Повелителька траєкторій Франческа, Манюня і ціла галерея котів. 5 найсмішніших книжок до першого квітня і на кожен день

Перше квітня — не вихідний, тобто не справжнє свято, але воно таке близьке й зрозуміле. Цього дня дозволено бодай на кілька хвилин забути про обов’язки, кредити, правила та дедлайни. Не соромлячись, опублікувати в соцмережах смішну картинку, яку раніше хіба надіслали б у чат другові. Або почитати книжку, яку до того не взяли б до рук, бо вона надто легковажна. Тут є з чого вибрати.

Які саме книжки почитати в день гумору (і не тільки), розповідає літературознавиця Богдана Романцова.

Дорж Бату «Франческа. Повелителька траєкторій» (ВСЛ)

Одна з найяскравіших і, безумовно, найсмішніших персонажок сучасної української літератури — «повелителька траєкторій» Франческа, створена українським журналістом Доржем Бату, який мешкає в США.

А втім, слово «створена» тут не дуже доречне: насправді Бату занотував побутові історії своєї щоденної роботи у NASA, де він разом із колегами займається коригуванням траєкторій супутників. Так, буквально вигулює сателіти, аби на землі не зник інтернет та інші переваги життя у ХХІ столітті.

Головна героїня — приклад того, як beautiful mind може поєднуватись із непрактичністю. Франческа легко подумки обчислює найскладніші формули (і обурюється, що треба записувати розрахунки для звітності), однак часто ненароком псує те, що трапило під руку. Вона ніколи не запізнюється на роботу, однак від її апельсинових скоринок і жуйок нікуди не сховатися. Та й NASA нагадує не кіношну лабораторію, а космічні декорації до американського ситкому про те, як запустити ракету і не (дуже) налажати.

Франческа — напрочуд харизматична персонажка, а оповідач Дорж стає не просто її партнером у діалогах, а й інструментом розкриття образу героїні. Франческа завжди щира, але легко дратується. Гостра на язик, але має звичку розкидувати речами, тож не пропонуйте їй присісти навпроти скляних стін. Теплі, дотепні, короткі історії, кожна — на п’ять-десять хвилин читання. Саме для обідньої перерви чи шести-семи станцій метро.

А ще у Франчески розлад аутичного спектра. Так, вона не просто дивачка, вона — інша. Як каже сам Бату, «ми з вами всі — Microsoft PC, а Франческа — то Mac».

«Франческа. Повелителька траєкторій» — не просто дотепна книжка, а й історія про прийняття, якого нам так бракує. І не лише першого квітня.

Сьюзан Герберт «Галерея котів» (А-ба-ба-га-ла-ма-га)

Колись, можливо, ми дізнаємося, чому люди так люблять котів, а поки: «Що ти хочеш на вечерю, мій пухнастий володарю?» А якщо серйозно, коти — найнезалежніші з усіх домашніх тварин, а їхні господарі — як правило, переконані демократи, що визнають право інших на самовизначення і самотність. А ще коти часто мають складний характер, здатні до комунікації й навіть до аналізу ситуацій.

Цілком імовірно, що у котів є зародкове почуття гумору, бо по-іншому годі пояснити кількість риб'ячих голів у моїх капцях зранку. Коти та сміх пов’язані: коли ми хочемо відчути ніжне замилування й усміхнутися — дивимося відео з кошенятами, а коли щиро посміятися — шукаємо в соцмережах фотографії котів у коробках.

Артбук «Галерея котів» — для тих вимогливих господарів, яким уже не достатньо сюжетів на YouTube. На 320 сторінках мисткиня Сьюзан Герберт замінила всіх людей на котів на картинах, кадрах із легендарних фільмів і навіть у сценах із театральних постановок. Звісно, це не глибоке мистецтвознавче дослідження й навіть не відповідь собакам Кассіуса Куліджа, а радше кітч дуже високого рівня — принаймні, на перший погляд.

