Табір іде в місто: як живуть роми та чому їм важко інтегруватися в суспільство

Цього року неподалік Вільнюського аеропорту знесли найбільше ромське поселення в країнах Балтії — табір у районі Кіртімай, де проживали трохи більше ніж чверть литовських ромів. Рішення про знесення поселення актуалізувало проблему дискримінації ромів, які поки що важко асимілюються в міське життя, попри програми з інтеграції та соціальну підтримку. Найчастіша проблема — у стереотипах навколо цієї етнічної групи: жити по сусідству з ромами мало хто хоче.

«Червона зона» та нова логістика

Роми в Литві найчастіше асоціюються з табором. Протягом 60 років у вільнюському районі Кіртімай стояв табір — з 1940-х років тут жили котляри, етнічна група ромів, що сформувалася на території Румунії. У 1950-х тут також оселилися роми з Литви та Польщі. Цьому сприяла постанова Верховної ради СРСР від 1956 року, яка забороняла ромам пересуватися територією країни. Від них вимагали обов'язкового прийняття на роботу та реєстрації. У той час територія вільнюського табору належала колгоспу. Голова колгоспу дозволив ромам залишитися, зареєстрував їх у колгоспі — так почало формуватися ромське поселення.

У незалежній Литві населення табору почали скорочувати з кількох причин: еміграція, переселення в приватне або соціальне житло.

У 2020-му це поселення ромів було ліквідовано. Міське самоврядування планує зберегти на частині території державний ліс, інша частина відійде під склади й логістичні центри — зовсім недалеко розташований аеропорт Вільнюса.

Табір вважався «червоною зоною» й офіційно розглядався поліцією як зона підвищеного ризику — у ЗМІ з'являлися замітки про те, що тут процвітають наркоторгівля та кримінал.

Ставлення до ромів у Литві радше негативне. У 2019 році компанія Baltijos tyrimai провела опитування, у процесі якого з'ясувалося, що по сусідству з представниками ромської громади не хотіли б жити 63% опитаних. Для порівняння, такий же відсоток громадян не хотів би жити поруч із людьми, які повернулися з в'язниці. Також 39% учасників опитування не хочуть працювати разом із ромами, ще 65% не винаймали б житло разом із ромами. За 14 років позиція жителів Литви стосовно ромів змінилася несуттєво — у 2005 році про небажання жити поруч із ромами заявили 77% респондентів.

Утім, судити про ромів лише за табором — неправильно. Ромська громада Литви — це понад 2 тисячі осіб. У таборі жили трохи більше ніж чверть із них — 560 людей.

Розселення табору

Процес розселення табору та спроб знесення тривав понад 10 років. Формальна причина — незаконність будівель.

Світлана Новопольська, директорка Ромського громадського центру, який розташовувався на території табору з 2001 року, каже, що організація наполягала на тому, аби спочатку ромам надали житло, і лише потім зносили будинки. У кабінетах усі погоджувалися. Потім на території табору з'явилися бульдозери. Чиї вони, з'ясувати так і не вдалося: «Будівельна інспекція каже — не наш, це, напевно, [міське] самоврядування. Самоврядування відповідає — це не наш бульдозер», — згадує вона. До того ж постанова про незаконність будівель уже викликала питання. За словами Новопольської, оскільки її прийняли після того, як будинки простояли в таборі не один десяток років, їх не могли побудувати з порушенням закону.

Новопольська каже, що останнім часом умови життя в таборі морально були занадто важкими: «Роми були готові тікати. У таборі для них було страшніше й небезпечніше, ніж деінде. Поліція нахабно розмовляла з місцевими, обіцяючи знайти "квартиру", натякаючи на в'язницю. Вони поводилися зухвало: могли вночі заїхати у двір, відчинити двері машини й увімкнути музику», — розповідає Новопольська.

Проте частина жителів усе одно не хотіла їхати. Серед них були ті, чиї родини поколіннями жили в таборі, і в місті вони не почуваються безпечно.

Компенсації, соціальне житло та списки для поліції

За даними міської влади, соціальне й муніципальне житло здали в оренду 24 сім'ям ромів. Ще 23 сім'ї отримали компенсації на орендне житло. Ромів переселили в різні райони Вільнюса. Самоврядування міста надає правоохоронним органам інформацію про житло, у яке переселяються роми. Одна з проблем виникла відразу — від нових сусідів на ромів почали надходити скарги. Міська влада заявила, що «вжила заходів, аби скарги не повторювалися».

Ромському громадського центру вдалося домогтися права складати список знесених будинків і їхніх мешканців. «Ми знаємо ромів, деякі з них неграмотні й не мають соціальних навичок. У списку — номери будинків та імена жителів із зазначенням неповнолітніх, де сім'я перебуває зараз і чи отримує компенсацію. Усього приблизно 300 осіб», — пояснює директор центру.

