«Замість вирішити проблеми, ЄС намагається виштовхати їх назовні», — культуролог

Чому Україну мають турбувати вибори до Європейського парламенту, заплановані на 23-26 травня? Яким є вплив подій в Україні — від Майдану до останніх виборів президента — на майбутнє сучасної Європи? Європейські ультраправі, котрі впродовж останніх років збільшували свою присутність у парламентах своїх держав — Італії, Німеччини, Нідерландів, Франції, а також країн центральної Європи, планують створити потужний блок в європейській інституції. Тоді як чинні лідери ЄС, насамперед, хочуть зберегти статус кво.

Чи є шанс, але головне — сенс лишати все, як є? І що це означає для людей? Що є головною причиною популізму і чи не стало залякування популізмом просто способом не вирішувати проблеми? Чому французькі «Жовті жилети» — ключ до розуміння Європи, і мають куди більше спільного з Україною? Чи дійсно головне політичне змагання — між лібералами і нелібералами, єврооптимістами і євроскептиками? Чи насправді в Європі триває нова класова війна? Розмова про це у «Дуже важливій передачі» — з керівником «Центру візуальної культури» Василем Черепаниним. Цієї весни Черепанин у нідерландській Гаазі став куратором виставки «Гібридний мир», яка вписала російсько-українську війну в європейський контекст.

Новини, які долітають з Європи останні роки, переважно негативні. Все почалося з референдуму в Нідерландах, що стосувався угоди про асоціацію з ЄС, і далі Брекзит, неліберальні тенденції в Угорщині, Польщі, популісти перемагають в Італії, мало не крайні праві перемагають в Австрії. Є відчуття, що на цих виборах до Європарламенту переможуть сили, які демонстрували антиукраїнську політику. Чого ми очікуємо?

Щоб зрозуміти ситуацію всередині ЄС і на його периферіях, до яких належить і Україна, варто мати міжнародну перспективу. Усі згадані процеси вписані в загальний світовий контрреволюційний тренд. 5-7 років тому по всьому світу відбувалися так звані рухи окупації площ: від «арабської весни» до «Окупуй Волл-стрит». Це і український Майдан, і потужний рух Індігнадос, що починався з Іспанії і дійшов до Брюсселя. Але ми бачимо чіткий тренд, що виливається у фундаментальне питання: як сталося, що всі контексти, що демонстрували неймовірний революційний утопічний потенціал, опинилися в умовах війни, як от Сирія, Україна, або їм на зміну прийшли екстремальні радикальні ультраправі сили?

Скажімо, що на заміну Індігнадос, які говорили про прогресивні цінності, приходить хтось інший?

В Америці «Окупуй Волл-стрит» і політика надії змінилася Трампом. Іспанський Індігнадос — каталонським сепаратизмом. Європа проходить через процес жорсткої фрагментації, як от Брекзит. У Німеччині 2015-го існувала так звана Willkommenskultur, що вітала мігрантів. Сьогодні консенсус замінився протилежним: мігранти сприймаються як ворожа сила, що втручається у внутрішні справи. Це чи не найбільший європейський скандал, коли на останніх виборах у Німеччині так звана «Альтернатива для Німеччини» — антимігрантська ультраправа сила — майже перемогла соціал-демократів. Країна з таким минулим, як у Німеччини, просто не може собі цього дозволити.

Хоча тоді очікували, що ця політична сила отримає куди більше голосів. Те, що вона не набрала так багато, вже було сприйнято як позитив.

Очевидно. Але на наступних парламентських виборах в Європі 26 травня, за загальними прогнозами, ультраправі чи не вперше набирають третину місць.

ЄС, замість вирішити проблеми, намагається виштовхати їх назовні

На мою думку, одна з проблем у тому, що зараз ЄС як геополітична конструкція базується на політиці, суть якої — виштовхувати проблеми назовні, за європейські кордони, за європейську стіну.

Скажімо, коли ЄС каже: давайте зупиняти мігрантів на підступах до нашої території і відправляти назад до Лівії...

Так. Восени Європа святкуватиме 30-ліття падіння Берлінської стіни і Залізної завіси. Але, на жаль, стіна як принцип залишається матрицею європейської політики. Метафорично кажучи, Берлінська стіна не просто не впала, а набула іншої форми, не всі її цеглинки пішли в музей, а були використані для вибудовування нової європейської стіни.

Як ти окреслюєш цю стіну?

Вона чітко проходить по кордонах ЄС.

