«Побудуємо міст і будемо жити»: як працює економіка мосту в Станиці та чого там очікують від «нормандської» зустрічі

«Давайте побудуємо міст і будемо жити», — говорив людям, що обступили його з питаннями, президент України Володимир Зеленський 7 липня цього року в Станиці Луганській, поблизу контрольного пункту в'їзду-виїзду (КПВВ) на підконтрольну так званій «ЛНР» територію.

Через 4 місяці після цієї заяви, 20 листопада, пошкоджений бомбами ще у 2015 році міст відновили. Але — лише для проходу пішоходів і проїзду швидкої допомоги.

«Для уникнення спекуляцій заявляю: танк не проїде», — пояснив тоді Зеленський. І додав, що міст — це символ єднання України.

Через тиждень після цього hromadske приїхало запитати тих, хто проходить по мосту: чи і для них він — символ єднання України, і чого ці люди чекають від зустрічі «Нормандської четвірки» в Парижі.

Якщо ви хочете й далі читати наші репортажі про війну на Донбасі — допоможіть нам туди доїхати.

«Стало гірше, швидка не проїде»

Для того, аби відновити міст через Сіверський Донець, від річки на кілометр з обох боків відвели війська. Від середини літа в Станиці не чути пострілів. Але на мосту йде війна позиційна.

Він тепер — «сіра зона», військових на ньому бути не може — українські представники спільного центру контролю та координації за припиненням вогню (СЦКК) ведуть тут спостереження. За три метри від них стоять у плямистій формі російського зразка двоє людей. На їхніх спинах теж напис: СЦКК.

«Вони тут не можуть знаходитись, це порушення, — каже нам Олександр, старший групи української СЦКК. — Могли б росіяни, але вони з 2017 року відмовились брати участь у роботі цього спільного центру».

«І прапори їхні “ЛНРівські” мали б висіти з середини річки, але вони їх не забирають», — додає Олександр.

З того боку мосту, який контролює так звана «ЛНР», стоять лавки. Їх вже кілька разів здувало вітром. Ті, хто онлайн слідкували за рухом на мосту, писали: «Де лавки, гади?»

На стороні мосту, яка вважається вже українською стороною, лавок немає, зате є безплатний автобус. Точніше — два. І два електрокари — для людей з інвалідністю і для тих, кому за 75.

— Скільки автобус на тій стороні коштує? — питаємо.

— 6 рублів до Князя Ігоря (гора з боку Станиці, яка контролюється так званою «ЛНР» — ред.)

Загалом, навколо мосту в останні роки з’явилося декілька специфічних для Станиці бізнесів. Усі вони працюють із людьми, які щоденно його перетинають.

Через зруйнований міст щодня проходило близько 10 тисяч людей. По відремонтованому проходить 13 тисяч. 80 відсотків з них — пенсіонери. Вони йдуть у Станицю або за пенсією, або відмітитись, що вони ще живі і що вони ніби переселенці. Того, що живуть насправді на окупованій території, майже ніхто з них не приховує.

— Краще стало зараз? — питаю жінку на двох палицях, котрі допомагають злазити з електрокару.

— Краще. Раніше ходили вверх-вниз, а зараз прямо.

— А мені гірше, — відповідає ще одна.

— Чому?

— Я сердешниця, а тут швидка по цьому вузькому мосту не проїде.

— Так казав президент, що проїде.

— Я краще знаю.

Раніше проїхатись на інвалідному візку кілометр від КПВВ до зруйнованого мосту коштувало 150 гривень в одну сторону. Тепер таких послуг поменшало — є і безкоштовний автобус, і електрокар, і міст тепер рівний. Але кілька чоловіків з авто все ж чекають на клієнтів.

Одну жінку ми зустріли на мосту тричі. Вона ходить не за пенсією, а возить товари «через кордон на продаж».

— Що, в основному, возите?

— Сир, ковбасу.

— А тут дешевше?

— Дешевше і смачніше наше, в Україні.

— А там що дешевше?

— Сигарети і хліб. Хліб, наприклад, 12 рублів коштує.

За один раз можна перенести до 50 кілограмів товарів. Але є перелік дозволених і заборонених. Наприклад, нещодавно прикордонники не дали перенести в Луганськ партію шуб і джинсів.

Ще один вид заробітку в Станиці — це послуги таксі. За 100 гривень вони відвозять пенсіонерів від ближчих до КПВВ банкоматів, біля яких завжди збирається черга, до дальших. Там зняти пенсію можна не за три години, а за одну. До війни в Станиці було два банкомати, тепер — 14. І планують відкрити ще.

