Ринок. Іринга, Танзанія
Фото:

Катерина Мізіна

Тоді як коронавірус, він же COVID-19, зупинив увесь світ — усе зупинилося, але не в Танзанії. Тут досі пожвавлене публічне життя, на карантин зачинені лише школи, університети і найбільші нічні клуби. У менш популярних досі наливають пиво і вмикають афробіт, щоб відволіктися від тривожних новин із Західного світу.

Місяць тому я, виїжджаючи з Руанди, планувала, як проведу пару тижнів у Танзанії, заїду на узбережжя Індійського океану, зроблю візу в Мозамбік і покочуся далі на південь до Кейптауна. Тоді про коронавірус долітало сюди лише з Китаю.

«Та що там ті китайці тільки не знайдуть», — хором із африканцями думала я і рухалася за планом, аж поки не почали з’являтися новини з України про закриття авіасполучення. Тоді першою закіпішувала моя напарниця Настя, бо її квиток до Києва на 21 березня потрапляв у зону ризику, як зараз модно казати. Пройшовши всі стадії, від заперечення до прийняття і зміни рейсу, Настя полетіла додому, а я лишилася сам-на-сам із Африкою та карантином, що насувався. Але про нього я ще не знала і страждала більше від спеки, ніж від імовірної зміни планів.

Тривога наростала в новинах із сусідніх країн. Один за одним скасовувалися рейси, сусідські діти не пішли до школи, а я все ще покладала останні надії на перетин чергового кордону. Щоб не їхати самій через величезний Мозамбік, вирішила змінити маршрут і подалася на візу в Замбію. 

Окрім онлайн-заявки, також зайшла в гості до замбійського консула, якого розпитала про карантинні плани і прогнози для мандрівників, які збираються до них у гості. У кабінеті в кінці порожнього коридору під вентилятором сидів статечний пан із ідеальною англійською та англійською ввічливістю, обклавшись сотнею газет на столі та прохолодним спрайтом. Дуже стримано запевнив, що жодних заборон на пересування Замбія вводити не планує. Більше того, він звучав переконливо і в тому, що ця епідемія взагалі Африку омине: «А як не омине — то ми й не таке бачили. Ласкаво прошу до Замбії, дорогенька».

Консул Замбії в своєму кабінеті в місті Дар-ес-Салам, Танзанія
Фото:

Катерина Мізіна

Замбійська віза при мені, до виїзду 4 дні, а новини щодня «тішать» новими натяками на всесвітній карантин. Що це означає для мене? Я в Танзанії, далеко від дому, і вже чотири місяці їду з півночі на південь Африки. І вся ця подорож така прекрасна і, власне, можлива завдяки людям, яких я зустрічаю на шляху. А що, якщо людей на вулицях не буде? Жити в готелях замість гостювати в місцевих персонажів? Пересідати з автобуса в автобус чи взагалі застрягти десь у випадковому місці через скасування громадського транспорту? Здається, це не те, заради чого я сюди їхала. В Замбію щось перехотілося.

Може, повернутися додому? Від думок, тиску неприйнятого рішення і нестримної спеки злягла з лихоманкою. Ну, думаю, домандрувалася — тепер точно лиишаюся тут. Тим часом пан Зеленський щодня видає звернення одне плутаніше іншого, кордони України закриваються, останні літаки відлітають, квитки дорожчають у десятки разів, а українське посольство в Кенії зізнається, що евакуаційних рейсів звідси не буде. Консул пише в мессенджер: «Невідомо, де безпечніше, а тут поки ще й тепліше».

Два тижні в цій країні показали мені танзанійців із найкращого боку. Еміграційна служба спершу суворо не пустила мене в надто короткій сукні в державну установу, а коли я прийшла, прикривши голі ноги довгим, до п’ят, шарфом, люб’язно продовжила мені візу на 2 місяці. Що ж, лишаюся.

Навколо одна за одною закриваються країни, обмежується пересування для місцевих мешканців, а до іноземних гостей — окрема увага. Першою закрилася Руанда, потім ПАР, Єгипет, Західна, а за нею і Східна Африка. В Танзанії тим часом спокійно в новинах і людно на вулицях.

Руанда, як найщільніше населена і найбільш дисциплінована країна Африки, одразу з 21 березня ввела жорсткі обмеження: кордони закрити наглухо, без вагомої причини не виходити, працювати з дому, транспортом і послугами на вулицях не користуватися. Слухняні руандійці так і зробили.

У Танзанії виявили перший випадок зараження коронавірусом, але збентежились із цього приводу хіба лише жителі міста Аруша, де це сталося. Міністерка здоров’я Танзанії Уммі Мваліму тоді в одному з коментарів поклалася на Божу милість. «Я сподіваюся, Господь убереже нас у цій трагедії», — заспокоїла вона співгромадян.