Україна – країна-стіна, зручна для Європи, бо забезпечує буферну зону

Україна ж — країна-стіна. Зручна для Європи, бо забезпечує буферну зону, щоб не мати прямого контакту з Росією. У цьому весь сенс політики Східноєвропейського сусідства.

Але логіка, коли ми виштовхуємо проблеми назовні, щоб мати мир всередині, зазнає краху. Те, що називається на Заході “кризою мігрантів”. А це геть спекулятивний термін, бо це не криза мігрантів, це криза самої Європи. Що може бути природнішим, ніж втеча людей від війни туди, де її немає? Важко переконати цих людей, що вони не повинні це робити. Ми в Україні, як ніхто, це добре знаємо.

Типова для європейського зовнішнього світу логіка прикордоння стає типовою і для внутрішнього європейського. Ми бачимо нове запровадження кордонів у ЄС, призупинення в багатьох країнах, як от у Франції чи в південно-європейських країнах, правил Шенгенської зони. Низка східноєвропейських країн, або півдня Європи, починають будувати нові стіни, паркани з колючим дротом, тільки щоб не пустити мігрантів. Ще одни з найбільших скандалів — як фігура так званого нелегального мігранта стала цапом-відбувайлом.

Одна з думок: є система, яка працює, але її хочуть розвалити, проблема ж у тому, що Європа недостатньо добре комунікувала свої цінності. А, отже, вихід — все пояснити і зберегти, що маємо. Але чи це не запізно зберігати? Чи, можливо, ми маємо переосмислити ідею ЄС і сказати замість неї: «Давайте вистоїмо у нашій фортеці»?

Фортеця — хороша метафора. Посил так званих оксамитових революцій 1989-го року — усі ці країни згодом доєдналися до ЄС — подолати політичне розділення Європи і політичну ізоляцію сходу Європи. Але ця ідея була зраджена теперішнім істеблішментом ЄС. Бо ідея безкордонної Європи, яка може розширюватися, а Україна й Туреччина були частиною цього проекту, була відкочена назад. Європа стала фортецею. За політичною і ідеологічною логікою, якщо щось не розширюється, то воно завжди звужується.

Але партії, які зараз при владі в Угорщині, Польщі, граються на антибрюссельских настроях: «Брюссель має бути зруйновано, всі біди в Брюсселі». Хоча це абсолютна неправда, якщо згадати, як багато грошей отримали ці країни з Брюсселя.

Безумовно. Польща навіть урбаністично стала виглядати, як Німеччина, бо доєдналася до ЄС. Економічно це — найуспішніший період польської історії.

Але є низка політичних та економічних причин, чому ми опинилися в такій ситуації. По-перше, думка, що «ми стільки зробили, але погано прокомунікували», — ілюзія. Європа справді базується на певній економічній співпраці, що означає, що вона працює як свого роду технократичний автомат. Але хіба не дивно, що в об'єднаній Європі навіть немає спільного політичного дискурсу? Немає навіть готовності до політичної уяви, щоб думати, а яка альтернатива можлива.

Мене вкрай гнітило, коли через півтора роки після перемоги Трампа я повернулася до Вашингтона, а колишні посадовці, які представляли Демократичну партію, і далі рефлексували, чому той переміг. Не було ідей, що робити далі. Зараз дещо з’являється: скажімо, такі фігури, як молода конгресменка Окасіо-Кортес. Що ти спостерігаєш в Європі? Є натяки, що формується якесь нове політичне бачення Європи?

Ці натяки чи можливі альтернативи сьогодні існують, але в інтелектуально-художніх колах, а не політичному мейстримі. У цьому проблема. Політичний європейський центр представляє нейтральний постідеологічний консенсус. Тоді як політика — це не про консенсус, а про незгоду. А коли антагонізми не мають виходу на мейнстрім, то шукають інших шляхів виходу, зокрема через ультраправий популізм.

Я пригадую неймовірну фразу, сказану торік на з’їзді антимігрантської німецької партії «Альтернатива для Німеччини» керівником її молодіжки: «ЄС повинен померти, щоб Європа жила». Мені здається вкрай песимістично думати, що найкраще, що маємо — це статус кво. Він дійсно повинен бути поставлений під сумнів. Тоді як для всього європейського істеблішменту це — священна корова.

Те саме з цим, як модно зараз казати, іллібералізмом. Вражає, що всі тренди — від популістів до ультраправих, неофашистів, усі, кого ми не любимо чи боїмося, не хочемо бачити, отримали загальну назву «іллібералізм». Ніби сучасний політичний сектор складається виключно з того, що є ліберальне і неліберальне. Хіба це не занижений горизонт політичного мислення?

