Залишатися українцем у Криму — спецрепортаж з окупованого півострова

Вибори президента Росії Кремль призначив на 18 березня, символічно приурочивши до 4-ї річниці анексії Криму. Цього дня у 2014 році РФ формально включила окуповану територію до свого складу.

Президент Росії Володимир Путін прилетів у Севастополь 14-го березня на мітинг, який анонсувався як заключний акорд насправді млявої як на президентську кампанії. Його виступ на площі Нахімова тривав трохи більше хвилини.

Напередодні на півострові побувала знімальна група Громадського. Упродовж років наша команда системно висвітлює політичні репресії в Криму, зокрема переслідування кримських татар за релігійною ознакою. За 2017-ий фактично удвічі — з 50-ти до 100-та — збільшилася кількість дітей, чиї батьки опинилися за ґратами з політичних мотивів. В останніх власних репортажах з Криму ми також показували економічні умови, в яких перебувають жителі.

***

«Цього літа я продавала фрукти на базарі. Біля тієї самої ятки, де раніше купувала продукти для своїх клієнтів», — розповідає кримчанка, що відмовилася від російського паспорта. До анексії її родина мала успішний бізнес, переважно співпрацювали з іноземцями, які приїздили на півострів. Від справи життя, якій віддала понад 25 років, вирішила відмовитися. І хоча громадянин ЄС не порушить закону, якщо приїде до Криму з материка через українське КПП з російською візою, в цій родині вважають, що заробляти так в умовах окупації — неетично.

Окрім особистих обставин, пов'язаних з віком, житлом, головна причина залишитися — принципово не віддавати рідну землю чужій державі. «Якщо ми поїдемо, уявіть, тут залишиться ще менше людей, які не підтримують анексію».

Приїжджаючи щороку до Ялти чи Сімферополя помічаю, як швидко русифікується регіон і як багато людей переселяються з Росії — це фактично всі силовики, величезна кількість бюджетників та й просто громадяни Росії, які переїжджають на південь до моря.

Без прав, без грошей

Тепер навіть звичні побутові речі сприймаються родиною як розкіш. Не кажучи вже про подорожі, хоча до анексії вони мали дохід вище середнього. На рахунку кожна копійка. Ще один член цієї родини, який незле заробляв викладачем, нині змушений перебиватися приробітком на будівництві.

Поза тим, людям, які залишили український паспорт і отримали посвідку на проживання в РФ, треба щороку підтверджувати, що заробляють щонайменше 111 тисяч рублів на рік (приблизно 50 тисяч гривень на одну особу). Маєш дитину — сума подвоюється. Для родини з двома дітьми це чимало. Для звітування доводиться позичати гроші, які на кілька днів кладуть на банківський рахунок. Його перевіряє міграційна служба РФ. Отримавши довідку, борг можна повернути. У деяких випадках міграційники дозволяють показати наявність половини суми й звітувати за півроку. Частину прибутку обов'язково треба заробити саме на території Криму.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: Крим після 4 років окупації, заклик Ради засудити репресії на півострові та історія кримчанина Ковальського

«Відмовників», — радянське слово набуло тут нового значення, так кажуть про тих, хто відмовився від російського, залишивши українське громадянство, — не беруть на роботу на держслужбу і в бюджетні установи. Хоча прямої заборони на працевлаштування кримчан з українськими документами офіційно не існує, в атмосфері страху роботодавці стають обережнішими. Надто, якщо робота передбачає спілкування — туризм чи сфера послуг.

Звітувати про фінансову спроможність повинні й пенсіонери, які відмовилися від громадянства, а отже не отримують російську пенсію. Українські виплати зняти можна тільки на материку, за умови, що є довідка переселенця. Банківські перекази в Крим під санкціями, отож і їх отримати на півострові неможливо.

Хай дорога через КПП не така далека, це не завжди під силу пенсіонерам. А ті, хто мав власну автівку, мусили обрати, де нею користуватися — в Криму чи на материку. А відтак залишити українські або отримати російські номери. Якщо власник залишає машину на материковій частині, приміром, в Херсонській області, де місцеві надають такі послуги, треба розраховувати, що доведеться сплачувати за паркування.

