Андрій Ейдер — матрос катера «Бердянськ», який російські військові обстріляли та захопили разом ще з двома кораблями у листопаді 2018 року, взявши в полон членів екіпажу. Серед 24-х полонених українців було троє поранених, Андрій — серед них, він же наймолодший військовий. В інтерв’ю hromadske хлопець розповідає про перші дні полону, листування з рідними, трохи наївну віру у справедливість російських судів, нестерпні дні очікування, звільнення та подальші плани. Зокрема, Андрій вже заявив, що лишається на службі, а за рік планує одружитися з дівчиною, якій зробив пропозицію днями у військовому шпиталі.

Андрію, по-перше як себе почуваєте? Де обстежуєтесь?

Почуваю себе добре. Зараз я проходжу лікування у військовому шпиталі. Лікарі дуже добре ставляться до нас усіх, до мене. Вони намагаються якнайшвидше нас вилікувати.

Розкажіть про те, чому обрали службу в морі. Чому саме море?

Службу у військово-морських силах я обрав тому, що виріс в Одесі. Я закінчив Одеський професійний ліцей морського транспорту, мене потягнуло в море. І я подумав: «Чому б ні?». Пішов до ВМС. Влітку 18-го року я закінчив свій ліцей, пішов підписувати контракт. А після цього вже потрапив на «Бердянськ».

Матрос катера «Бердянськ» Андрій Ейдер, звільнений з російського полона, у військовому госпіталі в Києві, 10 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

25 листопада минулого року українські кораблі біля Керченської протоки обстріляли, зокрема «Бердянськ». Там перебували ви і були поранені, так?

Так, я знаходився в той час на «Бердянську». Я отримав поранення в ногу, а саме в лівий колінний суглоб, також у праве стегно. Першу допомогу мені тоді надав мій екіпаж, за що я йому дуже вдячний. Вони привели мене до тями. Потім вже нас перевезли до Керченської лікарні, де нам зробили операцію. Мені робили її під загальним наркозом.

Коли ви вже прийшли до тями, що ви пам'ятаєте? Вам сказали, де ви знаходитеся, що з вами?

Коли я прийшов до тями, то побачив поруч із собою своїх хлопців, вони також були поранені. Я трохи здивувався. Потім я побачив, що надворі ніч, та й швидко далі заснув.

Коли перший раз продовжували запобіжний захід, це відбувалося в лікарні. Тобто в Криму йшли суди над іншими моряками, а вас судили прямо в лікарні, правильно?

Так. В нас був дуже складний стан здоров'я на той момент. Суд повинен був бути в лікарні, тому що на той момент я не те, що не міг ходити, мені було дуже важко навіть стояти. Мені допомагали ходити.

Розкажіть, як відбувалося це продовження. Чи пускали адвокатів? Була різна інформація.

Своїх адвокатів я побачив, вже коли мене перевезли до Москви. То був адвокат не мій. За призначенням. 

У Керчі я пробув декілька днів. Якщо чесно, я не пам'ятаю, скільки саме. Але я там полікувався, дуже багато спав. Потім нас вивезли на літак, та й до Москви.

Чи сказали, куди везуть?

У літаку я дізнався, куди лечу. Звісно, сподівався, що щось вирішилося, хоч я розумів, що дуже мало часу минуло з тої пори. Але сподівання були марними, ми летіли до Москви.

Матрос катера «Бердянськ» Андрій Ейдер у Лефортівському суді Москви, Росія, 15 січня 2019 року
Фото:

Вікторія Рощина/hromadske

Коли ви перебували в лікарні, чи спілкувалися ви з рідними? Чи була у вас якась інформація про те, що відбувається взагалі?

Тоді мені дали одну хвилину поговорити зі своїми рідними, та і все. Я тільки встиг розповісти, що я живий. Все. Більше я не спілкувався з ними.

Чи був якийсь доступ до інформації? Радіо, телебачення. Ви розуміли, що відбувається з вами?