Організація також домоглася, щоб виплата компенсацій для тих, хто живе у Вільнюському районі, була такою ж, як у столиці. Раніше це було 25 євро в місяць на людину, у Вільнюсі — 90 євро. Ці гроші самоврядування платить безпосередньо орендодавцю, якщо роми винаймають квартиру. Так, сім'я з 4 осіб отримує 360 євро — за ці гроші можна винайняти житло. Але сума відповідає оренді, тобто якщо квартира коштує 350, то самоврядування компенсує саме цю суму.

Попри компенсації, знайти житло для ромів — практично неможливе завдання. Відвідувачі центру скаржаться: на нас подивляться — і відмовляють. Глава сім'ї з трьома дочками розповідає: мене бачать — і відразу «до побачення», не проходжу фейс-контроль. Саме тому організація домагалася зрівняння виплат у Вільнюсі та Вільнюському районі — у передмісті ромам простіше знайти житло.

Компенсації влада виплачуватиме доти, поки роми не отримають соціальне житло. У черзі на таке житло стоять багато мешканців Вільнюса, не лише роми. Але це довгий процес. Станом на вересень цього року в черзі на соціальне житло у всій Литві стоять приблизно 10 тисяч осіб, лише у Вільнюсі — понад 1 800 осіб. Таке житло набагато дешевше — орендарі платять приблизно 85 євроцентів за квадратний метр, а середня орендна вартість за метр у Вільнюсі становить орієнтовно 10 євро.

Нині у Вільнюському самоврядуванні налічується приблизно 1000 об'єктів соціального житла, зайнятих орендарями. Минулого року муніципалітет придбав приблизно 40 нових будинків, цього року планують купити ще 60, 20 із яких повинні бути адаптовані для осіб з особливими потребами.

Серед колишніх жителів табору є ті, хто вже отримав соціальне житло. Переважно це гуртожитки. «М'яко кажучи, це житло соціально не надто безпечне. Там одна кухня на поверсі, зручності у дворі. А що робити? Щоправда, є й пристойніші гуртожитки. Багатодітні сім'ї отримали двокімнатні квартири. Одна родина отримала двокімнатну на шість осіб. Тут треба розуміти й ромські звичаї: наприклад, знаю одну сім'ю, там мати та п'ятеро дітей. Один хлопчик і чотири дочки. Хлопець живе один у кімнаті, мама з чотирма дівчатами — в інший», — розповідає Світлана Новопольська.

Табір, наркотики й нове життя

За минулий рік лише друге управління поліції Вільнюса відкрило в районі, де розташовувалося поселення, 101 справу за статтею про зберігання наркотиків. Для порівняння, в інших районах Вільнюса таких справ було 14. «Ми збирали статистику й виявили, що в деякі дні через табір проходили до 2 тисяч наркоманів. Місцеві жителі, зокрема й діти, бачили це. Таке враження, що там відбувається лише погане. Я думаю, що розселення полегшить інтеграцію ромів у суспільство — вони побачать інше життя», — говорить глава відділення поліції Ерік Яловик.

За словами голови відділення поліції, для них розселення — теж перевага, адже працювати в закритому середовищі складно. «Член громади ніколи не повідомить у поліцію, умовно, що його сусід торгує наркотиками. У місті все-таки громадський контроль працює краще, суспільство просто не дозволяє такого. З моменту розселення табору ми отримали кілька скарг від нових сусідів деяких ромів — вони підозрювали, що ведеться торгівля наркотиками. У низці випадків ці підозри виправдалися», — каже Яловик.

Наркотики залишили глибокий слід і на самій громаді ромів — були розірвані соціальні зв'язки, припинилися деякі традиції. Світлана Новопольська погоджується: так, наркотики в таборі були, і громада від цього сильно постраждала. «Скільки вони поховали молодих людей на наших очах, скільки смертей, скільки дітей-сиріт, — каже вона. — У ромів є традиція збиратися біля вогнища, влаштовувати чаювання. Це все припинилося, тому що люди перестали одне одному довіряти».

Один зі співробітників центру був старостою табору. «Я заходжу чаю випити, виходжу — а після мене в будинок іде поліція. Спробуй доведи, що це не я їх викликав. Роми можуть подумати, що це я зробив. Навіть родинні зв'язки припинилися», — говорить він.

На питання про те, чи не перенесе розселення табору наркоторгівлю безпосередньо в місто, Новопольська каже, що ця проблема в столиці була завжди, але боротьба з наркотиками — це справа поліції. «І в місті люди знають, де торгують. Не треба ромів. Табір дуже ізольований, люди, які жили там, не знають міста — вони рідко виїжджали далі найближчого магазину. Адже їм хтось привозив ці наркотики. Вони самі їх не робили, героїнових фабрик не було, анашу не вирощували. Їм постачали, хтось через кордон провозив. І скільки часу це тривало? 20 років на наших очах», — каже Світлана Новопольська.

