«Війна забрала в мене обох дітей — з різницею у вісім років. Але це та сама війна»

«Завтра рівно пів року, як не стало Дениса... Згадайте його. І подякуйте», — написала Галина Голіцина, мама загиблого Дениса Дудінова, на своїй сторінці 19 вересня. Нижче додала вірш про втрату.

Галина — письменниця, створює зокрема іронічні детективи.Зараз поки не пише. Пояснює, що її натхненням, крилами були сини. Давали поради, розкручували сюжети: «Згодом я лишилася з одним крилом, а тепер — без обох».

Обидва сини загинули під час російсько-української війни. Старший, Дмитро Голіцин, — 29 серпня 2014 року, після важкого поранення в боях за Іловайськ. Молодший, Денис Дудінов, поліг 20 березня 2022 року на «Азовсталі», захищаючи Маріуполь.

З Галиною Голіциною ми зустрічаємося в центрі Києва, недалеко від університету Шевченка, який закінчив її старший син Дмитро. Він змалечку хотів бути юристом. За 9 років адвокатської діяльності не програв жодної справи. А в молодшого сина, каже пані Галина, завжди був потяг воювати.

Їхня родина — з Донецька. До Києва приїхали задовго до початку війни. Дмитро тоді вступив до вишу, Денис щойно закінчив другий клас. Молодший син виріс у столиці, почувався киянином, але коли у 2014-му почалась війна, обурилися обидва хлопці: «Від нас відривають малу батьківщину, як же так?»

Молодший Денис одразу пішов до «Азову» — слідом за своїми друзями та знайомими. Після курсу молодого бійця лишився служити в Маріуполі. Кликав і брата, але той відмовився:

«Як це я, капітан запасу (він закінчив військову кафедру — ред.), що вміє стріляти з двох рук, фахівець із виживання у будь-яких умовах — і буду як хлопчисько проходити курс молодого бійця цілий місяць? Та за місяць війна закінчиться, я ж повоювати не встигну!»

Адже вся родина тоді гадала, що війна скінчиться швидко. Тож Дмитро пішов у добровольче формування. У боях за Іловайськ у серпні 2014-го Дмитро Голіцин зазнав поранення, через яке невдовзі помер.

А Дмитро Дудінов за освітою — юрист-міжнародник. У військове училище його б не взяли: мав аритмію та короткозорість мінус 6. Здобути юридичну освіту порадив старший брат, натоді вже успішний правник. Дмитро вважав, що кожна людина має здобути юридичну освіту, щоби вміти захистити себе, і переконав у цьому й молодшого брата.

«Для нього зараз, після війни, було б велике поле діяльності! Але йому це знадобилося і на військовій службі. Тим паче тоді, коли вони патрулювали в Маріуполі. Звісно, як і поліція, патрульні повинні мати юридичну базу. Ну от у моєї дитини така була», — зауважує пані Галина.

«Коли в людини є бажання — вона знайде можливість»

Від червня 2014-го Денис Дудінов був у «Азові». Потрапив туди спершу як перекладач: «Тоді, 2014-го, до нас поприїжджало дуже багато добровольців із різних країн, тож знадобилися військові перекладачі. У Дениса перша мова англійська, друга — німецька. Ще прибула велика бригада зі Швеції, і він шведську відточив. От порахуймо: три іноземні, четверта — російська, пʼята — українська. І володів ними до того ж дуже спритно, легко. Тож потрапив як військовий перекладач, і йому не треба було проходити медкомісію». А втім, коли після гарячої фази війни на сході добробати почали впорядковувати документи, медкомісію все-таки довелося пройти.

«Я йому кажу: “Як же ти пройдеш з твоїми показниками?” А він відповідає: “Мамо, я пройду. Моє життя — армія, я бачу себе тільки там, тому я пройду в будь-якому разі”». У військкоматі його запитали про військовий квиток, Денис відповів, що документ лишився в окупованому Донецьку (із тамтешніми військкоматами звʼязку вже не було). До окуліста вдягнув лінзи. Мама спитала: «Але ж вона тобі дно ока дивилася?» Той відповів: «Мамо, яке дно? Нас було 84 людини, ми все мали пройти за один день. Вона так: Ш, Б бачиш на таблиці? Все нормально». На кардіограму замість себе послав товариша.

«Словом, коли є в людини бажання, прагнення — вона знайде можливість! Він обійшов усі перепони і вступив на службу до Нацгвардії, як усі "азовці"», — каже Галина.