Кримчанину з українським громадянством також майже неможливо отримати документи на землю чи власність, якщо вона належним чином не оформлена за часів України. А таких земельних ділянок на півострові традиційно було чимало. Виїхати і залишити їх тепер — по суті подарувати землю окупаційній владі.

Оплата медичних послуг, додаткові податки й різноманітні штрафи, скажімо, за те, що впродовж двох років дитина живе без документів, бо в Росії паспорт видають з 14-ти років, а в Україні до 2016-го видавали з 16-ти, — це додаткові щоденні незручності, до яких мусиш звикнути, залишившись громадянином України.

Відмовитися від російського громадянства можна було лише впродовж місяця навесні 2014-го. Російська статистика твердить, що таких людей близько 3 тисяч. Однак не всі кримчани цьому вірять. Офіційно в Севастополі — місті, яке вважається найбільш проросійським, — паспорти РФ не отримували близько тисячі людей. Окрім Севастополя, відмову можна було оформити в Сімферополі, Євпаторії та Ялті. Хто не встиг, мав вибір — ставати громадянином РФ або жити взагалі без документів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показавши російський паспорт, можна було отримати автомат — Ахтем Чийгоз про початок анексії Криму

Скільки саме кримчан не відмовлялися від російського громадянства і просто не отримували російські паспорти, а отже живуть де-факто без документів, — сказати неможливо. Але таких чимало.

«Посвідку на проживання у 2014-му видавали на 5 років. Чи дозволять нам лишатися далі, чи назвуть «неблагонадійним», а такий термін таки використовували, скажімо, викладачі в школах, де вчилися діти громадян України, побачимо вже за рік», — невпевнено кажуть співрозмовники.

Без церкви

Тут щонеділі моляться українською й співають українських пісень. Поки триває служба, під час якої згадують патріарха УПЦ КП Філарета, за вікном проїжджає тролейбус, розмальований передвиборчою агітацією до виборів президента Росії. Храм рівноапостольних Володимира та Ольги УПЦ КП у Сімферополі — невеликий осередок українства. Нам кажуть, що до собору заходили й кримські татари, щоб засвідчити підтримку.

«Ми тут немов на пороховій діжці», — каже архієпископ сімферопольський і кримський, голова Херсонської єпархії УПЦ КП Климент. Більшість священиків УПЦ КП та їхніх сімей виїхали в Україну ще в перший рік окупації. Священики приїжджають на великі свята, в середньому раз на місяць. Ми намагаємося не показувати обличчя вірян. Чимало з них уже літнього віку та просто прийшли помолитися, але й вони не почуваються в безпеці.

Улітку 2014 року православна церква Київського партріархату мала конфлікт із церквою в Перевальному, згодом — із церквою в Севастополі, їхнє майно в селищі Мраморному підпалювали.

«Кожна служба, хочу я того чи ні, підсвідомо для мене наче остання. Немає відкритого гоніння, немає відкритого тиску, є конфлікт із фондом майна. Політично ніхто не буде її закривати, нікому не потрібен політичний скандал, щоб церква Київського патріархату припинила існування, але все робиться так, щоб церква сама припинила існування. Фонд майна вимагає, щоб я за будівлю платив нечувану оренду», — розповідав владика Климент Громадському ще 2 роки тому.

Відтоді стало тільки скрутніше. За словами владики, на земельну ділянку, яку раніше відвели для будівництва храму УПЦ КП, уже претендує інша релігійна організація. Водночас Міністерство культури України досі не узгодило порядок реєстрації церкви на окупованій території, і саме ця невизначеність та зволікання з передачею будівлі храму може призвести до втрати української церкви в Криму.

Климент пояснює, що неодноразово звертався до департаменту у справах релігії Міністерства культури, вимагаючи розробити бодай якийсь документ, що регламентує перебування УПЦ КП у Криму. Але ніяких документів так і не надали. Раніше відповідали, що в разі реєстрації кримської єпархії УПЦ КП в окупованому Криму, організацію «буде знято» з реєстрації в Україні.