Я вирішила не чекати допомоги від всевишнього і вшитися хоча б із найбільшого міста Танзанії. Найкращим рішенням було сховатися в маленькому місті серед пагорбів — Іринзі. Там на мене чекали друзі та ідеальна для ізоляції хата «край села».

Інформаційна гігієна не менш важлива за особисту. Ми працюємо навіть в умовах карантину і піклуємось про новини, які ви отримуєте! Підтримайте нас на Спільнокошті! Підтримайте незалежну журналістику!
Іринга, Танзанія
Фото:

Катерина Мізіна

Карантин розпочався в Уганді та Кенії. Серед заборон лідери країн окрему увагу надали барам та церквам. Заборонили збиратися по жодному святому приводу: ні на вечірках, ні на весіллях, ні навіть на похоронах та молитвах.

Уганда — рекордсменка з безглуздих заборон, мемів із промов президента та фейків у новинах. Ще коли уряд не заявив про свої серйозні наміри і не заборонив масові скупчення, на вулицях білих людей почали замість «музунгу» називати «корона». Така поведінка з’явилася дуже раптово в один із днів, розповідав мені Вова Демченко, який тоді ще був у Кампалі. 

Якщо ти біліший за африканську норму, на ринку до тебе могло прилетіти не лише обурення, насмішка та тицяння пальцем, а й цибуля чи що було під рукою. Така реакція угандійців не взялася нізвідки: напередодні в новинах порекомендували стерегтися іноземців, бо, мовляв, саме вони розносять новий вірус, літаючи з одного кінця світу в інший. А це, як відомо, здавна незрозуміла африканцям звичка: гуляти, швендяти туди-сюди без причини, з якої вони завжди посміхаються.

Вулиці Кампали, столиці Уганди, до початку карантину
Фото:

Катерина Мізіна

І ось уже два тижні угандійці на карантині, офіційні цифри стабільні. «45 випадків захворювання на COVID-20» (ой, помилилися!) — фото з таким титром на угандійському каналі гуляє інтернетом.

Жодної смерті, але й жодної свободи. Уганда, на перший погляд, дуже вільна й дискотечна країна. Як мінімум, Кампала — абсолютна столиця не лише Уганди, а й музики та вечірок у Східній Африці. Та президент Мусевені за цю оманливу свободу збирає з угандійців дуже високу ціну. Жорстокість поліції та армії вже звична для більшості мешканців міст. Тому ситуація, де поліцейський палицею збиває жінку з мотоцикла, бо віднедавна пересування на мототаксі теж заборонили, — цілком звична для всіх учасників ситуації. Влада обмежує, угандійці порушують, поліція карає.

Вулиці Кампали, столиці Уганди, під час карантину
Фото:

Катерина Мізіна

Мій друг Тімоті розповідає, як на другий тиждень карантину на вулицях Кампали з’явилася рекордна кількість людей, що займаються спортом: бігають, грають у футбол, роблять гімнастику — майже все колективно. Поліція не забарилася і почала арештовувати новоспечених спортсменів, а президент у своєму зверненні обіцяв викласти відео, як можна займатися спортом удома.

Якщо угандійців найскладніше втримати від активного нічного життя, то Кенія потерпає від церковних заборон. Тут служби в чисельних будинках молитви схожі на концерти і почасти тривають до 11-12 години ночі. Ще в перші дні карантину церковні лідери в багатьох країнах ігнорували заборони і збирали людей молитися чи співати госпели про порятунок в часи нового вірусу, а краще одразу апокаліпсису, який за пророцтвом святих книг, таки насувається. Наш друг Андрій Улін, який застряг у карантинному Найробі, навіть викрив і одразу ж «прикрив» одну з таких церков, викликавши санепідемстанцію.

З Кенії також доносять історії про свавілля влади і жорстокість карантинних мір. Днями поліція застрелила підлітка, який вийшов на балкон власної квартири після початку комендантської години. Як такому протистояти? Треба спитати в місцевих масаїв. Одного на вулиці здибала поліція і каже: «Куди йдете, пане? Карантин». А той, оголюючи своє мачете на поясі, йому й одказує: «У мене он там вдома дві дружини, 8 дітей і мати, яким я щодня маю приносити їжу, тож зійди з дороги, “карантине”!»

Все це шириться через інстаграм-історії, меми в вотсапі та блоги. Всі лайкають і сміються. У жодній із цих країн більшість не впевнена в достовірності офіційних даних, середній рівень довіри до органів влади — нижче 40% (виняток хіба що Руанда). Це нагадує мені ситуацію з епідемією Еболи в Ліберії, коли на офіційні заклики й карантинні міри, що запроваджувала тамтешня влада, громадяни просто не реагували, бо думали, що це чергові політичні ігри.

