ENRU

Європа перебуває під тиском між Трампом і Путіним — історик Євросоюзу

Луук ван Міделаар — нідерландський історик, спічрайтер колишнього голови Європейської Ради Германа Ван Ромпея і автор бестселера про історію Євросоюзу: «Перехід до Європи». Її українська версія (переклав відомий філософ Олексій Панич) нещодавно вийшла у видавництві «Дух і літера».

У книжці історик розповідає, наскільки історія Європи була сповнена несподіванок та імпровізацій, і як її скеровували різні сили й суперечливі моделі.

Громадське зустрілося з Міделааром наприкінці травня на «Книжковому арсеналі». Говорили про історію Європи як історію несподіванок, роль України в консолідації нинішнього ЄС, нинішнє віддалення Європи та Америки, а також про те, чи буде ЄС розширюватися в майбутньому.

Історія Європи як історія несподіванок

Я писав цю книжку, щоб показати: все, що відбулося в історії Європи, не є чимось самоочевидним. Батьки-засновники європейської інтеграції — Робер Шуман, Конрад Аденауер, Шарль Де Ґоль, Вінстон Черчіль — не надто добре розуміли, що вони збираються робити. Звісно, в них було якесь бачення, але водночас було багато імпровізації, і було багато щасливих можливостей, які просували європейську інтеграцію вперед.

Великий вплив на історію Європи мала Суецька криза 1956 року. 1956 рік був особливий тим, що країни-засновниці Європейської економічної спільноти — Франція, Західна Німеччина, Італія, країни Бенілюксу — вели між собою переговори про технічні речі, наприклад, про зовнішні тарифи на банани, внутрішні правила для вугільно-металургійної галузі тощо. І в певну мить переговори зайшли в глухий кут.

Але тут почалася Суецька криза. Французький прем'єр запросив німецького канцлера Аденауера до Парижа. Коли стало очевидно, що світ постав перед ризиком великої війни, можливо навіть ядерної війни між Америкою та СРСР, вони зрозуміли: суперечки про технічні економічні питання вже не є такими важливими. Тоді вони миттєво досягли згоди щодо технічних речей і почали говорити про серйозні геополітичні питання.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Путінізм, олігархія та демократія по-українськи» — розмова з дослідником авторитаризму

1956-й рік був важливий також і в іншому аспекті. Саме тоді Франція остаточно вирішила для себе, що її майбутнє пов'язане з Німеччиною. Натомість Велика Британія, яка розпочала Суецьку кризу разом із Францією та Ізраїлем проти Єгипту, почувалася приниженою. Відтоді вона вирішила не поставати проти великого брата, Сполучених Штатів, а стати натомість вірним «солдатом» США.

Такою була Суецька криза, яка з одного боку призвела до серйозного зменшення ваги економічних питань, і водночас до поступового розділення інтересів Франції та Великої Британії, а з другого — до зближення Франції та Німеччини.

Люк ван Міделаар під час круглого стілу «Куди крокує Європа?» у межах презентації книги ван Міделаара «Перехід до Європи: як континент став союзом», Київ, 30 травня 2018 року Фото: Роман Шаламов/Книжковий Арсенал

Про сьогодення в історії Європи

Думаю, сьогодні присутність Трампа у Вашингтоні та Путіна в Москві чинить великий тиск і велику напругу на всю європейську систему. Це потужний зовнішній вплив на європейські держави, який спонукає захищати власні інтереси та власні цінності. Європейці кажуть: якщо ми хочемо вижити як цивілізація, від Ісландії до України, від Фінляндії до Португалії, ми повинні бути разом.

І тут війна на сході України є моментом істини. Для зовнішнього глядача зрозуміло, що від цієї війни також залежить майбутнє Європи.

Іран, Україна: єднання чи роз'єднання Європи?

Не так давно Трамп заявив про вихід США з угоди з Іраном. Європейські країни — передусім Німеччина, Франція, Велика Британія — були цим кроком дуже розчаровані. Адже над угодою працювали дуже довго, цілих 15 років. Для Європи стратегічно важливо було зберігати мир на Близькому Сході.

