«Розчиняємось у степах Донбасу»: чи підуть добровольці з передової

Про це 14 жовтня Дмитро Ярош заявив у Дніпрі. Заява спричинила появу низки сміливих припущень у російських і сепаратистських медіа. Лунали версії від мобілізації націоналістів для захоплення храмів і нападів на вірян Московського патріархату до підготовки збройного повалення влади.

Журналісти Громадського побували на базі 8 батальйону УДА під Маріуполем за тиждень до оголошення демобілізації щоб з’ясовувати, що зміниться після неї. Забігаючи вперед, скажемо: майже нічого. Але все по черзі.

База УДА, на відміну від бази «Азову», що в сусідньому селищі, не виглядає неприступною фортецею. Вона розташована в старих корпусах колишньої туристичної бази, власник якої, як кажуть, утік до Росії 4 роки тому.

Ми потрапляємо туди без зайвих перевірок і вільно пересуваємося територією. Триповерхові корпуси, завішані маскувальною сіткою, на одному з них — великий банер «Дмитро Ярош — наш президент», полігон зі смугою перешкод, саморобні броньовики — так виглядає база одного з найусталеніших добровольчих формувань.

Згідно з Мінськими угодами, бійці УДА повинні були залишити передову ще у 2015 році.

Вечоріє, більшість хлопців уже вільні й грають у футбол на полі, поруч зі смугою перешкод. З полігону ще лунають автоматні черги — триває тренування зі стрільби. Тут не велелюдно. Бачимо лише кількадесят людей. Решта, кажуть, на передових позиціях навколо Маріуполя.

Шикування, молитви, тренування, виїзди на позиції або господарські роботи. Ті, хто залишається на базі, щоранку пробігають від 8 до 15 кілометрів, займаються стрільбою, силовими й тактичними вправами під керівництвом інструктора.

Так виглядає звичайний день тутешнього добровольця ось уже п'ятий рік. За весь цей час батальйон не залишав сектор. Хіба що одного разу відправив підкріплення захисникам атакованої бойовиками Мар'їнки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «З військовими в окопах сидять та чергують»: що відомо про «неофіційні» добробати на Донбасі

Після розколу «Правого сектору» частина бійців Добровольчого Українського Корпусу (ДУК), що пішла разом із Дмитром Ярошем, утворили УДА. В її складі два батальйони. 8-ий воює під Маріуполем, 5-ий — під Донецьком. Вони — одні з небагатьох добровольчих підрозділів, які досі працюють на передовій, попри наполегливі вимоги російської сторони в Мінську.

Щоб потрапити до УДА, потрібно пройти тривалу співбесіду з командирами. Кажуть, що претендентів ретельно перевіряють, намагаючись уникнути інфільтрації ворожих агентів. Беруть не всіх. У тих, кого взяли, немає постійної зарплатні, соціального захисту на випадки смерті чи поранення, немає офіційного статусу. Але є можливість чи не щоденно брати участь у бойових діях на лінії фронту та за нею. Заради чого, власне, вони сюди й приходять.

Дехто воює так п'ятий рік, дехто відслужив контракт у ЗСУ і повернувся до добробату, не витримавши, як вони кажуть, «безглуздої бюрократії регулярної армії».

Приходить і молодь — дехто з добровольців виглядає геть як школярі, хоча й стверджують, що вже повнолітні. Приїздять і з інших країн. У штабі батальйону ми познайомилися, наприклад, із молодим учителем історії з Ростовської області. Спостерігаючи колони російської техніки, що йшли через його місто до українського кордону, він намагався переконати містян протестувати проти агресивної політики їхньої країни. Але, за його ж словами, швидко розчарувавшись у їхніх моральних якостях і розумових здібностях, переїхав до України, де майже одразу записався добровольцем в УДА.

Про намір УДА оголосити повну демобілізацію ми дізнаємося від командира 8 батальйону Андрія «Червня». Про причини такого рішення він каже:

«Так далі тривати не може. Ми розуміємо це за нашим матеріальним і людським виснаженням. Будемо закінчувати цю історію. Українська Добровольча Армія офіційно закінчує свій шлях, — він багатозначно посміхається і додає. — А потім ми розчиняємося в полях Донбасу».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Осло — Донбас: історія норвежця, якого вигнали з української армії

Заступник комбата з позивним «Марадона» пояснює: «Ми йдемо, щоб не заважати президентові в міжнародних переговорах. Щоб йому не дорікали, що на передовій перебувають якісь неконтрольовані підрозділи».