Ми вже бачили добірки творів мистецтва, де зображених людей замінювали на котів: пухкенька Мона Ліза (звісно, кішка) тримає своє кошеня, з піни народжується не якась там Венера, а чудовий рудий кіт, Бог створює кота, простягнувши до нього руку (і побачив, що це добре!).

У «Галереї котів» такого щастя чимало: від пухнастих любителів міцного алкоголю Тулуз-Лотрека до котів у цирку Тіссо. А ще — елегантні ренуарівські коти під парасольками, поважні коти у сутанах Веронезе, грайливі коти на гойдалці Фраґонара, численні святі коти на іконах. До цього котячого раю так швидко звикаєш, що в певний момент очуднення розвіюється, і видається цілком логічним, що кішки Дега вчаться у балетному класі.

Чи буде читачеві смішно? Так, безумовно, і не раз. Однак щоби сміятися, треба не лише впізнати оригінал, а й вміти його трактувати та співвідносити з культурним контекстом кожного періоду. Під машкарою кітчу ховається складна постмодерністська гра з читачем. А постмодернізм, як відомо, — напрям напрочуд вибагливий, навіть якщо йдеться про котиків.

Джозеф Геллер «Пастка-22» (Видавництво 21)

Джозеф Геллер — один із найвідоміших повоєнних письменників, справжній анти-Гемінґвей американської прози. Власне, після Геллера писати про війну в дусі ХІХ ст. вже нікому не вдасться. Минула епоха «сильний чоловік над тілом тигра з марліном у руці», настала епоха «гляньте, чоловік плаче, а ні, сміється, а ні, знову плаче».

Над своїм найвідомішим романом «Пастка 22» колишній військовий пілот Джозеф Геллер почав працювати у 1953-му, а завершив у 1961-му. Саме завдяки роману Геллера в англійську, а згодом і в мови перекладу ввійшов вислів «пастка 22», що позначає абсурдне бюрократичне правило, яке містить внутрішню суперечність.

У романі «пастка 22» не дозволяє головному герою, пілотові Другої світової Йоссаріану, повернутися додому навіть після того, як він виконав норму бойових вильотів. А все тому, що тільки божевільного можна звільнити від вильотів, однак якщо солдат намагається уникати ризиків і відмовляється летіти, значить, він психічно здоровий, адже його інстинкт самозбереження спрацьовує на відмінно.

Тому кожен, хто потрапив на війну, приречений там лишатися до останнього дня: норму вильотів регулярно збільшують, а можливостей уникнути завдань — жодних. Із часом Йоссаріан здогадується: не існує жодного документу з таким номером, однак таке неіснування робить правило ще могутнішим.

Геллер зобразив армію як величезну бюрократичну машину, що продукує неймовірні обсяги документів. Писар Вінтегрін, ексрядовий першого класу, сортує пачки взаємосуперечливих листів, викидаючи ті, що йому не припали до душі. Майор Майор Майор (де перше — звання, а наступні — ім’я та прізвище) дозволяє заходити відвідувачам до його кабінету у справах, тільки коли його самого немає. Один із офіцерів, аби створити собі імідж найпатріотичнішого захисника вітчизни, змушує підлеглих і колег підписувати «Присягу на вірність» кількадесят разів щоденно, тож часу на бойові вильоти просто не лишається.

Бюрократична машина, що перемелює простих солдатів і винищує випадкових людей, у романі набуває просто-таки кафкіанського розмаху. Однак Геллер, на відміну від Кафки, не впадає у відчай, обираючи чорний гумор основним інструментом подолання абсурду ситуації.

Для більшості читачів Геллер так і лишився автором одного-єдиного роману, попри те, що написав ще вісім. Один із журналістів із докором сказав письменникові: «Ви не написали нічого кращого за “Пастку-22”». А той резонно запитав: «А хто написав?»