На запит Громадського міністерство відповіло: «Мінкультури підготовлені всі документи, необхідні для розгляду на рівні Кабінету Міністрів України питання стосовно юридичного статусу та передачі на баланс єпархіального управління приміщення, в якому розташований центр Кримської єпархії УПЦ КП у місті Сімферополі».

«Українська церква — чи не єдине українське, що лишається в Криму», — у словах Климента відчутна втома й роздратування від того, що вже не перший рік доводиться повторювати ніби очевидні речі.

«Ви звідки?» — привітно посміхаючись, питає літня вірянка. Дізнавшись, що ми з материкової України, перепитує: «А там в Києві не страшно?».

Без мови

Знайти місце для спілкування з журналістами та ще й українською — проблема. Багато хто переймається, мовляв, готелі ненадійні, раптом прослуховуються, а в кав'ярнях забагато сторонніх. Розмова українською в маршрутці, таксі чи кафе може привернути зайву увагу. Це вже ознака інакодумства, політичної позиції. Окупаційній владі й тим, хто її підтримує, нема чого відповісти на те, що кримські татари — корінне населення. Українці ж за ідеєю «русcкого мира» ніби можуть зробити вибір і асимілюватися.

«За фахом так, русист. Нині це слово набуло додаткового сенсу. Але ж так, у моєму дипломі записано, що я викладачка російської мови та літератури. І література — це теж наше духовне життя. Російську літературу як любила, так і люблю. Так само, як і люблю українську», — каже активістка Українського культурного центру в Криму Олена Попова. Нині центр також опікується єдиним україномовним виданням «Кримський терен». Воно виходить накладом у 500 примірників і розповідає про українську культуру, як-от вечір пам'яті Лесі Українки.

«Нас можуть читати ті, хто любить українську мову, кому потрібне українське слово в Криму. Я не хочу сказати, що ми якийсь рупор, як мене запитували. Ну який ми рупор? Ми купка аматорів, у нас нема професійних журналістів, видання незареєстроване, у нас нема ніякої редакції. Київські колеги нас навіть назвали «напівгазета». Ну хай буде напівгазета».

Олена дещо роздратовано наголошує: те, що вони роблять, не варто героїзувати. Якщо перебільшувати мотиви людей, які просто зберігають мову, — це означатиме привертати увагу й політизувати, а отже — ставити під загрозу.

«Ми розслабилися й забагато наговорили журналістам, поки видавали попередні номери. Розповідали, що нас не чіпають, що люди добре ставляться, що коли роздають газети на вулиці, ніяких ексцесів не буває. Це обернулося проти нас. Бо хтось подумав — а чого це не реагуємо? Потрібно зреагувати. Тож я нині не маю особливого бажання про це розповідати в деталях.

Ми самі не знаємо, яким завтра буде наш день. Чи буде газета завтра, чи будуть наші заходи? Сьогодні є можливість. Це наша духовна їжа, ми це робимо передусім для себе. Ніякої місії — оці гучні слова я не використовуватиму. Але ми це вважаємо за потрібне, тому що вже є відгук від людей, які кажуть «супер».

Олена пояснює, що в газеті припинили публікувати оголошення про курси вишивки. Охочі і без того вишивають, сприймаючи це як своєрідну медитацію. Зайвий раз знову розповідати, куди приходити, — тільки безпідставно наражатися на небезпеку.

Головна тема останнього номеру: згортання ще одного осередку українства в Криму — музею Лесі Українки в Ялті. Його закрили на ремонт два роки тому навесні 2016-го — провалився дах. Більшість експонатів віддали на зберігання.

Поїхавши до Ялти, ми самі побачили, як музей, що займав другий поверх маєтку Ліщинських, нині перетворився на закуток — світлини довкола двох столиків у приміщенні історико-літературного музею міста.

Леся Українка провела в Криму щонайменше три роки життя. Про українську поетесу співробітниця музею згадує побіжно, лише після того, як спеціально спитали. Старе керівництво музею звільнилося після анексії півострова. Нові співробітники дуже обережні з відповідями. Пояснюють, що гроші мають надійти незабаром і додають, що коштів на ремонт бракувало ще за часів України.

