Жінки квапляться на допомогу. Як мешканок сіл Донбасу рятує самоорганізація

Вони живуть у сусідстві з війною: на підконтрольних територіях Донецької та Луганської областей. Вони — це 1 млн 153 тисячі пенсіонерів. Майже 60 відсотків із них — жінки (дані Державної служби статистики за 2020 рік). 

Їхнє життя недалеко від фронту має свої закони та червоні лінії. 

Щоби подивитися, як війна навчила самотніх жінок триматися купи й підтримувати одна одну, Юлія Калашник поїхала в луганські села й привезла звідти репортаж.

Нічний поїзд Київ — Попасна переповнений. У вагоні гаряче: і опалюють більше, ніж треба, і провідник квапить тих, хто проводжає. У сусідньому купе солдати обговорюють свої зарплати та можливе призначення депутатки Ірини Верещук на посаду міністра оборони України. «Війна в країні. Ну, не знаю», — коментує один із них. Прислухаюся: найбільше військових бентежить, що потенційна міністерка — жінка.

Зі мною в купе їде пара. Уже вранці з уривків їхньої розмови роблю висновки, що прямують на «той бік». «Зараз же оглядати будуть», — каже моя сусідка й запитує про погоду. Чоловік робить ковток чаю й відповідає: «В Луганську холодно». 

О 9:00 ранку поїзд наближається до потрібної мені станції — Кремінної. Невелике, у минулому шахтарське містечко Луганщини за сімдесят кілометрів від лінії розмежування. 2014 році тут стояли блокпости, а саме місто практично опинилося на лінії фронту.

На пероні мене зустрічають місцеві депутатки — Олена Любічева та Наталія Вітко. Поки йдемо до машини, обіцяють мені все показати.

Наша автівка порожньою дорогою рухається в бік села Житлівка. Жінки нарікають на економічну кризу: до війни тут постійно снували фури, нині ж — хіба що колони військової техніки.

Безробіття, маленькі пенсії, близькість до фронту. В таких умовах містечка і села Донбасу живуть протягом останніх вісьмох років. Молодь виїжджає. Лишаються лише ті, кому нема куди податися. І пенсіонери. Переважно самотні жінки. Чоловіки тут, як і всюди, помирають раніше.

Жінки Житлівки

Селище Житлівка розташоване майже в лісі, приблизно за 8 кілометрів від Кремінної. Жителів тут менше тисячі.

Ми прямуємо до Зінаїди Миколаївни. Усміхнена та привітна жінка зустрічає нас пиріжками з картоплею. У її будинку прохолодно, тому верхній одяг не знімаємо.

Хата пані Зінаїди простенька, але доглянута. Обидві кімнати та кухня добре освітлені. Дерев’яна підлога пофарбована в бордово-коричневий колір і вкрита строкатими килимками різних форм та розмірів. На стінах висять кольорові килими.

Кухнею 74-річної жінки бігають двоє маленьких кошенят. Вони вистрибують на речі, крутяться під ногами.

Зінаїда Миколаївна має двох синів. Один живе в Кремінній, інший — в Житлівці. «Вони роблять же всі. Оце з роботи приїжджає — звоню. Саша, на горище треба злазить, мене підстрахувать же надо, а вдруг я вальтонусь», — з жартами відповідає на запитання, чи допомагають сини мамі. Жінка має невеликий город, розводить курей і кролів. «Була коза, тепер немає. Трохи полегшало», — іронізує.

До виходу на пенсію пані Зіна працювала бібліотекаркою. Нині веде активний спосіб життя. «Я з роботи як розщіталася, казалось би — отдихай. Не спіши. Так я ж не ходю — я літаю», — усміхається. «Літає» до сусідів. Коли в селі згорів трансформатор, збирала підписи, щоби влада його поремонтувала. Обійшла всіх мешканців Житлівки.

Зінаїда Миколаївна товаришує із сусідкою Марією: «Ось, напекла пиріжків — і через забор. Вона напекла пиріжків — і тоже через забор».

«Тьотя Маша» 

Сусідку, з якою пані Зіна «через забор» міняється пиріжками, звати Марія Олексіївна. На ній тепла жилетка, на голові — хустка. В її хаті охайно та затишно. Під стіною — сервант із книгами та різними дрібницями. За склом — дві дитячі фотографії. «Онуки?» — киваю у бік знимок. «Онуки», — відповідає жінка, пильно вивчаючи мене.

Марія Олексіївна, як і її подруга Зіна, мешкає сама. Один із її синів помер молодим. Тоді було дуже важко. Але «дівчата», так вона називає товаришок, допомогли пережити втрату: «Бачите, ми разношерсні, разних возрастов. А всі якось друг до дружки».

«Ви тут народилися?» — запитую. «І родилася тут, і хрестилася», — відповідає задерикувато.

Посеред розмови підіймається та йде до серванта. Дістає пошарпану брошуру з репертуаром українських народних пісень місцевого ансамблю «Калинонька». «Ходжу на спєвки», — пояснює.

