Законність проти справедливості. І ще кілька важливих деталей у справі про розстріли на Інститутській

Описати суд щодо розстрілів на Інститутській в одному тексті доволі важко. Майже неможливо. Для цього варто було б почати з розгону студентського Майдану 30 листопада 2013 року, бо цим займалися бійці київського «Беркуту». Або, як вони більше відомі, «чорна рота». Потім згадати закони 16 січня 2014-го. Мирну ходу 18 лютого. Консультантів з ФСБ, які допомагали силовикам Януковича розганяти протести.

Дійти до 20 лютого. Похвилинно розписати події того дня і згадати роль кожного з 26 підозрюваних «ексберкутівців» у тих подіях. Розповісти, хто й куди втік після того, а хто лишився. Потім переказати 7 років судових засідань. Проаналізувати вирок за допомогою юристів.

І тільки після цього картинка стала б більш-менш повною, а текст за обсягом нагадував би «Володаря перснів» Джона Толкіна. Ну або цикл романів «Пісня льоду й полум’я» Джорджа Мартіна. Мало в кого вистачило б сили дочитати цей опус до кінця. Бо немає простих і коротких відповідей на складні питання.

Я дозволю собі зосередитися на кількох найважливіших речах.

Перша — подяки. Ключові люди, які заслуговують на те, щоб опинитися в тюрмі, втекли до росії. Хто в цьому винен? Влада, яка прийшла після Майдану. Під час хаосу перших місяців колишні міліціонери мали неймовірно широке вікно можливостей, аби виїхати до Ростова слідом за Януковичем. Після — уже вужче, але таке саме вікно можливостей залишитися у правоохоронних органах.

За це варто подякувати Арсену Авакову, який свого часу публічно «вписувався» за людей, які, скажімо, привозили до України російські патрони і світлошумові гранати. За це варто подякувати всім генеральним прокурорам: від Віталія Яреми (пам’ятаєте такого?) до Андрія Костіна. Загалом десь дев'ятьом. Бо кожен з них, щойно опинявся у кріслі в будівлі на Різницькій 13/15, заявляв про те, що справи Майдану ну дуже важливі.

Не варто забувати і про Верховну Раду, яка роками не могла ухвалити потрібні для нормального розслідування закони. Чого лише варта епопея із заочним засудженням: за цією процедурою хоч когось судити було неможливо. Про це знали слідчі й прокуратура. Про це говорили народним депутатам. І вони роками не могли розв’язати цю проблему.

Варто подякувати найкращій судовій реформі. Бо часто траплялося так, що справи Майдану потрапляли до суддів, які так чи інакше допомагали владі Януковича придушувати протести (не у випадку з судом щодо розстрілів на Інститутській, але про це — нижче).

Варто подякувати двом президентам, для яких Майдан теж був важливим, звісно. Але які майже нічого не зробили, аби справи Майдану розслідували, а винних — покарали. І зрештою нам — суспільству. За низький інтерес, який обмежувався тим, що всі й так заздалегідь знали, що винних не покарають, а Майдан розстріляли якісь там снайпери.

Друга — вирок. Насправді вирок у справах Майдану з’явився не 18 жовтня 2023-го, коли суд присяжних на чолі із Сергієм Дячуком його зачитав, ні. Вирок у цій справі винесли генпрокурор Руслан Рябошапка і президент Володимир Зеленський 28 грудня 2019 року.

Пам’ятаєте цю дату? Тоді Апеляційний суд Києва відпустив п’ятьох обвинувачених «ексберкутівців» на обмін росіянам. Нам вдалося повернути до України 76 своїх громадян. І були там не лише «невідомі маршрутники», як про це люблять писати прихильники одного з постмайданних президентів, але й українські військові та активісти. Зокрема — Станіслав Асєєв.

Чи було це важливо? Безперечно. Чи варто було заради цього «вбивати» один із найбільш успішних судів Майдану? Не знаю. Адже розслідування у справі про розстріли на Інститутській щодо Олега Янішевського, Олександра Маринченка, Сергія Тамтури, Сергія Зінченка та Павла Аброськіна тривало не 10 років, як дехто пише. І не 7. Його закінчили за рік (такі правила встановив Кримінальний процесуальний кодекс) і передали до суду.