Без вибору

Де б ми не були — в українській церкві, музеї Лесі Українки, чи в родинах політичних в'язнів — в око впадають конверти, листівки, оголошення з російським прапором і написом «Обирай майбутнє». І хоча передвиборчої агітації чимало, лише подекуди можна завважити зображення головного кандидата в президенти Росії — Путіна. За весь час помічаємо кілька рекламних оголошень ЛДПР, а також кандидата від комуністичної партії — мільйонера-аграрія Павла Грудініна.

«Голосуємо за майбутнє», — заклик прийти на дільниці й офіційне гасло виборчої кампанії. Що це за майбутнє, зрозуміло — рекламні білборди уздовж доріг і вулиць, які в інший час промотують «Кримську весну», тепер ніби звітують — «Будуємо міст. Будуємо майбутнє», «Будуємо Крим. Будуємо майбутнє».

Найбільше запитання, а отже й завдання цих виборів, — продемонструвати високу явку. Саме вона і засвідчить, що Крим проголосував, а отже населення лояльне до анексії.

Одна зі співрозмовниць переповідає мені, як спілкувалася з подругами в лазні:

— Дівчата, скоро ж вибори, давайте поговоримо за кого голосуватимемо?

— А що тут обговорювати, і так зрозуміло за кого.

Опозиції тут бути не може, адже той, хто не визнає окупаційну владу і має інші погляди, не визнає й самого факту проведення виборів. Голосування на анексованому півострові ставить під питання загалом легітимність російського президента, обраного зокрема й незаконними голосами. Однак, попри критику правозахисників, попередні парламентські вибори в Росії міжнародна спільнота загалом визнала, переважно випустивши питання Криму.

Ті, хто не підуть на дільниці, головно мовчать. На перший погляд — це непомітна непокора. Скарги на адмінресурс — заклик бюджетників обов'язково прийти на дільниці — з'являються в закритих спільнотах соціальних мереж.

1 березня в Севастополі співробітники МВС і ФСБ провели обшуки в анархістів Олексія Присяжнюка, Артема Воробйова, Ігоря Панюти, Олексія Шостаковича і Івана Маркова. За три дні до того Олексій Шостакович опублікував у спільності «Анархісти Севастополя» соцмережі «Вконтакте» повідомлення про намір 10 березня провести в центрі міста мітинг під гаслом«Пост президента — атавізм монархії» і нагадати «про конституційне право громадян не брати участі у виборах». Повідомлення направили губернатору Севастополя Дмитрові Овсянникову.

Проти Шостаковича та Маркова застосовували силу під час затримання, звинуватили в розповсюдженні екстремістських матеріалів. Посилаючись на те, що «група планувала провокаційні акції в момент проведення виборів президента Російської Федерації», їм присудили 10 і 11 діб адміністративного арешту.

Трансибірський час у Сімферополі й полуничне варення із «Сибірської ягоди» в ялтинській крамниці... Чи не кожен клаптик півострова фізично й ментально вкрай швидко заповнюється далекими для Криму російськими назвами.

«Ми думаємо, що буде після деокупації? Що тут залишиться? Як позбуватися всього цього? Чи матимемо такий ресурс?» — питає одна зі співрозмовниць.«Тут увесь час кажуть, що українців у Криму немає. І роблять це як представники цієї «влади», так і ззовні (на материку — ред.). Але щойно ми виїдемо, вже не зможемо писати про те, що коїться тут, не знатимемо, як воно насправді», — згадую слова Олени.

«Остання українська газета».

«Українська церква — єдине, що лишилося українського в Криму»

«Куточок Лесі Українки замість музею».

А ще — внутрішня міграція і спілкування, що обмежується власною родиною.

Ті кримчани, з якими ми спілкувалися, і які зберігають українське громадянство, культуру, мову, церкву, сама присутність яких має нагадувати, що півострів окупований, відчувають, ніби кожен з них тут чи не останній. Вони вкрай обережно спілкуються або не перетинаються одне з одним. З міркувань безпеки.

/Матеріал опубліковано на сайті Громадського 15 березня 2018 року