Його машиною ми їдемо в одне із селищ на лінії розмежування, там на околицях тримають оборону бійці УДА. Дорогою багато говоримо про ставлення влади до добровольців і про причини, через які він та його бійці не йдуть служити за контрактом.

«Держава в усіх аспектах неправильно використала феномен добровольчості українського народу, — каже «Марадона». — По той бік фронту російських солдатів називають шахтарями, вигадують легенди. А нам не треба нічого вигадувати. Державі було б достатньо показати цих простих людей, які насправді є лікарями, вчителями, які не мають ніякого військового фаху, але за покликом серця пішли захищати свою землю. Чому це не використати в пропагандистській війні?»

Він розповідає про спілкування з європейськими волонтерами. Мовляв, вони теж здивовані тим, як український уряд ігнорує добровольців:

«У нас, кажуть вони, таким людям, які готові жертвувати життям заради країни, дали б усе, створили б усі умови». Але, за словами «Марадони», в Україні все інакше — добровольці напівлегальні та змушені постійно вести складні переговори, аби мати можливість воювати. Служба за контрактом для таких, як він — не варіант:

«Уявіть собі, що добре підготовлену групу з 12 бійців, які здійснили понад 20 успішних рейдів у тил противника, змушують замість цього оглядати багажники на блокпості. Хіба це нормально? А так і є».

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ «До вторгнення росіян війну планували закінчити восени 2014-го»: боєць 51-ї бригади — про вихід з Іловайська

Молодим, талановитим бойовим командирам, на думку «Марадони», все ще складно просуватися кар'єрними сходинками. А «військові пенсіонери», яким брак бойового досвіду замінюють родичі чи друзі у Генштабі, навпаки легко отримують нові звання й посади.

У селищі, до якого ми приїжджаємо, немає жодного будинку, не пошкодженого вогнем артилерії. За Широкине два роки точилися запеклі бої. Місцевих теж не залишилось. Місцевими називають себе саме бійці УДА.

«Ми — місцева громада. Селища вже немає, а громада залишилася», — жартує ротний командир з позивним «Ведмідь». Каже, що як місцеві, вони знають тут кожну стежку, добре розуміються на обстановці й допомагають усім військовим підрозділам, які заходять на ці позиції. На питання, що саме роблять, відповідає: все — від риття окопів до штурму позицій противника. «Профіль широкий».

«Ведмідь» на війні від самого початку. Після мобілізації служив у ЗСУ, захищав донецький аеропорт, був важко поранений. Його побратими кажуть, що «Ведмедя» буквально зібрали по шматках у військовому шпиталі. Сам він про поранення розповідати не хоче, віджартовується: чекав в аеропорту на літак, але приїхав російський танк.

Поранення тут уже мав чи не кожен з добровольців. Від легких до доволі важких. Після поранення «Ведмідь» намагався повернутися до лав ЗСУ, навіть купив довідку із заниженою групою інвалідності, — розповідає про нього боєць з позивним «Бєлий»: «Але не взяли, сказали — нам такі сержанти не потрібні».

Тоді «Ведмідь» пішов спершу в ДУК «Правого Сектору», а звідти — в УДА. «Ще рік тому йому було боляче стріляти навіть з автомата, — каже «Бєлий». — А зараз уже з «Утьоса» нормально шандарашить».

Одна штанина «Бєлого» підколота булавкою — два місяці тому під час диверсійної операції він підірвався на міні в кількох метрах від окопів противника. Втратив стопу. За словами комбата, щоб не привертати зайвої уваги ворога і не ставити під загрозу операцію, поранення переніс мовчки. І вже за місяць втік зі шпиталю до свого підрозділу. Тепер приїхав удруге. Лише тут почувається на своєму місці.

«Повезли його на позиції до морпіхів, — розповідає «Ведмідь». — Він їх усіх учив стріляти з кулеметів. Хлопці сприймають себе його учнями. Підняли його на руках, підсадили, як на трон. Він сів, відпрацював, був задоволений». «Бєлий» теж воює з 2014 року. Починав на Луганщині, в батальйоні «Айдар», пішов звідти у 2016-му, коли командування стало наполягати на підписанні контракту. Відмовився, бо вважає, що для того, щоб захищати свою країну, не обов'язково зв’язувати себе угодою. Схоже пояснення й у «Ведмедя». Він упевнений, що до регулярної армії більшість його бійців не підуть, щоб не створювати конфліктів:

«Бо вище командування воювати не хоче. А виконувати дурні накази — це не по-нашому».