Спочатку в «Азові» Денис був військовим перекладачем, а по завершенні гарячої фази війни у Харківському військовому училищі здобув спеціальність танкіста. Там були прискорені курси підготовки. Мама згадує, як Дудінов захворів під час навчання: «Вони жили, спали — мали намети на снігу. Не було місць. Він захворів на запалення легенів. Це жах! Його відправили потім додому лікуватися. Тут усі лікарі бігали… Довелося йому антибіотик у саму вену капати. Ледве його врятували від цієї пневмонії».

У танкових військах Денис прослужив 5 років. Скаржився матері: «Мамо, важке озброєння відведено за 70 км від лінії фронту. Не розумію, на війні я чи де?» Тож згодом перевівся в інший підрозділ, який був на лінії зіткнення. Там був заступником командира батальйону з роботи з особовим складом.

Працював із «молодняком», влаштовував вечори пам’яті кожного полеглого побратима, а ще — дуже багато спілкувався з маріупольською молоддю. «Він багато фоток мені надсилав, відео. Школярі самі просилися: “Покажіть, “Азов”, як у вас, що у вас!..” Екскурсії проводив, показував танки, бронемашини, про все розповідав», — згадує жінка. Також Денис патрулював вулиці на чергуваннях. Міг орендувати квартиру в місті — багато хто з побратимів так і робив, — але Дениса влаштовувала казарма.

«Азовці» постійно багато тренувалися. На думку пані Галини, саме тому вони стали таким сильним полком: «Переходили на методику НАТО і тренувалися за нею, були підготовлені так, як натовські солдати. А самі "азовці" були на три голови вищі за інших. Під час спільних навчань ЗСУ з “Азовом” мій Денис казав: “Боже-Боже, я дивлюся на них, мені їх так шкода. Якби всі були підготовлені так, як "азовці"!»

«Я стала би морською зіркою у дверях і сказала: “Ні, не підеш”»

Галина Голіцина припускає: її син із побратимами знали, що буде велика війна. Зазвичай він приїжджав у відпустку двічі на рік: місяць узимку, на день народження 10 грудня, і місяць улітку. А востаннє приїхав додому в середині листопада — і вже в середині грудня поїхав, не зустрівши, як зазвичай, із родиною Нового року. «Виявляється, чекали вторгнення на Новий рік. І тому вони всі мали бути на місці. Але ж він не міг цього сказати, інакше я стала би морською зіркою у дверях і сказала: “Ні, не підеш”. Хоча він переступив би й пішов, бо людина військова. Це його робота».

У місті заздалегідь готували і сховки з їжею, питною водою, медикаментами та боєприпасами — саме тому на «Азовсталі» вдалося так довго протриматися. Коли 24 лютого все почалося, вони ще були у своїй казармі. Потім приміщення згоріло, й «азовці» остаточно перебралися на завод. Денисові було шкода втрачених на базі речей: велосипеда, машини, ноутбука.

«Наче в компʼютерній грі, тільки вбивають по-справжньому»

Під час перебування сина на «Азовсталі» жінка весь час сиділа біля екрана комп'ютера, моніторила, аби лиш загорілася зелена крапочка — онлайн, живий. Швидко напише, той швидко відповість — і знову зникає з ефіру. Бувало, не виходив на зв’язок 2-3 дні.

Він писав, що найбільше задовбують літаки: що десять хвилин скидають авіабомби.

Крім того, були вуличні бої. «Оце найстрашніше, — каже Галина. — Він мені пише: “Бій на відстані 20-30 метрів — це весело”. І я уявила, як це, коли бачиш противника не в оптичний приціл, а можеш у нього на носі ластовиння розгледіти. Бачиш колір його очей. І чи він тебе вб'є, чи ти його».

Денис Дудінов загинув, оскільки під час бою не міг полишити СПГ — він саме освоїв його за кілька днів до загибелі. Галина Голіцина каже, що росіяни відстежували сина, пеленгували, а потім на своїх каналах і сайтах раділи, що «завалили “Фантома”» (позивний Дениса Дудінова — ред.).

Чим поцілили в її сина, пані Галина точно не знає. Дениса доправили до госпіталю, місцевий лікар намагався його врятувати, але ввечері 20 березня він усе ж помер: відкрита черепно-мозкова травма, розбита спина. Пані Галина радіє бодай тому, що юнак не мучився, бо був непритомним, і міркує, чи загибель сина — це найстрашніше?