Якщо за день не встигають відстояти в черзі в пенсійний фонд, аби відмітитись, і до банкомату, то доводиться ночувати в Станиці. Койко-місце коштує 100 гривень, якщо з пічкою — 150.

— А якщо мир настане, то де ж цей бізнес весь буде? Оце вони будуть страждати без нас. Ми ж їм гроші робимо, тут даже кіоски закриваються, коли нас нема, — переговорюються жінки з Луганська і Алчевська у черзі біля банкомату.

Ми існуємо завдяки вам! Підтримайте незалежну журналістику – фондуйте нам на Спільнокошті та долучайтеся до спільноти Друзів hromadske.

Галина, Наталя і розведення

Галина Барбашова — місцева активістка. У 2016 році, коли вперше спробували розвести війська, вона виступала проти цього. Тепер Галина за розведення.

— Ну тоді, в 2016-му, ще стріляли, нас могли захопити кожного дня. А тепер тихо, у Станиці патрулює поліція, стало спокійніше, — каже Барбашова.

Будинок її сина згорів ще у 2016-му. Той виїхав у Росію, жінка приглядає за тим, що залишилось.

З Галиною йдемо подивитись на цей будинок. Але після розведення військ у «сірій зоні» опинились кілька вулиць Станиці. В тому числі й ділянка її сина. По дорозі до неї — шлагбаум зі знаком «Стоп». Це — блокпост українських військових.

— Сюди йти не можна, тут лише за перепустками, — пояснює один з солдатів Барбашовій. Перепустку треба взяти в сільраді.

Йдемо назад. По дорозі зустрічаємо чоловіка на велосипеді. Він живе на одній з вулиць цієї «сірої зони».

— Там живу я, дружина, моя мама і ще сусідка. Інших не пускають, але всі хочуть вернутись. Ну поїду вже, бо ще мене за розмови з вами теж не пропустять, — каже чоловік і їде геть.

Наталя Журбенко — теж місцева активістка. Вона — переселенка з Луганська. У 2016-му і вона була проти розведення військ. І зараз теж проти. Каже, за її позицію їй навіть приходили погрози на телефон. Жінка певна, що то писали їй сепаратисти — як місцеві, так і луганські.

— Я вірю лише в українську армію. З ними спокійніше. А в поліцію я не дуже вірю, тому нічого хорошого в розведенні не бачу, — каже Журбенко. — Ну а міст — це так, з гуманітарною метою зроблено. І раніше ці всі з Луганська ходили сюди, і тепер теж ходять, тільки швидше.

Обидві жінки — і Барбашова, і Журбенко, по-різному сприймають розведення військ, але погоджуються в одному: кажуть, Станиця страждає, а Луганську війна дуже зручна.

— У них дві пенсії. Продукти тут дешевше. Комунальні послуги тут дорожче, а в них дешевше. Дорогу на КПВВ зробили, і до мосту, а в нас у Станиці доріг взагалі немає, так що виходить, що в нас мало б бути краще, а виходить, що в «ЛНР» краще, чи що? Так не повинно бути, — каже Барбашова.

Від Станиці й Луганська — в Париж зі сподіванням

Усі розмови в Станиці біля банкоматів, в автобусі від КПВВ до мосту — про ціни, черги і звісно — про Париж. 9 грудня там має відбутися зустріч у нормандському форматі. Всі на неї чекають.

— Я все знаю, все дивлюсь. У всіх російські канали, а в мене лише українські, — в черзі до банкомату каже мешканка окупованого Алчевська до мешканки окупованого Луганська.

— Молодий він ще, недосвідчений. От за це я переживаю, — характеризує Володимира Зеленського та, що з Луганська. — Воно, звісно, хочеться, щоб мир був, але важко.

— А в нас такі чутки ходять, що до травня воно все має закінчитися, — каже та, що з Алчевська.

Що чекають від зустрічі в Парижі станичні активістки Журбенко і Барбашова?

— Я нічого хорошого не чекаю. Для нас краще, аби цей конфлікт навіть заморозили. Бо вони от кажуть, що вибори будуть. І вот они там своїх виберуть, а наші сепаратисти з ними дружать. То, виходить, що Станиці тільки гірше буде, — каже Барбашова.

— Я лише сподіваюсь, що ця зустріч не відбудеться. Я Путіну не вірю, і в мене для цього маса підстав, — каже Журбенко.

На мості питаємо про те саме тих, хто йде з підконтрольної території на окуповану.

— Сподіваюсь, що ми, нарешті, пенсію в Луганську отримувати будемо. Скільки можна оце їздити туди-сюди? — каже літня жінка.

— Чекаємо, що Україна прийде туди, де вона має бути, — відповідає чоловік.

— А ви зараз в Луганськ їдете? — питаємо.

— В Алчевськ.