Але США здійснили односторонній крок і вийшли з договору з Іраном. Через це європейці, зокрема лідери країн ЄС, почуваються дуже вразливими. Вони відчувають, що в трансатлантичних відносинах з'явилася тріщина. Цю тріщину вже неможливо залагодити самими тільки словами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Ядерна угода і поцілунки в щоку: чим відзначився візит Макрона в США

Іранське питання знаменувало цей розкол у стосунках між ЄС та США. Але Європу це питання радше мобілізувало, дало відчуття інтегрованості. Те саме можна сказати і про Україну. Адже українське питання теж консолідувало Європу, і протягом уже чотирьох років європейські країни тримають тверду лінію відносно Росії, щоразу подовжуючи санкції. Ці санкції, можливо, не такі потужні, як дехто хотів би, але водночас вони й не такі слабкі, як дехто очікував. Це компроміс. І він дозволяє тримати єдиний фронт. Завдяки цьому єдиному фронту санкції зберігають уже чотири роки. Багато хто пророкував, що ця єдність скоро розвалиться, але цього не сталося. Європейський Союз тримається купи, немов його тримає невидимий клей, який часто недооцінюють.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Ядерні суперечки: що треба знати про угоду з Іраном

«Лідери країн ЄС, почуваються дуже вразливими. Вони відчувають, що в трансатлантичних відносинах з'явилася тріщина» (на фото зліва направо: канцлерка Німеччини Ангела Меркель, президент США Дональд Трамп та президент Франції Еммануель Макрон під час саміту G20 у німецькому Гамбурзі, 7 липня 2017 року) Фото: EPA/FELIPE TRUEBA

Чи існує розкол між ЄС та США?

Певною мірою так. Це криза, яка виникла в Америці, і яка має короткострокову та середньострокову перспективу. Короткострокова пов'язана з тим, що президентом США став Трамп — дещо божевільний президент, з особливим поглядом на світ, який мало хто поділяє. Хтось може сподіватися на те, що за кілька років в США буде інший президент, і все стане на свої місця. Однак, мені здається, це ілюзія. Попри те, що Трамп трохи навіжений, його політика втілює процеси, які йдуть знизу, і які мають довгострокові виміри. Адже від кінця Холодної війни інтереси Америки і Європи — цих двох потужностей по різні боки Атлантики — розходяться, між ними дедалі більша дистанція. Трамп є всього лиш симптомом, висловленням цього розходження.

Це дуже важливо для європейських країн, зокрема для України. Бо Європа сьогодні відчуває потребу в більшій автономії, потребу в організації самої себе. Ця самостійність дозволить краще захищати власні інтереси й цінності у світі.

Але у своїй книжці я обстоюю аж ніяк не звичайну історію про єдність Європи, про об'єднання під єдиним прапором, про побудову своєрідних Сполучених Штатів Європи. Ні, я не думаю, що маємо справу з такою єдністю, я не думаю, що ця версія історії правдива. Адже в Європі існують як окремі національні держави — Франція, Німеччина, Іспанія тощо — так і їхнє об'єднання. Тож прапор у нас не один: є прапор європейський, а є національні прапори.

З одного боку, це джерело постійної напруги, адже завжди існує ризик розбіжностей поміж різними державами ЄС. Але з другого, якщо поглянути на століття європейської історії, на розмаїття національних культур, мов, звичаїв, то навряд чи буде розумно вірити, що коли-небудь це зникне і перетвориться на єдину централізовану структуру, керовану з Брюсселя. Європа не подібна до таких централізованих систем, які керуються з однієї точки, наприклад, як США з Вашингтона чи Росія з Москви. В Європейському Союзі завжди існуватиме множинність.

Чи має ЄС схильність до розширення?

Я думаю, що в Європі досі є внутрішній локомотив для розширення. У договорах про заснування ЄС ідеться, що будь-яка європейська країна може стати членом ЄС. І це норма, яку цілком можна застосувати й щодо України, на відміну від Марокко, яка колись подала заявку на вступ до ЄС, але європейські лідери їй відмовили, бо ця країна в Африці. Україна не може отримати таку відповідь, як Марокко, бо вона в Європі.