І направду це був один із найкращих судових процесів, за якими доводилося спостерігати за всю кар’єру. Бо, по-перше, він був максимально відкритий: охочі можуть передивитися кожне з 320 судових засідань на сайті судової влади. Власне, це був чи не перший суд, який зробив онлайн-трансляції своєї роботи системними.

По-друге, таку кількість доказів мало де вдається побачити: фото і відео, які досліджували в цьому суді, потягнули на 3 терабайти. Судді допитали приблизно 130 потерпілих. І понад сотню свідків, серед яких — різного роду експерти, міліціонери, СБУшники і контрснайпери.

І в грудні 2019-го вже йшлося про підготовку до дебатів. Це завершальний етап в суді, коли прокурори, адвокати і потерпілі виступають з промовами. Після того суд іде до нарадчої кімнати.

Я добре пам’ятаю, як непублічно, та й публічно теж, тогочасні представники прокуратури і лідери суспільної думки говорили, що суд поганий. Що він так і не спромігся нікого засудити за всі ці роки. При цьому жодного з цих спікерів у залі суду за «всі ці роки» не було й видно, але менше з тим.

Чому вирок був саме в грудні 2019-го? Бо інтерес колег до цієї справи зник. Бо з’явилися інші теми. А з повномасштабним вторгненням росіян так узагалі. Бувало й таке, що на судових засіданнях були 1-2 журналісти, порожня зала і тепла лампова атмосфера «своїх». Коли ти знаєш усіх учасників процесу, вони знають тебе. І попри те, що ти можеш не поділяти їхньої думки, ви все одно підкреслено ввічливо спілкуєтеся між собою.

Чому вирок був у грудні 2019-го? Бо після обміну з росіянами до України повернулися лише двоє з 5 обвинувачених: Маринченко і Тамтура. Звісно, можна було б сподіватися на їхнє щире бажання дотриматися обіцянки ходити на судові засідання, яку вони давали. Але відповідь більш прагматична: вони знали, що за ґрати їх не посадять. Ані на довічне, ані на 15 років.

Між собою ми з колегами говорили про те, що, найімовірніше, їм дадуть строк, який вони вже відсиділи за «законом Надії Савченко»: коли один день у слідчому ізоляторі рахують за два. Ну або їм лишилося кілька років, які простіше провести в українській тюрмі, ніж десь у Сизрані. Реальність виявилася ще цікавішою.

18 жовтня 2023-го суддя Дячук навіть не намагався озвучити повний текст вироку. І це направду добре. Бо цей процес зайняв би ще пів року. Може, трохи менше. Залежить від того, з якою швидкістю пан суддя зміг би то читати. Тож, зважаючи на воєнний стан у країні, ми почули лише резолютивну частину. Тобто підсумок: хто і скільки отримав.

1. Янішевський, один із командирів «чорної роти», який переховується в рф, — довічне.
2. Зінченко і Аброськін, сержанти «чорної роти», які переховуються в росії, — по 15 років за причетність до убивств 31 протестувальника. Принаймні на цьому суд окремо наголосив у своєму пресрелізі.
3. Маринченко — лише 5 років за перевищення влади.
4. Тамтуру виправдали повністю, оскільки суд не побачив у його діях злочину. Бо той 20 лютого нібито погано себе почував, зброї в руках не тримав і взагалі в обід пішов до «швидкої».

Чому так? Чому 7 років судових засідань дали аж такий результат? Можна, звісно, сказати, що це поганий суд, який намагається ухвалити соломонове рішення, аби віднайти справедливість для всіх і кожного. У результаті всі будуть незадоволені, але це буде чесно. «Ексберкутівці» — бо всіх не виправдали. Майданівці — бо всіх не посадили до в’язниці довічно.

Чи було це рішення законним? Безперечно. Усе зроблено з максимальним дотриманням процедур.

Чи було це рішення справедливим? Навряд. Бо справедливість і законність — точно не синоніми.

Щоб зрозуміти, чому так сталося, варто послухати те, про що говорить прокуратура і про що говорить суд упродовж усіх цих років.

Прокурори постійно наголошували на тому, що 20 лютого був мирний протест, який «беркутівці» розстрілювали, перетворившись при цьому на терористичну групу. Останнє твердження сумнівне, звісно. Але те, що «чорна рота» діяла як одна група, є безперечним.