Ні. Я знаходився у повному інформаційному вакуумі на той час. Ніякої інформації я не мав взагалі.

Про що ви з хлопцями говорили між собою? Чи спілкувалися?

Ми дуже багато спали. Я дуже багато спав. Я був не те, щоб втомлений, але в мене був такий стан, що я постійно засинав.

Ви розуміли, що буде суд, ви розуміли, що будуть якісь слідчі дії?

Ні, я цього на той час не розумів. Але коли вже стався суд… Він стався.

Після лікарні вас привезли до Москви. Куди вас помістили одразу? В «Матроську тишу», так?

Так, мене помістили одразу в «Матроську тишу». Там я знаходився в камері з якимись іншими людьми, то були не мої хлопці. Ми знаходилися постійно окремо, один одного не бачили. Бачили один одного тільки на суді.

А що про суд можете розказати? Як він відбувався, що ви пам'ятаєте? Тоді ви побачилися з хлопцями, з усіма іншими.

Суд — це було для мене дуже цікаво. Я тоді сподівався, що, мабуть, зараз все вирішиться. Але ні. Тоді нам на 3 місяці продовжили строк утримання під вартою.

То ви вірили в те, що все ж таки відпустять, що буде якесь справедливе рішення?

Так, я вірив у справедливість. В мене тоді вже з'явилася адвокатка, дуже добра адвокатка, я їй вдячний. Всім своїм адвокатам я вдячний. Вони допомагали мені, підтримували мене морально, як тільки могли.

Вони вам вже в Москві озвучили позицію про те, що ви військовополонені?

Так я і спочатку вважав себе військовополоненим, тому що я не розумію, як я можу бути якоюсь іншою людиною. Я людина, яка пішла захищати свою країну, пішла у війська. А для іншої країни я не військовий. Це щось не те.

І коли у суді вам задавали якісь питання, чи відповідали ви на всі, чи на деякі?

Я казав, що я військовополонений, тому що я дійсно вважаю себе військовополоненим, вже колишнім, це дуже добре. Зараз я вільна людина.

Матрос катера «Бердянськ» Андрій Ейдер (ліворуч) та командир буксира «Яни Капу» Олег Мельничук у Лефортівському суді Москви, Росія, 17 квітня 2019 року
Фото:

Вікторія Рощина/hromadske

У суді чи бачились ви з рідними? Ми знаємо, що на перший суд ви заборонили їхати рідним, так?

Так, на перші суди я рідним забороняв їхати, тому що я знову сподівався, що все якомога скоріше закінчиться. Та мені було дуже важко їх побачити. Не те, що побачити, а побачити і відпустити. Я не розумів, чому я повинен їх відпускати, чому вони мають кудись їхати від мене, бо це мої близькі люди. Я — військовослужбовець, а не якийсь порушник.

Під час першого суду чи відчували ви підтримку? Було багато українців, були волонтери.

Так, звісно, під час навіть найпершого суду приїхало дуже багато людей, всі ці люди підтримували, аплодували нам. Я тоді зрозумів, що всі нас підтримують, бо до цього я знаходився у «Матроській тиші» в інформаційному вакуумі. Я не мав нічого, окрім якогось радіо, яке інколи грало. Телевізору я не мав. Я не міг зрозуміти, що зараз коїться у світі.

Про другий суд, коли мама ваша була. Що ви тоді відчували, що встигли сказати, що вона вам говорила?

Так, на інших суда вже була моя мати, вона прилетіла до мене, я був дуже радий, я їй безмежно вдячний. Вона навіть тоді доторкнулася до мене. Це було дуже добре, але це неможливо дивитися, коли ти не розумієш, за що ти тут знаходишся. Коли ти — військовий іншої країни, а ти дивишся на свою матір, вона знаходиться по ту сторону ґрат, дивиться на тебе і майже ридає. Це важко.

Зустріч Андрія з мамою після звільнення з російського полону в аеропорту «Бориспіль», 7 вересня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

А чим займалися ще? Ми знаємо, що ви почали писати вірші. Або продовжили?