Більшість добровольців вважають себе націоналістами. Проте за роки війни поруч із ними, за їхніми ж словами, воювали як громадяни інших країн, так й етнічні роми та євреї. Запитуємо і про татуювання «14 88» на грудях у «Ведмедя», але він знову лише віджартовується. Складається враження, що для більшості з них ідеологія тут відходить на другий план. На передньому — зрозумілий та єдиний для всіх ворог. І що з ним робити — теж зрозуміло.

А от про те, що робитимуть після війни, говорять неохоче. Схоже, просто не знають.

«Що означає для вас ця демобілізація?» — питаємо у «Ведмедя».

«Ще не стикався з таким», — відповідає він і зізнається, що насправді для нього та його бійців нічого не зміниться: «Залишимося тут. З тими військовими підрозділами, які сюди зайдуть».

Уточнюємо: але ж керівництво офіційно заявляє про вихід УДА з передової?

«А офіційно нас тут ніколи й не було», — каже «Ведмідь».

Військові, з якими нам удалося поспілкуватися, кажуть, що добровольці їм не заважають. Радше навпаки. «З добровольцями ми плідно співпрацюємо ще з 2014 року, — каже командир батальйону морської піхоти Віктор Сікоза, якого зустрічаємо в Широкиному. — Накази вищого керівництва ми, звісно, порушувати не можемо, але з добровольцями зустрічаємося і деякі питання вирішуємо. Заради спільної справи. Чи вони потрібні? Звісно, потрібні. Вони дуже вмотивовані люди. Воюють уже п’ятий рік і мають бойовий досвід. Це вже невіддільна частина нашої армії».

Про співпрацю з військовими розповідає й «Марадона»: «Усі все знають і всіх усе влаштовує. Комбригу теж плюс, якщо ми знищуємо техніку противника. Бо це зараховується морським піхотинцям».

Віктор Сікоза вважає, що збройні сили повинні знайти компроміс для легалізації перебування добровольців у зоні бойових дій. Наразі такий компроміс не знайшли. Збройні сили неодноразово озвучували пропозиції: всі добровольці повинні підписати контракт і розчинитися в регулярній армії. Як бачимо, це влаштовує далеко не всіх. Багато з бійців УДА вже пройшли через службу в ЗСУ та повернулися незадоволеними. Таким не потрібні ні офіційні зарплати, ні соціальні гарантії. Вони хочуть лише воювати. Решта — зайве.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Невидимі люди Широкиного

Командири УДА стверджують, що в бійців є все необхідне. Їжу постачають волонтери, а грошей, за словами «Ведмедя» їм і не потрібно. «Бо магазинів, як бачите, тут нема», — показує він на вщент зруйноване селище.

За словами «Червня», ніхто з поранених чи родичів загиблих бійців не залишається без опіки. Керівництво УДА робить усе, щоб і поранені, і загиблі отримали статус «учасника бойових дій», який дає право на матеріальну допомогу від держави.

Заробітної плати бійці УДА не отримують, але командування збирає пожертви, з яких кожному намагаються виплачувати близько 4000 гривень грошової допомоги. Добровольча армія існує коштом приватних пожертв. Допомагають підприємці, політики, міські голови низки українських міст і голова державної адміністрації однієї з областей.

«Армія не дає нам потрібних відповідей, — каже «Червень», відповідаючи на запитання, чому вони проти служби за контрактом. — Ми хочемо воювати й ліквідовувати ворога щодня. Бачимо ворога — вбиваємо. Проста формула. А армії кажуть: не стріляти, спостерігати, Мінськ, хлібне перемир'я, весняне перемир’я, пасхальне перемир’я, перемир’я, перемир’я, перемир’я. У мене половина телефонної книги вже загиблих. З ким я повинен миритися? Армія мені відповіді не дає. Я розумію, що в політичних процесах ми повинні якось по-іншому домовлятися. Але це не моя робота — є президент, є МЗС. Я зі свого боку допомагаю державі, президенту тим, що щодня вбиваю тих ідіотів, які ненавидять мою країну». 

«Я хочу, щоб українська армія була найсильніша у світі. Щоб я в новинах дивився про їхні перемоги, — каже «Марадона». — Але це поки що не так. Тому ми залишаємося тут і робимо свою роботу».

Отже, згадок про 8-ий і 5 батальйони «Української добровольчої армії» в ЗМІ ми, найпевніше, більше не побачимо. Але для бійців нічого не зміниться — добровольці залишаються на фронті й продовжують воювати. Хіба ще будуть змушені ще більше маскуватися — розчинитися в степах Донбасу.