Але в питанні розширення ЄС йдеться про щось більше, ніж просто про норму в договорі. Ідеться про спільну європейську цивілізацію, яка нас об'єднує і до якої апелювала європейська інтеграція протягом усієї історії. Україна це теж дуже добре відчуває: саме апелюючи до цієї засадничої європейської ідентичності, апелюючи до європейських цінностей, ви доводите, що ви — європейська держава.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 5 причин, чому проблема міграції може розвалити Євросоюз

Люк ван Міделаар (другий ліворуч) під час Круглого стілу «Куди крокує Європа?» у межах презентації книги ван Міделаара «Перехід до Європи: як континент став союзом», Київ, 30 травня 2018 року Фото: Роман Шаламов/Книжковий Арсенал

Стратегії єднання Європи: німецька, римська та грецька

У книжці я намагаюся описати три способи, в які європейські інституції й держави намагалися переконати своїх громадян, що вони європейці, і що Європа — це добре для них.

Те, що я називаю «німецькою стратегією» — це спроба говорити про спільну ідентичність, спільну історію, приблизно так, як формувався німецький патріотизм і націоналізм на початку ХІХ століття, наприклад, у філософа Йоганна Ґотліба Фіхте. Звідси й ідея мати спільний європейський прапор, мати спільні символи, спільні підручники з історії.

«Римська стратегія» — це спроба об'єднати громадян через давньоримську концепцію «хліба та видовищ». Іншими словами, йдеться про те, що політичний порядок має забезпечити людей перевагами, благами. Тобто переконати громадян, що європейська інтеграція приносить матеріальний добробут, але також інші переваги: наприклад, свободу пересування, коли ви можете вільно подорожувати з однієї країни до іншої.

«Грецька» ж стратегія (або, іншими словами, «афінська») стосується давньогрецької політичної традиції. Полягає вона в тому, щоб дати людям право голосу, можливість впливати на події. Це те, що ми називаємо демократією. Практичним наслідком цього підходу є створення нових інституцій, наприклад, Європейського парламенту. Цей орган створили, щоб європейці мали інституцію, яка представляла б їх як європейців.

Думаю, будь-який політичний порядок по-різному використовує ці стратегії, щоб створити зв'язок зі своїми громадянами. Але для успіху вам потрібні всі три підходи. Потрібна референція до спільної ідентичності, коли громадяни різних країн могли б сказати — «ми, європейці». Європа також повинна давати громадянам переваги та блага. І водночас вона має бути демократичною. Отже, всі три стратегії вкрай важливі.  

Коли об'єднана Європа стала по-справжньому впливати на життя громадян

Це сталося зовсім нещодавно. На початку євроінтеграції, у 1950-х роках, Європа була тільки ринком. Тоді вона була цікава тільки бізнесменам чи фермерам, тобто лише тим, кого тоді напряму торкалася, хто мав чіткі інтереси, хто був залучений до експорту. Але цей вплив був дуже точковий.

Я думаю, тільки із запровадженням євро, спільної валюти (на початку 2000-х — ред.), і з кризою, яка  стосувалася євро (початок 2010-х), а згодом — проблемою міграції, пов'язаною з можливостями вільного пересування людей всередині ЄС, Європа стала чимось відчутним для звичайних громадян. Іншими словами, йдеться лише про якісь останні десять років, коли в єврозоні близько 2010 року почалася криза. Близько 2015 року сталася й міграційна криза. Саме тоді громадяни раптом, читаючи газети, стали більше дізнаватися про Європу: про кризу зони євро, про проблеми в Греції, Італії тощо. Тож за останні десять років громадяни ЄС уперше усвідомили, що Європа є чимось абсолютно конкретним. І люди починають розуміти, що це стосується їх особисто, і на них безпосередньо впливає, чи перебувають вони всередині єврозони, чи поза нею, всередині Шенгенського простору чи поза ним. Це новий досвід, багато кому він не подобається, багато кому він подобається.

Але важливо розуміти, що ці впливи європейської інтеграції навіть на громадян ЄС — це справа недалекого минулого. Потрібен час для усвідомлення цього нового досвіду, того, що в країн ЄС є спільний кордон, наприклад, південний кордон, який і перетинають мігранти.

Громадяни ЄС аж ніяк не дурні. Вони дивляться навколо, вони бачать, що відбувається в Росії, в Китаї, у США. Можливо, їм не завжди подобається, що робить Брюссель. Але вони розуміють: світ змінюється, і вони повинні до цього світу адаптуватися.