Скоріше, почав. Я почав писати вірші. Якщо так сказати, то мені вони чомусь не подобаються зовсім. Але я завжди кажу, що кожен їде з глузду по-своєму. Але зараз вже не пишу.

Чому?

Вже не їду з глузду.

Чим ще займалися? Читали? Писали листи? Чи отримували ви листи?

У «Матроській тиші» перший час я отримував багато листів, відповідав на них. Також я багато книжок читав. Дуже багато. Я стільки за життя не читав. 

У «Лефортово» вже я отримав телебачення. Тоді я вже почав дивитися якісь новини, та й все інше. Але до того моменту минуло вже багато часу, і ми стали трохи необговорюваними.

Про лікування. Дуже хвилювало всіх це питання. Говорили про те, що Росія не надавала довідки, не розуміли, що з вами, з вашим станом здоров'я. Як взагалі лікування проходило?

Дійсно, спочатку з великою бійкою я міг дістати собі довідки. Вони якщо були, то якісь не ті. Бо для суду, для інших інстанцій, щоб доказати, що я — це я, а не порушник, потрібні були довідки. 

Я не можу якось розповідати, належно чи неналежно, тому що до цього мене ніхто так не лікував. Але там навіть були люди, які могли, не надягаючи стерильних рукавиць, намагалися лізти до моїх поранень. Звісно, я їм не давав цього робити. Але це було.

Коли у вас забрали форму? Ми знаємо, що, відповідно до Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, ви мали право її носити, але у вас її забрали.

В мене від тої форми залишилися тільки штани, та й все. Інше з мене зрізали, тому що я був не в стані знімати. Штани залишилися, бо коли мені ще мій екіпаж допомагав з першою медичною допомогою, вони, аби накласти джгута, зняли їх з мене. Вони тепер в мене знаходяться в палаті на пам’ять.

Матрос катера «Бердянськ» Андрій Ейдер у новій формі в аеропотру «Бориспіль» після звільнення українських моряків з полону у Росії, 7 вересня 2019 року
Фото:

Андрій Новіков/hromadske

Яким був ваш стан у «Матроський тиші»? Чи відчували ви полегшення?

У «Матроський тиші» мені було дуже важко. Тоді я зрозумів, що навіть в такому місті є прогулянки, але це прогулянкою ніяк не назвеш. Це якась кімната з ґратами, де небо в клітинку. Та вони знаходилися, звісно, на даху будинку. Це було дуже важко підійматися, я міг підійматися довше, ніж гуляв.

А скільки по часу були прогулянки?

Годину. Але в мене було хвилин 15 тільки на підйом, ще хвилин 20 — на спуск. 

Дуже важливу роль відіграли волонтери, ми знаємо, як вони переживали за вас і зараз дуже переймаються вашою долею. Розкажіть, чи отримували ви від них листи, про ці передачі, які вони передавали. Наскільки це важливо було для вас?

Передачі, що я отримував, допомагали мені, тому що там була їжа, яка була смачна. Дуже смачна порівняно з тим, що давали там. Я не можу сказати, що те, що там було — погане. Але СІЗО є СІЗО, полон є полон.

Також листи. Я їх отримував, але я і тоді казав, що отримував їх якось не так, як повинно бути. Листи приходили з великим запізненням, не приходили, не відходили.

Про що ви тоді думали? Чи вірили, що от-от вас звільнять? 

Я сподівався щодня, що мене сьогодні звільнять. Минуло на той момент вже дуже багато часу. Коли ти знаходишся в полоні, для тебе одна година — це вже дуже багато. А декілька місяців... Звісно, я сподівався. Я сподівався, що це буде до літа, сподівався, що це буде літом, але це сталося восени, на початку осені. Майже рік, 9,5 місяців, ми провели у полоні.

Чи слідкували ви за новинами в Україні? Дуже багато змін відбулося, новий президент.

Тоді я не міг слідкувати за новинами в Україні, тому що телеканали показують тільки те, що хочуть, те, що їм кажуть показувати. Я міг дізнатися якісь новини про Україну з якихось ток-шоу. Але ці ток-шоу, там хаос, то неможливо дивитися. 

