрозумілі більшості українських громадян.

Американський історик Тімоті Снайдер запропонував створювати власні словники російської мови в Україні і таким чином привласнити її собі. Він пояснює, що в інших країнах це працює інакше — скажімо, не тільки Лондон розробляє словники англійської мови, це можуть робити американці. Так само Мадрид не визначає, якою має бути іспанська для Латинської Америки, а Берлін — для німецькомовного світу. Тоді як Москва залишається тією єдиною столицею, яка визначає, якою має бути російська.

Україна дає Росії абсолютно неприродну перевагу, не створюючи стандарт російської мови в Україні самостійно, не створюючи власні словники російської мови для України. Це означає, що українці не можуть сказати, звідки російськомовна людина — з Росії чи з України. Якщо ви самі визначаєте стандарти російської мови в Україні, то захищаєте себе від Росії та створюєте можливість наступальних політичних дій проти Росії. Просто зараз Росія каже всім, що Україна — репресивна країна. Якби у вас була офіційна українська версія російської мови, це був би вагомий аргумент проти російської пропаганди.

Звісно, ми багато міркували і про нашу війну, російсько-українську, яка триває як на Донбасі, так і в Криму. Цього року ми визволяли наших моряків — «керченських бранців», але що робити з Азовським морем, яке де-факто залишається анексованим Росією? Це я запитувала в американського генерала Філіпа Брідлава, який був верховним головнокомандувачем об'єднаних сил НАТО в Європі на час анексії Криму Росією та боїв в Україні 2014 року.

Чому ми чекаємо, що українці мають впоратися з цим самостійно? У великих держав є потужні сили на морі, і частина їхньої місії – забезпечувати свободу навігації у міжнародних водах. Ми розглядаємо Азовське море як міжнародні води, і його ділять декілька країн. Маріуполь і ще деякі ваші порти дуже важливі, адже від них залежить торгівля. Один з ваших урядовців сказав, що треба звернути увагу на те, що в Чорному морі, біля Керчі та в інших місцях, постійно мають бути міжнародні морські сили. Це дійсно так, адже ми всі зацікавлені в тому, щоб ви могли вільно пересуватися в цих водах, вести торгівлю з усім світом. Бо від цього залежить фінансове благополуччя вашої країни. НАТО допомагає країнам, які не є її членами. Важливо, щоб Україна змогла заявити НАТО, Європейському Союзу та іншим, що свобода навігації важлива усім. Переміщення в Азовському морі та Керченській протоці є проблемою міжнародного рівня, яка стосується порушення кордонів і свободи. І якщо держави вирішать це зробити політично, можу гарантувати, що і військові приєднаються.

В грудні, вперше за три роки, зустрілись російський та український президенти. Це була зустріч Володимира Зеленського з Володимиром Путіним у «нормандському форматі» в Парижі, де йшлося про вирішення військового конфлікту на Донбасі.

А шляхом до цього вирішення має бути виконання Мінських домовленостей, які були підписані ще в 2014 році. Александр Хуг чотири з половиною роки був заступником голови спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні. За цей час він понад рік провів на окупованих територіях, сотні разів перетинав КПВВ і знає всі підводні камені Мінських домовленостей.

Ці угоди стримують конфлікт там, де він є зараз. Технічно, в будь-якому збройному конфлікті будь-яке збройне насильство припиняється в більш-менш однаковий спосіб. Перше — припинення бойових дій. У Мінських угодах це називається “припиненням вогню”. Друге: важливо переконатися, що сторони розташовані не надто близько, інакше це неминуче призводить до протистояння. Мовою Мінських угод це називається “розведення”. Також треба зробити так, щоб зброя далекого радіусу дії була переміщена на відстань, звідки вона вже не може влучити в ціль. В цих угодах це зветься «відведення важкої зброї». А ще треба забезпечити безпеку цивільних. Але щоб все це здійснити, має бути політична воля. Та якщо дивитися лише на технічний бік, саме ці пункти знадобляться для врегулювання збройного конфлікту. Але дійсно важко довести ефективність Мінських угод, бо конфлікт і досі триває.

Мама художниці Алевтини Кахідзе померла на блокпосту, коли їхала з непідконтрольної Україні території отримувати пенсію. Згодом тепер уже колишній міністр соціальної політики Рева принизливо висловився про пенсіонерів, які живуть на окупованій території і приїздять отримувати пенсію — назвав цих людей «мразями». Наша розмова з Алевтиною —про те, чому це не про соцвиплати, не про пенсії чи переселенців, і як взагалі ми в Україні розуміємо слово «гідність» і чи здатні зберегти власні заявлені високі цінності.

Пенсії зайняли суттєву частину мого життя, і досі це важко переживаю. Історія з пенсіями — це така класика структурного насилля. Я багато допомагала своїй мамі, просила пробачення за всіх нас і допомагала їй зрозуміти, що відбувається. Я триста п’ятдесят разів вибачалась за всіх міністрів соціальної політики, я брала їх ношу на себе і перепрошувала. Я настільки захопилась, що вибачалась в Бахмуті перед пенсіонерками. Певно, видавалась божевільною, але художники так можуть. Справа не в тому, що пенсії настільки важливі. Я вірю, що коли ситуація змушує людину брехати, відбувається відчуження не лише між державою та цією людиною, а й взагалі між усіма. Ніхто і ніколи в Україні не виходив до спільноти і не говорив: от ми вирішили покинути усіх цих пенсіонерів на непідконтрольній території. Цього не було сказано, але те, що було зроблено, спонукало цих людей почати говорити неправду. І всі пенсіонери з непідконтрольних територій, а це 600 тисяч людей, почали брехати.

Малюнок Алевтини Кахідзе, яким вона відповіла на висловлювання Андрія Реви, може отримати будь-хто охочий в межах кампанії hromadske на Спільнокошті. Для цього потрібно фондувати в діяльність hromadske 10 тисяч гривень або більше і обрати картину в якості подарунка.

Слухайте також «Дуже важливу передачу» у подкастах hromadske на SoundCloud, ApplePodcasts та Google Podcasts.

Всі випуски «Дуже важливої передачі» можна подивитись тут.