Як би ми мали говорити?

По-перше, треба поставити під сумнів сам формат ліберальної демократії, який домінує в Європі. Скажімо, коаліція Курца і Штрахе, який представляє в Австрії партію «Свободи», — це ліберальна демократія чи як? Те, що сьогодні робить Макрон у Франції — хіба це лібералізм? Я не знаю про такий лібералізм. Локк (Джон Локк, англійський філософ, прибічник лібералізму — ред.) мав би перевертатися в могилі, якщо ми це називаємо лібералізмом.

Проблема в тому, що концепція ліберальної демократії народилася і розвивалася лише в рамках національної держави. Викликом для об'єднаного ЄС, якщо він справді об'єднаний, мало б стати запровадження не національної демократії, яка просто переноситься на міжнародний рівень, а реальної міжнародної інтернаціональної демократії.

Тобто йдеться про те, що якісь ключові рішення мали би прийматися на рівні ЄС всіма народами, а не просто Єврокомісією, і мав бути інший спосіб представлення людей в Європейських структурах?

Так, це проблема репрезентації, представлення. Якщо й існує якась європейська ідеологія, то звучить наступним чином: сьогодні основний конфлікт — це конфлікт між проєвропейськими силами та євроскептичними популістами.

Під поверхнею цієї ідеології — нова європейська класова війна. Я зараз спостерігаю за цим процесом, що називається красивим німецьким словом Spitzenkandidat. Коли європейські партії, які набирають більшість у наступному Європарламенті, мають першочергове право пропонувати президента Єврокомісії. Там і німці, і французи… Торік партія європейських соціалістів запропонувала лідируючого кандидата на посаду президента Єврокомісії, теперішнього віце-президента Єврокомісії, нідерладського політика Франс Тиммерманса. На з’їзді партій той сказав: нам, соціалістам, потрібно або адаптуватися до теперішніх умов, або і змінюватися разом зі світом, інакше ми станемо непотрібними нашим виборцям.

Якщо соціалісти готові адаптуватися до світу, то, виходить, що єдина сила, яка хоче змінити світ, — ультраправі. З іншого боку, подивімося на лепенівський Національний фронт у Франції. Їхній кандидат, який очолює виборчий список до Європарламенту, нікому раніше не відомий 23-річний хлопець Барделла. Як вони самі пояснили такий вибір: «У кризові часи нам важливо, щоб нас представляла людина з робітничого класа». Це говорять сьогодні ультраправі.

Євровибори — лакмусовий папірець, що показує, чому більше не працює поділ на лівих і правих. Упродовж останніх десятиліть відбувався процес здачі позицій усіма прогресивними лівими й ліво-ліберальними силами. Спершу вони полишили робітничий клас, і той голосує за ультраправих. Потім — пролетарізований середній клас, який теж голосує за ультраправих. Більше того, ліві і ліво-ліберали залишили ідею народу. Сьогодні ультраправі говорять в ім'я народу. Хіба не в цьому — коріння ультраправого популізму? Саме тому це популізм, тому що народ полишений.

Як би ти пояснив сьогодні термін «популізм»? Ми побачили девальвацію, здається, всіх термінів — від понять «фейкові новини», «гібридна війна» до слова «популізм», яким називають все підряд.

Це дуже симптоматична ситуація, коли будь-який рух, який апелює до «популюс», народу, відразу відкидається і оголошується популістичним — ніби ми всі знаємо, що це означаємо. Певні народні прагнення завжди були присутні в політиці. Річ в представництві.

Представницька демократія саме тому в кризі, що традиційний для ХХ-го століття канал політичного представництв перервався. Це може подобатися чи ні, але основний політичний урок для всіх прогресивних політичних сил, урок 20-го століття, — немає рецептів з минулого, щоб застосувати до сьогодні. Треба мислити, зважаючи на нові виклики, і пропонувати вироблення нової альтернативи.

Але що ми називаємо популізмом в Європі сьогодні, а що — ні? В Україні відбулися вибори. Зеленського ми називали популістом, тоді як інші партії демонстрували такі самі популістичні гасла, але іншого гатунку. Скажімо, «Армія. Мова. Віра» — також популістичне гасло…

Популізм означає, що щось не так із представленням народу. Отож з’явилися викривлені способи репрезентації, які живляться з конфліктів, антагонізмів — на цьому базується весь ультраправий популізм. Це було й рецептом перемоги славнозвісного рятівника Європи — Еммануеля Макрона, якого б я назвав антипопулістичним популістом. Людина, яка представляє альтернативу, будучи серцевиною істеблішменту.