За даними 2011 року, 93% литовських ромів мали громадянство Литви. Ромська громада в Литві нечисленна, її неможливо порівняти з деякими іншими країнами ЄС, де ромські громади набагато більші. Але проблеми такі самі: «Мабуть, справа не в кількості ромів, а у відсутності політичної волі цю проблему вирішувати», — каже Новопольська. Вона впевнена, що небажання асимілюватися пов'язане з тим, що роми не довіряють суспільству. «Під інтеграцією ми розуміємо просту схему: є суспільство, і якщо ти хочеш щось від нього отримувати, потрібно віддавати. Наша мета в тому, аби роми відчували себе комфортно в суспільстві, щоб могли знайти роботу, наприклад», — розповідає директорка центру.

Безробітним бути вигідніше

З 2004 року в Литві діють програми перекваліфікації та працевлаштування ромів. Хоча все ще сильний стереотип, що роми — ледачі й не хочуть працювати, але річ радше в тому, що неповоротка бюрократична система часто не дозволяє їм освоїти нову професію формально. Ромський центр співпрацює з деякими установами, готовими надавати неформальні курси для ромів. Проблема в тому, що в частини ромів немає документів про закінчення школи. Часто це стає перешкодою для офіційного навчання.

«Щоб отримати таку "велику професію" як манікюрниця, потрібно 12 класів освіти. Інакше не зможеш нігті підпиляти. Одна дівчина закінчила в Паневежисі курси й каже: а в мене не прийняли диплом. Я їй пояснила — це тебе не прийняли, дурненька, а не диплом. Такий самий випадок із кондитером — потрібно 12 класів», — розповідає Новопольська.

Водночас ромів охоче беруть працювати на кухню, де не вистачає рук. У магазинах Maxima працюють жінки-роми, а недавно у Вільнюсі відкрився ресторан ромської кухні. Глава центру пояснює, що роми переважно йдуть працювати, коли виростають діти та припиняється (соціальна — ред.) допомога.

«Багатодітна сім'я, яка отримує допомогу, абсолютно не зацікавлена в тому, щоб працювати, — пояснює Новопольська. — Якщо один із членів сім'ї працевлаштовується, вони втрачають усю допомогу та пільги й сідають на одну зарплату — і це половина від того, що вони отримують як допомогу та підтримку. Мінімальна зарплата — приблизно 400 євро на руки. Якщо в сім'ї четверо дітей і двоє дорослих, допомога становитиме майже 800 євро плюс пільги: безкоштовне харчування в школі, знижка на опалення. Не варто ромів тримати за дурнів, у такій ситуації, звичайно, вони не будуть працювати. Я б теж не працювала в такому разі».

Нова сегрегація

З дискримінацією стикаються й діти ромської громади, які ходять до школи.

За словами Світлани Новопольської, під час зустрічей із неурядовими організаціями школи показують лише тих учнів-ромів, які відвідують уроки й освоюють навчальну програму. Водночас якість освіти ромів залишає бажати кращого.

«В одній зі шкіл був навіть клас Č (Čigonų — з литовської — «циганський» — ред). Це повна сегрегація. У цьому класі діти були різного віку — просто зібрали всіх ромів в одному класі», — наводить приклад Новопольська.

Коли працівники центру поїхали з цими дітьми в табір, їм запропонували приготувати їжу. «До мене підійшли дві дівчинки й запитали, як варити макарони. Я відповідаю — так ось, на пачці написано. А мені кажуть — ми не вміємо читати. Був 2001 рік. У цьому класі Č було лише 2-3 людини, які вміли читати. Але вони ходили до школи», — говорить вона.

Анварас — литовський ром, йому 16 років. Він поміняв школу через цькування з боку однолітків і вважає, що суспільство схильне звинувачувати в усіх бідах ромів. «Я вчився у школі в Науінінкай (район Вільнюса — ред.). Там мене називали "циганом", чорношкірим. Згодом до цього звикаєш і перестаєш звертати увагу. Я пішов до іншої школи. Чи образливе слово "циган"? Іноді люди говорять це жартома або через незнання, але без злоби. А часом хочуть образити. Якби я міг вибирати, я б обрав слово "рома"», — каже підліток.

Співробітниця Литовського центру етнічних досліджень Віта Контвайне зазначає, що негативне суспільне ставлення до ромів у Литві великою мірою обумовлене саме ЗМІ — у медіа про цю етнічну групу говорили лише у зв'язку з табором в Кіртімай і наркоторгівлею. «Роми в литовських ЗМІ тривалий час згадуються в принизливому контексті. Це форма етичної ненависті та дискримінації в ЗМІ. Нещодавно ситуація почала змінюватися — подивимося, як інше зображення ромів у медіа вплине на суспільне ставлення до них», — каже дослідниця.

За підтримки «Медиасети»

Авторка: Яна Лешкович, «Новая газета — Балтия»