Прокурори наполягали, що оскільки «беркутівці» діяли як одна група, то й відповідати вони мають так само. Незалежно від того, стріляв хтось чи ні. Кидав хтось світлошумові гранати чи ні. Убив він когось чи ні. Бо ці міліціонери не пішли з Інститутської. Не намагалися зупинити розстріли. Фактично вони просто спостерігали, як їхні колеги вбивають беззбройних людей. І за це повинні відповідати.

Що говорить суд? Що колективна відповідальність — це щось із тоталітарних режимів. І що кожен має отримувати те покарання, на яке заслужив діями або бездіяльністю. І говорив суд про це ще задовго до 18 жовтня 2023-го.

За цією ж логікою він ухвалив вирок: на думку суду, вина Маринченка і Тамтури у вбивствах — не доведена. Відповідно, і судити їх за це не можна. Для суду це логічно. Але не для потерпілих, які скоро як 10 років тому втратили своїх рідних на Інститутській.

Тим паче, що «ексберкутівці» навряд змінили свою думку щодо подій Майдану. І досі вважають його «госпєрєворотом», інспірованим західними країнами. Або українськими політиками. Або українськими політиками за підтримки західних країн (і тут питання, чим займалося всі ці роки Міністерство інформаційної політики).

Власне, справедливості, у розумінні Майдану, так і не відбулося. Бо непокаране зло завжди зростає. І «ексберкутівці» з «чорної роти» так чи інакше, на думку родичів убитих майданівців, мають опинитися за ґратами. Навіть ті, хто не стріляв, але при цьому не намагався зупинити розстріли.

Але ті, хто мав би точно сидіти в тюрмі, там не опиняться. Бо їх обміняли, і вони в росії. Ті, хто повернувся, теж не потраплять за ґрати, бо суд не вважає, що вони на це заслужили.

І на цьому можна було б завершити. Але була ще одна важлива подія, яку бачили не всі журналісти. Після оголошення вироку суддя Дячук вийшов до ЗМІ і спробував пояснити, чому ж суд ухвалив саме таке рішення. І на моїй пам’яті таке відбувається вперше: аби суддя виходив до людей і намагався їм щось пояснити. Бо Феміда зазвичай не опускається до рівня смертних. І, з вашого дозволу, я б навів дві цитати. Бо вони важливі.

«Суд не визнає події 20 лютого 2014-го за мирний протест, не треба себе обманювати. Ми вважаємо, що це було право на повстання. А повстання не може бути мирним протестом. Якщо говоримо про Революцію Гідності — то це було збройне повстання людей проти тиранії», — сказав Дячук.

І з цими словами не можна не погодитися. Бо 20 лютого 2014-го в центрі Києва справді убили 4 міліціонерів.

І друга цитата: «У жодного вбитого чи пораненого в той день протестувальника на Інститутській не було зброї. Необхідності застосування зброї правоохоронцями в такий спосіб (тобто стрільби по мітингувальниках — ред.), очевидно, не було. Суд це встановлював з обуренням, підкреслюючи, що зброя використовувалася навмисно не тільки по тих, хто рухався, а і по тих, хто надавав допомогу».

І це також правда. Коли Зінченко з Аброськіним (Янішевський здебільшого мовчав, роблячи нотатки в блокнот) намагалися переконувати, що «Беркут» стріляв по протестувальниках, бо захищався від озброєного натовпу — Дячук питав, де в біса вони бачать озброєний натовп. І де біля поранених хоч якась вогнепальна зброя.

Останнє. Найважливіше зі слів Дячука після вироку. Бо це про встановлення істини, що є для суду найважливішим насправді. Навіть важливішим, ніж посадити когось за ґрати: «Розповіді про грузинських снайперів і ФСБшників, які нібито сиділи на даху Жовтневого палацу і начебто стріляли і по міліціонерах, і по протестувальниках — у нас немає таких даних. Усе описано у вироку».

Ще раз: суд встановив, що українських протестувальників у центрі Києва розстріляли українські міліціонери. Крапка. Нам тепер із цим усвідомленням доведеться жити. І як би то пафосно не звучало, зробити все, аби цього більше ніколи не сталося в майбутньому.

Майте тихий день. А я пішов читати 1714 сторінок вироку. Робити ґрунтовні висновки можна лише після його прочитання.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.