Проблема популізму — не з народом, а з тим, як народ може бути представлений. Один з найважливіших прикладів, який показує класовий вимір, — рух «Жовтих жилетів» у Франції. Чим його тільки не називали! Зокрема, і що його підтримують популісти. Європейський істеблішмент охоче розповідає, як наша Європа підривається цими новими популізмами, і згадує міграцію, тероризм, цифрові технології, кліматичні зміни і інші загрози. Тоді як забуває сказати, що основна причини цієї неймовірно потужної популістичної хвилі по всьому світу, — сама політика, яку проводить ЄС.

Яка саме політика?

Проблема популістичної екстреми полягає не в екстремі, а в політичному центрі. Екстрема — лише симптом ситуації. Вона з'являється, коли політичний центр не здатен вирішити, скажімо, питання нерівності. Пригадую останні вибори в Німеччині, коли Меркель кандидувала і проводила кампанію з гаслом: «Gut und Gern Leben» — «Давайте жити щасливо і добре». Якщо це і є ідеологія політичного центру, і немає реальної політичної альтернативи, то отримуємо «Альтернативу для Німеччини». Екстрема — це просто симптом, що правлячий клас не справляється.

Як Україна трансформувала значення європейського популізму? Ми частенько використовуємо європейські назви, які мало стосуються дійсності — і наші соціал-демократи геть не соціал-демократи, а ліберали — не ліберали. Хто вони — українські популісти?

Українське політичне поле наскрізь популістичне. Навіть важко назвати якусь силу, яка б не була популістичною по своїй природі. Це пов'язано з тим, як складався політикум після розпаду СРСР.

Основна відмінність від західного політичного поля полягає в тому, що на Заході, хоч цього стає менше, але політичні сили представляли відповідні ідеології і класи. У нас цього ніколи не було. Політичні партії чи сили запозичують ідеологічні означники, але вони ніколи не представляли відповідні ідеології. Ми їх вибираємо як лейбли на базарі, як бренди. Є якийсь ще вільний — ми його візьмемо. Сьогоднішня основна суперечність не між лівими і правими, а між центром та радикалами — це маска, за якою домінуюча ідеологія зберігає своє панування.

Для України в контексті останніх президентських виборів дуже важливі «Жовті жилети». Я був вражений реакцією загальноєвропейських медіа на цей рух. Пригадаємо український Майдан. Як реагували західні медіа? «Боже, як красиво, це прекрасно, люди хочуть більше демократії, в Європу, хочуть бути, як ми». Коли майже те саме відбуваєтся в Парижі чи Брюсселі, дискурс міняється на протилежний: «Боже, та це варвари». І знову починаються різні теорії змови: це, мабуть, ультраправі чи ультраліві ними маніпулюють.

Західні медіа трактують цей рух виключно як насильство. Але цей рух постав з того, що знизили податок на багатство, дуже схоже як в Україні, а також Макрон підняв тарифи на пальне. Це показало напрямок, у якому сучасний європейський істеблішмент готовий реформувати нашу Європу: весь тягар падає на найбідніших. Нижній, середній класи мають платити за зелену енергію, кліматичні зміни, тоді як багаті корпорації далі продовжують забруднювати довкілля.

Рух «Жовних жилетів» — ключ до розуміння сучасної Європи. Те, що вони взяли за символ жовтий жилет, несвідомо вказує політичний статус кво. Хоча жилет походить з одягу автомобілістів, що пов'язано з цінами на пальне, але його основна функція, як і основна функція критики ідеології — робити невидиме видимим. Це протест тих, хто був дуже довго невидимий. Вони кажуть: подивіться на нас, ви нас навіть не бачите, вже не кажучи про те, щоб нас представляти, ви нас навіть не уявляєте, але ми хочемо буде видимі, тоді як зараз ми витіснені на маргінес.

Де ти бачиш у цьому контексті українські вибори?