Дуже багато спекуляцій було відразу, коли ця трагедія сталася, про те, навіщо туди відправляли хлопців, вони їх підставили. У вас якась була образа або рішення: я не буду більше служити? Було таке? Якесь нерозуміння. Не було?

Не можу. 

Не можете говорити?

Не можу.

Матрос катера «Бердянськ» Андрій Ейдер, звільнений з російського полона, у військовому госпіталі в Києві, 10 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

Чи отримали ви ще в листопаді лист від Воронченка? Командувач ВМС надсилав усім листи.

Так, я отримав тоді той лист, він у мене був. Так, я зрозумів, що про нас знають, нас пам'ятають, нас не забудуть та нас звільнять.

Коли ви дізналися, що вже летите в Україну?

Я дізнався сьомого о четвертій ранку, перед тим, як це сталося. Я не міг дізнатися раніше. Я сподівався, що це станеться ось-ось. Мабуть, сьогодні вранці, вдень, ввечері. Я не думав, що це буде вночі, тим паче — о четвертій. Але коли був підйом о четвертій годині, я був дуже радий, я зрозумів, що я повертаюся додому, що я побачу свою родину і буду з нею поруч.

Чи знали ви, на кого вас обміняли? На яких людей, хто полетів у Росію?

Якщо чесно, я досі не знаю. Я знаю тільки, що це був Кирил (Вишинський — ред.) всім відомий. Це все. Я навіть зараз не подивився, в мене дійсно немає часу. Зранку до вечора я на обстеженнях, мене лікують.

От коли ви вже зрозуміли, що дійсно летите додому? Це був момент, коли ви вже приземлилися?

Це був момент, коли я побачив в аеропорту якийсь літак, дуже гарний, що був з нашою державною символікою на крилах. 

Перша зустріч — я зустрівся з матір'ю. Але небагато говорив, тому що в такий момент не можеш розмовляти. Не знаєш, що сказати. Це вже сталося, ми розуміємо, що це сталося, а про що казати, якщо ми бачимося тільки годину?

Розкажіть про свою родину.

В мене дуже велика та дружня родина. В мене є батько, мачеха. Я її постійно називаю «зла мачеха», але насправді вона дуже добра. Є зі сторони батька дві сестри та братик, а також є мати і вітчим. Також зі сторони матері я маю брата та сестру. Тепер я вже майже маю дружину. 

Розкажіть про заручини. Ви зробили пропозицію дівчині?

Так, я зробив пропозицію. Це було обдумане рішення, тому що коли я знаходився в полоні, я переглянув весь свій світогляд та вирішив, що потрібно це зробити. Зараз їй 17 років, вона з сусідньої вулиці. Ми познайомилися, коли мені було ще 16, а їй 14. Ми познайомилися на вулиці, я її побачив та просто підійшов, аби сфотографуватися з нею там обійняти.

Андрій Ейдер зі своєю дівчиною Марією у Києві, 10 вересня 2019 року
Фото:

Сергій Дунда/hromadske

Вона не заборонила?

Я дуже хотів (сміється).

Так, звісно, вона прийняла цю пропозицію. Вже наступного літа будемо одружуватися. 

Зараз у вас обстеження. Які плани далі? Як довго воно може тривати? І потім куди ви повертаєтесь — додому чи на службу?

Я взагалі не розумію, скільки ще може тривати це обстеження. Але я сподіваюсь, що воно якомога скоріше закінчиться, ми повернемося до Одеси, я побуду з іншими рідними людьми, які в мене там є та не можуть прилетіти. Потім я планую піти та вчитися на офіцера.

Чи важко усвідомити, що вже все завершилося, що ви вже тут, з рідними, що ви вже на рідній землі?

Мабуть, я ще все до кінця не зрозумів. Але я розумію, що я вже вдома, що я вже тут, це сталося. І далі все буде добре.

Поділитись: