ENRU

«Німеччина мусить стати новим світовим лідером», — американський дипломат

90ebc06ad689be517
Джеймс Бінденагель Фото: DW/M. Müller
Джеймс Бінденагель, колишній посол США в Німеччині й керівник Центру міжнародної безпеки та управління в Бонні. Дипломат уважає, що Німеччина є однією з небагатьох західних країн, яка має достатньо стабільну політичну систему, відданість ліберальним цінностям та потужність контролювати новостворений світовий порядок.

Напередодні виборів до Бундестагу студентка факультету журналістики Українського католицького університету Катя Мячина зустрілася з послом і занотувала його думки про те, чому Німеччина мала б посісти місце світового лідера і як безкарність Росії призвела до анексії Криму.

Німеччина занадто довго відігравала роль економічного гіганта, та водночас політичного карлика. Роль у регіональній та світовій політиці й відданість лідерів ліберальним цінностям зобов’язують до відповідальності за світовий порядок, який докорінно змінився після російської агресії в Україні.

Неминучість такого сценарію для Німеччини стала очевидною, коли британське видання The Independent назвало Меркель «лідером вільного світу».

Канцлерка Німеччини Ангела Меркель Фото: EPA-EFE/FRIEDEMANN VOGEL

Відповідно до світового порядку, що склався після Другої світової війни, глобальні проблеми вирішувалися багатосторонніми переговорами в рамках інституцій на кшталт НАТО чи ООН.

У 1990 році всі європейські країни, включно з СРСР, підписали Паризьку хартію для нової Європи. Країни-підписанти декларували, що віддають перевагу мирному вирішенню конфліктів. Але такий світовий порядок протривав не дуже довго.

Уже в 1999 році через конфлікт в Косово НАТО мало ввести війська в Сербію, щоби припинити насильство. Наступним етапом стала війна в Грузії. Тоді захід зробив велетенську помилку, проігнорувавши дії Путіна, відтак відчуття безкарності у 2014 розв’язало йому руки.

Військова операція «Союзна сила» (конфлікт в Косово). Сили НАТО на базі Авіано в Італії, архівне фото 7 квітня 1999 року Фото: EPA/STR

Після анексії Криму стало зрозуміло, що дотримання правил, установлених міжнародною спільнотою, — річ добровільна.

Сьогодні ми бачимо тенденцію не до колективного вирішення проблем, [...] а мультиполярну систему, в якій одні політичні гравці протиставляють себе іншим, створюючи постійне напруження на міжнародній арені

Звісно, не лише збройні конфлікти змінили міжнародну політичну систему. Іншими факторами є розвиток економічних відносин і торгівлі між різними країнами, кібербезпека, кліматичні зміни, криза охорони здоров’я, боротьба з тероризмом тощо. Вони настільки взаємопов’язані, що рішення може бути тільки комплексним.

Проте, сьогодні ми бачимо тенденцію не до колективного вирішення проблем, в якому різні держави та недержавні організації кооперуються та працюють разом, а мультиполярну систему. У ній одні політичні гравці протиставляють себе іншим, створюючи постійне напруження на міжнародній арені.

Одним із таких полюсів є, безперечно, Росія на чолі з президентом Путіним та його абсолютною недовірою до Заходу. Ще у 2007-му, на конференції у Мюнхені, він заявив, що відмовляється грати за правилами багатосторонньої міжнародної політики. Уже за рік Путін уперше знехтував міжнародним правом, порушивши кордони Грузії.

Російські військові біля грузинського міста Горі, архівне фото 18 серпня 2008 року Фото: EPA/PAVEL WOLBERG

Одним із багатьох факторів, який привів Путіна до цього рішення, був його власний досвід роботи в Німецькій Демократичній Республіці, де в 1989 працював і я. 7 грудня 1989 року мешканці Східної Німеччини виступили проти Штазі, почавши протест прямо навпроти будинку, в якому жив майбутній президент РФ.

