Поет Андрій Хаданович: «Протести — як національний спорт у Білорусі»

Андрій Хаданович — білоруський поет і перекладач. Пісня «Разбуры турмы муры», перекладена письменником із польської — один із гімнів протестів у Білорусі. Хаданович — «загартований протестувальник»: він брав участь у білоруських мітингах 2006 та 2010 років. «Тоді ми виходили без надії на перемогу. Зараз я відчуваю, що вона можлива», — каже поет. Ми записали з ним інтерв'ю — нижче публікуємо основні тези.

Протести 2020

Як старий загартований протестувальник 2006 і 2010 років я можу сказати, що це стало в Білорусі національним спортом. Спочатку — вибори, фальсифікації, а потім люди, які виходять на вулиці, обурені вічною владою першого президента, а головне — неправдою, украденими голосами. Увесь час до 2020 року більшість цих протестів залишалася мовчазною. Люди протестували на кухнях. Вони все розуміли, але боялися вийти на вулиці. Цього літа владний режим дійшов до крайнього цинізму та жорстокості. Виходячи на вулиці, ми розуміли, що прийде ОМОН і кийками битиме людей, пакуватиме в автозаки й масово затримуватиме. Але ніхто не був психологічно готовий, що разом з ОМОНом вийдуть внутрішні війська й будуть стріляти в людей гумовими кулями, пускати сльозогінний газ і світлошумові гранати.

В’язниці забиті людьми, тисячі заарештованих активістів і протестувальників. Це з одного боку, а з іншого — протести зробилися некерованими. Світлана Тіхановська під тиском влади, через шантаж покинула країну, але вона — символ. Тіхановська виконала свою роль в об'єднанні людей. Протести самоорганізувалися — такого в Білорусі ще не було. Зараз на вулиці виходять жінки, від яких ніхто цього не чекав, виходять дорослі й зовсім молоді дівчата. Психологічно це діє на силовиків і на режим сильніше, ніж чоловічі протести. Дивлячись на все це жіноцтво, чоловіки, які раніше чухали потилиці на кухні після роботи, починають соромитися й також виходять на вулицю. У Білорусі ніколи не було такого, щоб до студентів, гуманітаріїв долучалися працівники заводів.

Відмінність від попередніх мітингів

У 2006 та 2010 роках не було жіночих протестів, не виходили працівники державних підприємств і заводів. Я сподіваюся, що владі не вдасться це спинити, підкупити підвищенням зарплати, і бунти будуть множитися.

У 2006 та 2010 ми з колегами виходили без надії на перемогу, але виходили, щоб завтра не було соромно дивитися одне одному в очі. Сьогодні я маю відчуття, що ця перемога можлива. Ми не обов'язково здобудемо її завтра чи післязавтра. Можливо — через декілька місяців.

Помилки влади

Перша — цинічна реакція влади на коронавірус. Бо в усіх карантин, а в нас прибуток та економічну ефективність поставили вище за людське життя. Медиків просили не говорити правду, приховувати статистику, але всі розуміли, яка в країні ситуація.

Друга помилка — це сліпота чоловічого шовінізму. Наш диктатор і люди поряд із ним недооцінили сили жіночого протесту. Вони думали, що варто посадити до в'язниці всіх серйозних кандидатів-чоловіків: Віктора Бабарика, блогера Сергія Тіхановського, усунути з передвиборчих перегонів Валерія Цепкала. Залишилися лише маріонетки, а з усіх опозиційних кандидатів до виборів допустили жінку — на їхню думку, нібито слабку, яка просто заступилася за чоловіка.

Ну й третя помилка — рішення влади стріляти в білорусів і застосовувати проти них світлошумові гранати. Влада на кілька днів спробувала відключити інтернет, але й це зіграло проти неї. На вулицю вийшла частина так званих диванних протестувальників. Люди, які сиділи вдома, а всі їхні протести обмежувалися лайками та репостами, раптом вийшли на вулиці. Мені здається, що процес набирає лавиноподібного характеру — снігова куля, що котиться і стає дедалі більшою.

Я не вірю у владу, вона розчаровує. Я навіть не впевнений у психічному здоров'ї цих людей. Правилами логіки це вже не керується, їхні дії занадто жорстокі. Але я вірю в самоорганізованість білорусів. Раніше моя Білорусь була маленькою червоно-білою країною всередині офіційної великої червоно-зеленої. А сьогодні ця Білорусь одна.