Голосування відбулося якоюсь мірою у тій самій логіці. Я зараз оцінюю не Зеленського. Для мене він якоюсь мірою не політик, бо не має власної сутності. На цих виборах це був порожній екран, на який спроектували різні сподівання. Я говорю про логіку голосування і про логіку народних прагнень. Ці 73 % — майже як у Франції 75 % населення підтримували рух «Жовтих жилетів» на початку цього року. Але те, що у Франції вийшло в такій бурхливій, часто насильницькій формі, в Україні отримало електоральний вибух. Мовчазна більшість нарешті отримала можливість висловитися. В Україні на останніх виборах мовчазна більшість перемогла крикливу меншість. Виявилося, що «Армія. Мова. Віра», — а ми в 21-му столітті живемо, не в 14-му, — не підходить більшості.

Чим заповнювати цей порожній екран, коли політична ідеологія не визначається, як було раніше? Колись можна було сказати: давайте зробимо ідеологічні партії. По суті їх більше не існує, більш того — все називають «рухами». З чого починаємо цю розмову?

Немає жодних рецептів. Це ситуація з абсолютно відкритим фіналом. Судячи з різного роду рухів чи тенденцій останніх десятиліть, спрямованих на політично-соціальну зміну, точно можемо сказати, що рухи — це прекрасно. Можна бути захопленим: боже, мільйони на площах, неймовірно, як ми це змогли! Але що наступного дня?

Проблема в тому, що сама ідея революції, руху на площі страшно фетишизована. Ми забуваємо, що наслідки прогресивних досягнень, як у нас на Майдані, надто легко нівелюються і випаровуються, якщо немає реальних структур, організованих прогресивними силами і, відповідно, інституціоналізованих. Тих, які б мали альтернативне бачення і готові були впроваджувати це в суспільство. Якщо цього немає, треба працювати над новими структурами і політичними формами. Ніхто не знає, які вони можуть бути.

Велика помилка — сприймати рух як початок чогось. З політичної точки зору, все геть навпаки: рух — це кінець певних сил, які доходять до свого піку і виражаються в політичному просторі. Далі має бути якась стабільна форма, готова впроваджувати це на нудній, робочій основі. Інакше неможлива будь-яка зміна.

Розкажи про проект «Гібридний мир», куратором якого ти був у Гаазі. Отож, Нідерланди відсилалися до гібридної війни в Україні?

Україна там була дуже присутня, особливо в такому супербрендованому місті, як Гаага, яке презентує себе як місто справедливості і миру. Я запропонував альтернативну лінію, яку назвав «гібридний мир».

Ми не повинні забувати, що в Україні війна. Але війна сьогодні не просто несе смерть, а виступає регулятором життя. Окрім тих, хто безпосередньо втягнений у поле військових дій, сама логіка війни виробляє умови, в яких живуть території, на яких ніби існує мир. Більшість військових конфліктів у світі перебувають сьогодні в так званій сірій зоні між війною і миром. І Україна є такою зоною, де нібито і немає гострої фази війни, але не можна сказати, що є мир.

Сьогодні не політика визначає, коли починається чи закінчується війна, а війна визначає політику

Ця сіра зона якраз найважливіша, бо, як не парадоксально, мир сьогодні означає не безтурботне гармонійне людське існування. Сама ідея миру стала полем битви, полем війни. Сьогодні не політика керує, коли починається чи закінчується війна, а війна визначає політику. Саме тому ця зона, на жаль, стає справді гібридною. Україна живе в такій гібридній зоні, як і Європа.

Та ж сама Голландія. Хіба це не гібридна ситуація, коли країна настільки віддалена від українських реалій, але коли загадати ту ж катастрофу малайзійського літака, який збили російські окупанти над українською територією, має з Україною спільні жертви в одній війні? Це геть гібридна ситуація, коли навіть ті країни, які напряму не втягнуті в конфлікт, страждають від нього. Це стосується всієї Європи.

Сам термін «гібридний мир» також позначає, що на сьогодні війна ведеться не тільки традиційними для неї засобами, насамперед армією. Це і так звані фейкові чи «альтернативні» факти, чи політичні в'язні, як Сенцов і Кольченко — все це жертви гібридної війни. Вони дотепер продовжують визначати той мир, в якому ми живемо. Це можна назвати перманентним надзвичайним станом.

Але останнє голосування в Україні показало, що люди не готові миритися з такою ситуацією гібридності. Що було дуже показово, оскільки попередній президент Порошенко наполягав на альтернативі: або я, або Путін. Путін справді є досить «зручним» ідеологічним ворогом. Це тільки з путінської перспективи попередня українська влада була спадкоємицею Майдану, а насправді це абсолютно контрреволюційна влада. Порошенко — президент контрреволюції чистої води. Саме для цього йому був потрібен Путін.