Нині він стверджує, що протести були влаштовані Заходом. Він вірить, що Захід спонсорував свободу та демократію з 1989-го аж до Майдану в Києві. Окрім того, сприймає наближення країн НАТО до кордонів Росії, як екзистенційну загрозу. Захід довго ігнорував параною Путіна, і це, імовірно, один із найгірших стратегічних прорахунків країн північного альянсу.

Іншими «полюсами» наразі виступає, зокрема, Китай, що, подібно до Росії, теж є невільною демократією. США за президенства Трампа теж не підтримує багатосторонню систему — підтвердженням цього є його небажання підтримувати Трансатлантичні стосунки. Важливими гравцями мультиполярного світового порядку є Туреччина, Польща та Угорщина.

Німці ніколи знову не розв’яжуть війну, а ті проблеми, що виникатимуть у світі, ніколи не вирішуватимуть самотужки

Інші західні країни лишаються вірними міжнародній політичній системі, яку вони погодили в Парижі в 1990-му. Проте, далеко не всі вони однаково сильні та спроможні бути лідерами такого світового порядку.

Ангела Меркель (а центрі) та Володимир Путін на саміті G20 у німецькому Гамбурзі 7 липня 2017 року Фото: EPA/FELIPE TRUEBA

Німеччина, за словами колишнього Генсека США Генрі Кіссенджера, «завелика для Європи, але замала для світу». Звісно вона має бентежну історію, тягар якої несе й донині, а суверенітет здобула лише в 1990 році. Утім, нині жодна інша європейська країна не може рівнятися з нею за рівнем впливу та потужністю.

Проте, через контроверсійне минуле, німецьке суспільство не зовсім готове до втілення амбіцій світового лідера. Німеччина вважається громадянською силою — державою, яка воліє не брати участі у воєнних конфліктах.

Німецька армія програє російській, американській, китайській та навіть деяким європейським. Німеччина посідає лише дев’яте місце за кількістю витрат із бюджету на армію, а в рейтингу потужності збройних сил займає 18 позицію.

Такий підхід до озброєння зрозумілий, якщо зважати на історію Німеччини. Але навіть для країни, яка на перше місце ставить дипломатію, це беззаперечно слабке місце, надто коли держава прагне стати світовим лідером.

Німецькі військові під час навчань НАТО на базі у Литві Фото: EPA-EFE/FELIPE TRUEBA

Поза тим, тягар Другої світової війни виховав у німців два принципи — «Ніколи самотужки» та «Ніколи знову». Отже німці ніколи знову не розв’яжуть війну, а ті проблеми, що виникатимуть у світі, ніколи не вирішуватимуть самотужки. Тому німецький уряд постійно перебуває в пошуку сильного партнера, з яким би розділив відповідальність за світовий порядок.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Більше Європи, менше Росії: зміни в дипломатії Німеччини

Наразі ми бачимо, що варіантів для такого партнерства небагато — більшість сусідніх держав переживають кризу демократії, а стосунки з США під загрозою — уперше за 70 років. Єдиним можливим варіантом лишаються франко-німецькі відносини, необхідні не лише для стабільності всередині Європи, а й для збереження Трансатлантичного партнерства. 

США змінили підхід до вирішення справ на міжнародній арені в першу чергу через те, що теперішня адміністрація має суто бізнесовий підхід до політики.

Вони вважають, що можуть домовитися будь із ким і недооцінюють дипломатію. Однак саме дипломатія, на мою думку, — єдиний спосіб зберегти стабільність у світі. Держдеп США, який опікується закордонними справами, — у занепаді. Про що свідчить, зокрема, зменшення присутності Америки на Генеральній Асамблеї ООН.

США нині не мають чіткої стратегії зовнішньої політики, а тому позиція світового лідера є вакантною. Німеччина — єдиний кандидат, що справді зробить усе для того, щоб у світі панувала стабільність.