У селі жінку прозвали «живчиком». Якщо потрібна допомога — курей порубати, город прибрати, стіни в хаті обдерти та поштукатурити — Марія Олексіївна не відмовить.

«Деньгами я не можу, а трудом всєгда поможу», — пояснює жінка. А ще кличе сусідок на борщ. Ті тоді кажуть: «Ходімо до тьоті Маші».

Хоч Зіні з Марією й самим вже далеко за 70, вони допомагають своїй сусідці Надії. Їй — 80, і нещодавно вона перенесла мікроінсульт, тому майже не виходить надвір.

Хвороба застала Надію зненацька. В хату довелося її заносити. «Взяли простирадло, обмотали й затягли. А сходи ж високі в хаті, — пригадує Зінаїда Миколаївна. — То Машка їй сказала: “Сиди в хаті, ми тебе тягати більше не будемо”».

Пліч-о-пліч

«Якби не війна, багато хто залишився б, а так — хто куди», — коментує Олена Любічева, депутатка ОТГ від Житлівки.

Ще два роки тому, розповідає Любічева, в їхній сільській громаді були 60 корів. За рік лишилися 30, а зараз і тих нема. Худобу продають, бо дорого тримати. Літні люди виїжджати з села не хочуть: шкода залишати рідні хати та сусідів.

«Під час активної фази бойових дій сусіди, які живуть в одному селі, стали рідними, завжди йшли на допомогу, підтримували одне одного», — пояснює Катерина Артемова, керівниця гуманітарного центру «Проліска», що в Станиці Луганській.

Продати будинок в селі, звідки за крок до фронту — майже нереально. Хто ж купить? Тому сімдесят відсотків будинків тих, хто виїхав, порожніють.

Із розваг у Житлівці лише клуб — одноповерхова сіра будівля ще радянських часів.

Саме тут із жіночим вокальним ансамблем «Калинонька» й виступає тьотя Маша. Сцена прикрашена саморобними квітами з паперу. У кімнаті поруч розвішані вишиванки.

До 2011-го в клубі неможливо було навіть руки помити. Та на старий Новий рік ансамбль влаштував концерт зі щедрівками й зібрав з односельців гроші. За них провели воду, а з нею — хоч якусь цивілізацію.

Діброва, але вже не Червона 

Через щільно висаджений сосновий ліс із Житлівки їдемо до сусіднього села. До декомунізації воно було Червоною Дібровою. А тепер просто — Діброва. Звідси до лінії розмежування по прямій — трохи більш як сорок кілометрів.

На головній вулиці Діброви безліч покинутих будинків. За деякими помітно: тут не живуть вже багато років — дахи пообсувалися, подвір’я заросли бур’яном.

До 2020-го в село навіть не їздили автобуси: дороги була розбита. Але після того, як її відремонтували, рух відновився. Нині двічі на день курсує автобус з Діброви до Кремінної.

Оксана Ларіна — постійна пасажирка цього рейсу. У Кремінну їздить, щоб оплатити комунальні послуги, і на закупи.

«У кого немає можливості, дають мені список, гроші, я можу поїхати в місто закупитися», — каже Оксана.

Газу в селі нема, мешканці опалюють будинки переважно дровами.

Місцеві кажуть, що дрова на зиму коштують десять тисяч гривень. Тому на середню пенсію у 2200 грн не надто обігрієшся.

Літні люди купують «ліс», який ще треба пиляти, а молоді їм із цим допомагають.

Зупиняємося біля одного з будинків. Оксана просить мене почекати. За кілька хвилин повертається з невисокою жінкою в сірій зношеній кофті та шапці. Це господиня хати, 62-річна Раїса Олексіївна.

Пані Рая живе в Діброві вже сорок років. Останній рік, відколи помер її чоловік, самотня. Просимося в гості. Жінка каже, що у дворі не прибрано, та зрештою запрошує. Подвір’я всипано листям. У повітрі пахне тирсою: саме пиляють дрова.

Питаю, чи готова до зими. «Потихоньку готова, — відповідає. — Є компоти, варення. Помідорчики, огурчики є, виноград».

Раїса Олексіївна часто ходить до сусідки навпроти. Разом жінки дивляться телевізор, п'ють чай та обмінюються новинами. «Якщо щось попрошу, сусіди допомагають. Було таке, що привозили продукти під двір, бо я інвалід».

Раїса Олексіївна каже, що зараз набагато легше, ніж було на початку війни. Принаймні, не страшно ходити вулицею. «Знаєш, який в мене случай був?

Кабачки на городі худобі рву, а літаки літають, десь стріляють. Я кидаю той мішок, і тікать в двір сюди, через город…»

Через близькість до зони бойових дій тут особливо цінують спокій всередині громади.

«У селі живуть мирно, тому від початку війни всі спиралися одне на одного, на сусідів», — розповідає Раїса Олексіївна. «Нас людей п'ятсот, приблизно кажучи, і ми намагаємося бути одне за одного, — підхоплює Оксана. — Намагаємося одне одному допомагати, так і жити легше. Хто, крім нас?»

Авторка: Юлія Калашник