«У той момент, коли мені сказали, що мого сина немає, я думала, що це найстрашніша звістка, яка може бути. Моя дитина загинула. Потім виявилось, що це ще не найжахливіше: почали показувати відеозйомки з “Азовсталі”. Немає антибіотиків, антисептиків, обладнання... Навіть ампутації проводили без наркозу. Що ці люди терплять? І я ось думаю: а якби його врятували, припустімо, і я знала б, що він зараз помирає від зараження чи втрати крові? І, найімовірніше, помре. А я ніяк не можу допомогти, і ніхто не може. Це, напевно, ще страшніше. Але потім я зрозуміла, що й це не так лячно. Бо інші військові вийшли, їх узяли в полон, і відтоді з ними немає звʼязку: ніхто не знає, хто там у якому стані, скільки їх серед живих. Що зараз відчувають ці батьки, які не мають жодного звʼязку з дітьми? Це дуже страшно!»

Галина знає, що Денис, як і його побратими-«азовці», був налаштований стояти до останнього й загинути в бою, аби не здатися в полон.

«Я кажу: “Слухай, Денисе, ви оточені, у вас що, один вихід звідти — у Вальгаллу?” Він мені так спокійно пише: “Мамо, то ж так завжди було”. Тобто пацани були абсолютно готові».

«Я народила воїна»

Своє призначення Денис розумів, за словами мами, з 4 років: завжди казав, що буде військовим. Навіть коли грався машинками, ці іграшки везли на війну солдатів, зброю… «Я йому казала: “Синочку, тож війни немає!” Ми ж не думали, що матимемо війну у 21 столітті, яка війна? Він каже: “Я знайду. Отже, буду найманцем, поїду кудись у гарячі точки». 

У школі, пригадує Галина Голіцина, Денис навчався по-різному. Якщо йому цікавий предмет — чудово, де нецікаво — прогулював. Особливо якщо не склалися стосунки з учителем. «Чого я її слухатиму, якщо вона мене чмирить? Піду краще покурю за школою», — говорив мамі учень. В атестаті оцінки були від 3 до 12. Потім пішов на міжнародне право, легко склав іноземну мову. Дуже добре знав історію, любив читати, до того ж саме паперові книжки.Мама задує: «Я йому кажу: “Слухай, я тітка іншого покоління, працюю редакторкою. І навіть я чудово читаю з екрана”. Він каже: “Ні, не хочу так, я люблю пошурхотіти сторінками”. Ну, шурхоти… Інколи як видасть щось між іншим — історичний чи філософський аспект розкаже. Думаю, Боже, яка у мене розумна дитина! Звідки він такий завівся кмітливий? Бо багато читав». У дитинстві Денис був розбишакою, а коли виріс, став спокійним та розважливим. І про шлях військового думати не припинив.

«Він розумів, що його життя — це власне процес війни. Добре, що він тут боронив свою землю, свій народ. У нього були правильні установки. Але якби тут був мир, гадаю, що він усе одно собі знайшов би якусь гарячу точку і поїхав. Це призначення. Хтось народився, щоб служити Богу. Іде в монастир і присвячує цьому своє життя. Хтось — для того, щоб навчати дітей, тож стає чудовим педагогом. Хтось їде лікарем — життя рятувати. Мій народився, щоб воювати. Мені сказала одна приятелька: “Ти народила воїна. Змирись”. Таке буває. Я народила воїна, я з цим змирилася».

«Навіщо я вижила, якщо моїх дітей більше нема?»

Галина Голіцина без сумнівів вірить у перемогу України, за яку боролися її діти. Однак ставить собі питання, що буде для неї після? «Зараз я, як і всі, чекаю на перемогу. І ще мені хочеться, щоб путіна не вбили, а судили й повісили вниз головою, щоб він помирав довго й болісно. Ну гаразд. Перемога буде рано чи пізно. І всі, хто вижив, почнуть повертатися додому. Воїни — з фронту, евакуйовані — з-за кордону. Люди відбудовуватимуть життя, плануватимуть. А що робитиму я?»

У Галини не лишилося рідних. Жінка згадує, як торік дуже сильно перехворіла на ковід, лежала. «Але потім я якось очуняла. І ось у мене тепер питання: навіщо я вижила у цій реанімації, якщо моїх дітей більше нема? Сенс? Краще б мене Бог забрав тоді, але Денис залишився б. Навіть якби він зараз загинув, я його там зустріла б».

На цих словах у пані Галини змінюється голос. А я не знаю, що їй відповісти. Лише те, що кожна така загибель не має бути марною.

Ми підводимось, виходимо з кав’ярні, і пані Галина проводить мене трохи далі, показує меморіальну табличку біля Золотих Воріт на честь старшого сина Дмитра.

«Тож ось так: одна війна у мене забрала обох дітей, просто з різницею у вісім років. Але це та сама війна», — підсумовує жінка.

Цей текст є частиною спецпроєкту «У сталевих обіймах», який зібрав понад 30 історії різних людей, яких об'єднала «Азовсталь». Усе це — історії про надію й боротьбу, про жагу до свободи й любов до України.