Такий само підхід вона має і до Трансатлантичного партнерства. Спершу США хотіли підписувати торгівельно-інвестиційні угоди з кожною європейською країною окремо. Проте, ЄС та Німеччина виступили проти, адже це суперечить принципу єдності Євросоюзу та є менш вигідним для нього.

США нині не мають чіткої стратегії зовнішньої політики, а тому позиція світового лідера є вакантною. Німеччина — єдиний кандидат, що справді зробить усе для того, щоб у світі панувала стабільність. Але для цього їй знадобиться подолати кілька перешкод. По-перше, систематизувати зовнішньо-політичні амбіції.

У списку пріоритетів Німеччини на міжнародній арені — підтримка Франції як рівного партнера, вихід Великої Британії з ЄС без спроби покарати її за Брекзит, зменшення шкоди, яку Трамп може завдати Заходу, уникнення російської агресії, упевненість, що Туреччина лишається на одній хвилі з ЄС, подолання причин, які змушують людей мігрувати з Африки до Європи, урегулювання імміграції та ефективний прикордонний контроль.

Замість того, щоби час від часу регулювати ці питання, Німеччині необхідна всеосяжна стратегія, яка використовуватиме всі наявні можливості, щоб ефективно забезпечувати її інтереси. По-друге, Німеччині варто вибудувати стабільне й стійке партнерство з Францією та іншими європейськими країнами.

Прикладом того, що вона мусить розділяти лідерство з іншими, є імміграційна криза. Перед тим, як ухвалити власне рішення, Берліну варто досягнути консенсусу з іншими європейськими країнами. Інакше він не зможе розділити з ними всі зобов’язання і нестиме повну відповідальність за іммігрантів самотужки.

У списку завдань для Німеччини на міжнародній арені — підтримка Франції як рівного партнера, та зменшення шкоди, яку Трамп може завдати Заходу (зліва направо - канцлерка Німеччиини Ангела Меркель, президент Франції Еммануель Макрон та президент США Дональд Трамп) Фото: EPA/FELIPE TRUEBA

Декого хвилює довіра до популістів і їхій можливий прихід до влади в європейських країнах, зокрема і в Німеччині. Потенційно це не лише послабить ЄС, а й загрожуватиме світу. Проте, німецька політична та соціальна системи дуже стабільні. Популісти не мають сильної підтримки серед німців, утім, як і в інших європейських країнах.

Імовірно, причиною цьому є загальна відданість німців правам людини та поваги до людської гідності. Через різкий приріст потоку мігрантів через загострення ситуації на Близькому Сході, частина німців справді співчуває популістам, і дії влади у сфері імміграції показують, що та дослухається до бажань громадян. Хоча інтеграція мігрантів буде непростою, спокій народу та гнучкість політиків вселяє в мене оптимізм.

Результати прийдешніх виборів у Німеччині мало кого здивують. Через стабільну політичну систему, владу в країні неможливо захопити, й надто узурпувати. Праві популісти AfD та Ліві —нащадки ГДР-івської комуністичної партії — отримають кілька місць у парламенті та сформуюють опозицію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вибори в Німеччині: за чим стежити Україні

Найбільшою партією найімовірніше стане Християнсько-Демократични партія Ангели Меркель (CDU). Є три варіанти того, хто сформує уряд разом із нею: соціалісти SPD (тоді коаліція буде такою самою, як і до виборів), правоцентричні FDP чи лівоцентричні «Зелені».

Однак SPD може відмовитися знову співпрацювати з Християнськими демократами та піде в опозицію. Тоді це буде класичний парламент, де серйозну коаліцію збалансує сильна опозиція.

У будь-якому разі, світовому лідерству Німеччини наразі нічого не заважає. Звісно, на цьому шляху її спіткають проблеми, як-от регулювання відносин із Росією та Америкою, поліпшення ситуації з імміграцією та криза в ЄС. Проте, наразі Німеччина — єдина країна, яка взагалі має змогу зберегти світовий порядок у нинішньому вигляді, й не дати конфліктам загостритися.

/ Катя Мячина

Підписуйтесь на наш канал у Telegram