Наріне Абгарян «Манюня» (Рідна Мова)

«Манюня» Наріне Абгарян — книжка ностальгійна, світла і дуже смішна. Головна героїня Манюня — десятилітня дівчинка, яка мешкає у невеликому вірменському містечку Берд у радянські 80-ті. У Манюні є Ба, тобто бабуся, подружка Наріне, батьки, а ще — безліч хуліганських ідей, як провести час. А бракує родині всього, чого бракувало простим людям у пізньорадянський період: масла, одягу адекватних розмірів, згущеного молока, цукру, віри у світле майбутнє.

А втім, подруги не піддаються гріху відчаю і сприймають світ як нескінченне поле можливостей. Іноді просто-таки годі повірити, що всі герої (а головне — їхні прототипи!) лишилися живі.

Наприклад, одного разу дівчата вирішили, що в них воші, і найкращий спосіб їх позбутися — втопити у ванні, провівши годину під водою, аби паразити задихнулися. Однак, запалюючи вогонь під колонкою, дівчата випадково спалили панталони Ба і мало не влаштовували пожежу у будинку. Вошей, до речі, в Манюні та Наріне таки виявили, тож дівчат не лише поголили, а й змастили «цілющим бальзамом тітки Фаї», склад якого читачеві зі слабкими нервами краще не знати.

Таких історій у книжці безліч. Абгарян не пропонує нам одного-єдиного наскрізного авантюрного сюжету, натомість зосереджуючись на коротких оповідках, численних витівках і пригодах подружок. Пам'ятаєте «Денискові оповідання» Драгунського, якими ми зачитувалися у дитинстві? Тут щось схоже, але в декораціях вірменської провінції, де пахне абрикосовим джемом і тонким — аж прозорим горіховим печивом Ба.

В анотаціях пишуть, що Наріне написала текст для підлітків. Але це неправда. «Манюня» — історія для дорослих, які хочуть бодай на мить повернутися у щасливе дитинство. Навіть чуже, далеке вірменське дитинство.

Том Ґолд «Печемо з Кафкою» (Видавництво)

Ну що ж, саме час згадати всі стереотипи про комікси й графічні романи: «примітивне читво», «тільки для підлітків», «куди тягнешся по Алана Мура, в тебе ще Ліна Костенко не дочитана». Згадали? А тепер забудьте! Бо на сцені – найсмішніший і, можливо, найінтелектуальніший комікс останніх років.

«Печемо з Кафкою» шотландського ілюстратора Тома Ґолда — не класичний графічний роман, а радше метатекст, тобто твір, у якому автор жартівливо осмислює інші види мистецтва.

У коротких оповіданнях, приблизно з 10 кадрів кожне, Ґолд іронізує з роботи ілюстратора, перекладача, страждань «справжнього сучасного письменника», який не встиг вчасно зробити собі смузі.

Так, читач не заливатиметься нестримним сміхом, Ґолд не наслідує комедії ситуацій. Радше ідеться про лагідну усмішку автора, що передається читачеві. Тут на ювілей відомого поета випускають «Гепі міл» з його іграшкою, а авторам-початківцям радять уникати в описах бороди «жаргону барбершопів». А ще Ґолд створив безліч смішних і проникливих рецензій як на сучасні тексти, так і на сиву класику: від «Бурі» Шекспіра до «Висотки» Балларда.

Том Ґолд переконує читача, що міркувати про складну літературу може кожен, а не лише доктор філологічних наук, що прочитав усього Панаса Мирного. Графічні оповіді «Печемо з Кафкою» сфокусовані на насолоді від читання та гуморі, який не ображає інших. Оповідь не перенасичена візуальними деталями й не обмежена строгими правилами єдиного часопростору: поруч із Джеймсом Бондом тут будуть нанороботи, а літературну премію Еліота може отримати розумний орангутанг.

Це цілий світ, у якому навіть Чарльз Дікенс видається приємною людиною. Уявляєте рівень гуманності Ґолда? Отож-бо!