Не випадково, що саме в Угорщині, постюгославських країнах, Польщі, балтійських країнах ультраправі популісти є не просто силою, а приходять до влади. Щодо України варто поставити самим собі просте питання — настільки очевидне, що ми навіть про нього не задумуємося: чому ультраправі, неофашистські угруповання настільки сильніші і більш вбивчі, на жаль, і в буквальному сенсі, у Східній Європі, ніж у Західній?

Відповідь дуже проста — це декомунізація, так звана політика пам'яті чи ліпше — безпам'ятства, яка у нас проводиться. Коли ми намагаємося витіснити, як це було в останні 5 років в Україні, наше найбезпосередніше минуле, ось як радянське. Це дуже пострадянська політика — перестрибнути радянське і повернутися до уявних витоків, псевдоетнічності.

Здається, Ніцше це казав: «Нас об'єднує не те, що ми пам'ятаємо, а те, що ми разом спільно вирішили забути». Ця політика пам'яті чи декомунізації не має ніякого відношення до історії. Це типовий тренд, і одна з причин такої ситуації сьогодні в Європі. Після 1989-го року, а особливо після падіння СРСР, ця хвиля декомунізаційних трендів прокотился всією Східною Європою, в тому числі Німеччиною. Те, що в Німеччині називалося «Die DDR hat nie gegeben» — «Німецької Демократичної Республіки ніколи не існувало». Це намагання стерти, прибрати, викреслити з публічного простору всі сліди соціалістичного минулого. «Не дай бог ви мали досвід чогось, що альтернативне до домінуючого фінансового капіталізму, цього не існувало». Таке заперечення породжує свою протилежну суть.

Пройшов той час, коли можна чекати, що десь там щось придумають, а ми скористаємося. Ми не відмовляємося від того, що рухаємося в Європу. Щоправда, більше не розуміємо, в яку саме...

Ця ідея транзитології, що ми кудись рухаємося, — безумовно, популярна. Можливо, рухаємося. Не знаю, чи це так. Україна справді підриває усталений порядок, що панує у Східній Європі. Майже всі тренди і тенденції, які доводиться спостерігати у нас, настільки європейські, настільки типові, особливо для Східної Європи, що, безумовно, сама ідея кордону ЄС тут зазнає поразки.

Те, що у нас було 5 років тому з Майданом, ті виклики, на які ми змогли відповісти, вони просто безпрецедентні для Східної Європи. Це запропонувало таку планку для східно- і південноєвропейських країн, яка у них просто немислима. Йдеться про базові цінності людського співіснування в міжнародному контексті. Для руху Майдану вони окреслилися в дуже безпосередні людські потреби.

Це те, що дуже потрібно Європі — збити пафос офіційного дискурсу. Занизьте все до реальних людських потреб і очікувань. Як «Жовті жилети» — зійдіть на цей рівень, почніть з найнижчого, з базового, а потім вже можна буде надбудовувати якусь ідеологічну конструкцію.

Тобто йдеться про вирішення базових потреб населення?

Майдан у нас називають Революцією Гідності. Я безумовно за цей термін. Але як нам розцінювати минулі п’ять років? Ставлення влади до тих, хто був убитий на Майдані і до їхніх родичів. Де тут гідність? Це абсолютно негідна поведінка. Абсолютна безкарність за злочини ненависті від ультраправих в Україні. Де гідність, коли ми маємо погроми ромських таборів? Де гідність в олігархаті? Я не бачу тут ніякої гідності.

Звичайно, ми можемо покласти вінки і квіти і оголосити це новою релігією, але як було написано на зруйнованому будинку профспілок «Свобода — наша релігія». На жаль, сталося навпаки: «Релігія — наша свобода», судячи з утворення нової української православної церкви. Традиційно по-українськи ми отримали не одну об'єднану ПЦУ, а ще одну православну конфесію, що є дуже типовим ще з кінця 17-го століття, коли укладали теж релігійну унію.

Без задоволення базових потреб будь-яка ідеологічна химера лишатиметься химерою

Є речі, які потрібно вирішити на дуже базовому рівні. Жоден дискурс чи політичний наратив не може бути успішним, допоки витіснений класовий момент. Поки є несправедливість, безкарність, поки настільки великий соціальний розрив, ми не можемо взагалі говорити про якусь альтернативу. Для цього не потрібно апелювати до якогось лівого минулого. Йдеться про елементарний базовий рівень життя суспільства, без якого будь-яка ідеологічна химера просто продовжуватиме залишатися химерою. І заслужено.