В розмовах на танзанійській кухні все більше жартів: та нас, африканців, ніщо не візьме, ми Еболу пережили, нас малярія не лякає (від малярії щорічно в світі помирає понад 1 мільйон людей), то й від «корони» ховатися не будемо. На ринку за стаканчиком авокадового фрешу мужики висувають власні теорії: «Та ця корона взагалі з Африки пішла — минулого року всі кашляли з температурою, пам’ятаєте? У нас імунітет — ого-го! Не те, що в тих музунгу».

Ринок. Іринга, Танзанія
Фото:

Катерина Мізіна

Та в цих розмовах позаяк чути тривогу й невпевненість у майбутньому через економічну кризу, що вже відчутна. Туристичний сектор уже потерпає від нульового потоку туристів, ціни на продукти та речі першої необхідності зростають із кожним днем. Ті, хто мають такі товари, наживаються, поки можуть. З екранів нагнітають промови з конференцій ВОЗ, як от генерального директора Тедроса Аданома Гебреїсуса, який застеріг Африку «прокинутися і готуватися до найгіршого», згадуючи також безліч випадків зараження, що, ймовірно, просто не були виявлені.

Закрити африканців на карантин — це прецедент, якого ще не бачив континент. Спосіб життя значної частини жителів Африки: зібрати врожай бананів чи чого-будь, на маршрутці доїхати до ринку, продати товар, на зароблені гроші купити рис, борошно, олію, повернутися додому і нагодувати родину.

«Ми просто не можемо запастися їжею на місяць і закритися в будинках, як вони це зробили в Європі. Ми маємо знайти свої методи. І поки цих методів немає, наш президент просто тримає людей у більш-менш доброму гуморі, не сіє паніку. Бо допомогти він нам точно не зможе. А ми тим часом думаємо, як пережити економічну кризу, яка і без карантину насувається», — розмірковує Амуд, який прийняв мене в домі, де живе з Мсусою. Вони та їхні друзі — підприємці. Вони відчувають кризу і занепад власних бізнесів, що пов’язані з туризмом і розвагами, та розробляють антикризові ідеї, планують засіяти маїс на своїй фермі та купити кіз. Офіс і наш дім перетворилися на пункт прийому волонтерської допомоги: щодня знайомі і незнайомі люди зносять якісь речі та продукти харчування для допомоги тим, кому в ці кризові часи буде складно «перечекати».

Мсуса, Мусса та Амуд
Фото:

Катерина Мізіна

Хоча досі життя відчутно не змінилося. Лише перед входом в будь-яку установу — магазин, банк чи навіть нічний клуб — тепер обов’язково треба мити руки з милом. Що ж, поки лишуся в Танзанії, допоможу друзям, і разом посіємо маїс на фермі.

Африканці поки не зважають на пандемію, і вона справді ще не прийшла сюди в тій мірі, в якій захопила інші частини світу, але пандемія точно відволікає увагу від інших жахіть, що й до неї існували в Африці. Свавілля поліції виправдовується небезпекою зараження невідомим вірусом. Диктатори вносять разом із новими карантинними правилами правки в закони та конституції, які дозволяють їм залишатися при владі ще й ще. «Під шумок» активізується терористична діяльність, як-от нещодавні напади джихадистів у Західній Африці чи в Мозамбіку. Тим часом не спить і не чекає сарана, яка ще кілька місяців тому поставила під загрозу врожай країн Східної Африки, та може породити тривалий голод для мільйонів людей. А інші смертельні хвороби — СНІД, малярія, тиф — як і раніше, щодня забирають життя мешканців африканського континенту.

За браком інформації про передумови та реальних прогнозів про наслідки й терміни, я дивлюся на все це філософськи. Для мене це тест на людяність і перезавантаження планети і нашої на ній діяльності. Подруга і колега Надя Парфан написала, що повернуся в іншу країну, коли повернуся додому. Я думаю, що ми всі вийдемо на вулиці зовсім іншого світу, кожен у своїй країні-місті-кварталі. Це важливий момент для людства, і хоч я дико скучаю за рідними, я рада опинитися цієї миті саме тут. Так, цих людей так легко не приборкати в їхньому звичному африканському способі життя, і, може, це наражає їх на більшу небезпеку (і мене разом із ними). Але постійне перебування в «групі ризику» та життя в умовах «підвищеної небезпеки» породили їм звичку бути щасливими та позитивними, хай там що. І це, без паніки й перебільшення — найкраща вакцина.

Скільки все це триватиме — мені, як і вам, невідомо. Готуюся «грати в довгу», випитую в мами сімейні рецепти, годую африканських сусідів борщем, обкладаюся фільмами і дивлюся кіно, що довкола. Сусід Мсуса щодня нагадує, як я з мандрівниці обернулася на домогосподарку. «From world traveler to African housewife» — а мені що, це тепер новий тренд. Головне — бути по-африканськи щасливими й оптимістичними.

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись: