Садити тюльпани замість сліз: історія будинку, де зцілюють душі

Вона не може прийти до сина на могилу, притулитися щокою до його хреста. Але київська художниця намалювала на всю стіну її будинку мурал: Ілля у військовій формі з автоматом у руках. Так близько і так назавжди далеко…

У цей будинок із синовим муралом у селі Буша на Вінниччині Ольга вирішила запрошувати на відпочинок мам і дружин загиблих бійців.

«Мені захотілося зробити щось приємне людям, у яких життя зараз таке болюче. Дати їм відчути, що вони не самі, що є якась підтримка, що хтось розуміє їхнє горе і перебуває поруч. Бо дуже не вистачає уваги, якої не замінять жодні державні виплати», — пояснює жінка.

hromadske відвідало Бушу, щоб разом з Ольгою відкрити перший заїзд у її садибу.

Чашечки на блюдцях

У центрі Буші серед трояндового цвіту громада облаштувала Алею слави загиблих односельців. Я дуже здивувалася, не побачивши на ній фотографії Іллі Чернілевського.

«Ми ж із сином кияни, я свого часу купила дві хати у селі як дачі. Ілля любив тут відпочивати, але ніколи не був місцевим мешканцем», — пояснює Ольга.

Від Алеї слави до її господарства веде пряма дорога. Український стяг біля воріт — надійний орієнтир. Трохи поодаль, за кількадесят метрів — друга Ольжина хата, теж із прапором.

Ольга за освітою філологиня, донедавна працювала режисеркою дубляжу та менеджеркою проєктів з перекладу іноземних фільмів. Свої сільські хати в Буші вона перетворила на зручні котеджі. Нова побутова техніка, елегантні каміни природно сусідять із традиційними грубками й пічками, а розмальовані бабусині скрині — з картинами сучасних художників. 

Заходиш на обійстя і зразу розумієш, чому свою садибу Ольга назвала «Затишною хатою». Тут справді дуже тепло і спокійно: доглянуті клумби з трояндами та хризантемами, виноградні альтанки, зручні ослони та крісла у дворі, смарагдова після дощу трава, молоді плодові дерева. Чепурні хатки на чепурних газонах — як чашечки на блюдцях.

Буша — відомий туристичний центр. Сюди на ретрити, для релаксування й медитації постійно приїздять люди з України та Європи. Село фактично живе з туристичних груп — паркани і стовпи обліплені оголошеннями про можливість оренди житла та приготування обідів на замовлення.

Ольга теж здавала свою садибу туристам. Донедавна.

Птах між тенет

«Танцює в повітрі, свистить біля ніг
Осколків і куль нелюдська завірюха.
І мій кулеметник говорить мені:
“Пішли, повоюємо трохи, Ілюха”».

Ілля казав, що обов’язково піде на фронт, якщо почнеться повномасштабна війна. Він загинув через два місяці після мобілізації. Зі свого фронтового життя старався не розповідати рідним те, що могло їх засмутити. Але окопні вірші проговорювали мамі, про що мовчав син.

У 110 бригаді знали, що їхній боєць Ілля Чернілевський загинув. Однак тіло було на окупованій території. Тож Ольга була змушена оформлювати документи про те, що син зник безвісти. Лише у 2023 році через суд домоглася визнання Іллі загиблим.

«Я дивлюся на плями крові
І роздумую, хто є ми
В параної. У перегоні. В лапах схованок і тривог…
Поправляю похмуро броник —
Хай тебе береже твій бог».

Це остання строфа останнього вірша Іллі. Він написав його 6 травня 2022 року, збираючись в останній наряд. Ще встиг опублікувати у Facebook.

«Ілля не міг передбачити війну, у віршах з фронту писав, що обов’язково повернеться, тобто він не йшов на війну вмирати. Але змалку якимось чином знав, що вік його буде недовгий. Мене це лякало», — говорить мама.

Ілля, за фахом режисер кіно і телебачення, працював сценаристом, перекладав пісні для серіалів. Писав вірші та музику до них, отримував призи як виконавець своїх пісень на естрадних конкурсах. 

На 21-річчя Ольга зробила синові подарунок — видала першу книжку його поезій. Другу збірку мама впорядкувала через 10 років, у 2023-му. Посмертно. «Я птах між тенет» — назвала Ольга книжку, узявши рядок із синового вірша.  

«Мені дуже шкода, що життя у нас часто складається з якихось неважливих речей. Наші діалоги з дітьми — про те, чи поїв, чому пізно прийшов. А насправді, коли бачиш ці очі, якісь такі сумні, треба спитати, чого болить твоя душа. Я можу якось допомогти, може, сісти, поговорити? 

А ми зайняті роботою, яка стає для нас головним у житті. Діти сприймаються як щось таке, що завжди буде з тобою. Думаєш, що от тебе не стане, намагаєшся до цього якось підготувати дітей, матеріально забезпечити. Ніколи не задумуєшся про те, що твоєї дитини може не стати. І до цього не можна бути готовим. Просто неможливо. Тому втрата дуже болить», — Ольга прикриває повіки, щоб сльоза не потекла по щоці.

«Іллі це сподобалося б»

Жінку ніколи не цікавили ні волонтерство, ні громадська робота. Останні роки вона взагалі переймалася лише сином, їй хотілося, щоб якомога більше людей дізналися, яким талановитим і щирим у своїй творчості він був. 

А цього літа до неї в Бушу на кілька днів приїхала знайома знайомих — жінка, що втратила на війні коханого. Пробула кілька днів, але саме завдяки спілкуванню з нею в Ольги виникла ідея запросити до себе мам і дружин загиблих військових:

«Я подумала, що це добре було б для людей. І що Іллі це сподобалося б. Він дуже відгукувався на чужу біду. Це був його стиль».

Ольга звернулася до кількох знайомих громадських активістів, щоб ті опублікували її запрошення й номер телефону на своїх сторінках у соцмережах — і буквально одразу їй почали писати й телефонувати жінки, які зацікавилися можливістю відпочити в Буші.

За словами Ольги, сама вона ніколи не їздила на ретрити, а в групових заняттях із психологом давно розчарувалася.

«Я там два рази побувала й відмовилася. Мені не стає легше, коли розповідаю про свої переживання чужим людям і слухаю інших», — ділиться жінка.

«Але ви хочете зібрати у себе людей, які втратили чоловіків і синів, хочете сконцентрувати навколо себе чужий біль — невже сподіваєтеся, що ви й ваші гості зможете відпочити душею у цій сконцентрованій тузі?» — відверто запитую в Ольги.

«Не знаю. Але тут над жінками не буде нікого старшого, не буде жодних обовʼязкових занять і заданих тем для розмови. Вони відпочиватимуть, як захочуть. Можуть просто піти в ліс посидіти на пеньочку, відвідати наші музеї, погуляти над річкою. Я нікому не буду навʼязувати своє товариство. 

Людина може просто приїхати й увесь час мовчати, весь час усамітнюватися. Якщо хтось захоче спілкуватися — нехай спілкується. Від мене — безплатне проживання і все. Я можу одночасно надати житло з усіма побутовими зручностями 20 гостям, а як вони проведуть тут час — їм вирішувати. Не буде подобатися — зможуть у будь-яку хвилину поїхати звідси», — говорить Ольга.

До речі, громада Буші підтримала Ольжину ініціативу: знайшлися охочі готувати для її гостей їжу, працівники історико-культурного заповідника пообіцяли проводити для них екскурсії, місцеві волонтери — розважати. І це стало для Ольги великою приємністю.

«Проходьте, Людочко»

Поки ми розмовляли з Ольгою в Буші, до неї вже добиралася гостя з Київщини — Людмила. Аби дати господині час на останні приготування, ми поїхали у Ямпіль — зустріти Людмилу з вінницької маршрутки.

«Оля так щиро пропонувала відпочинок, що я їй повірила», — говорить нам Людмила.

Її син Владислав теж загинув у травні 2022 року. Строковик, який ще до повномасштабної війни підписав контракт із ЗСУ. Середній з трьох Людмилиних дітей, 2001 року народження.

«Я перші два роки після загибелі Владика якось і не жила на світі, і не було в мене бажання кудись їхати. А цього року друзі запросили у Верховину, і я відчула, що мені в поїздці стало легше на душі. Бо вдома кожен куточок нагадує про сина, вдома дуже тяжко. 

Я почала потроху їздити — це відволікає від болю. Хоча рана в душі на все життя. Психологи мені не можуть допомогти, я не витримую цих розмов про втрати, про горе, я не хочу цього. Мені потрібні якісь інші заходи, щоб допомогли переключитися на інші думки», — говорить мені дорогою Людмила.

«Людочко, проходьте», — обіймає Ольга свою гостю. 

Метушня перших хвилин знайомства. Оля показує Людмилі обійстя, розповідає, що цього року зібрала зі своєї он тієї маленької молодої груші аж 25 плодів. 

«Це у вас “Лісова красуня”?» — безпомилково визначає Людмила сорт.

Фотографуємо гостю у виноградній альтанці та її кімнаті — і тихенько причиняємо за собою двері.

Через два дні я зателефонувала в Бушу.

«Ви не розчарувались у своїй ідеї?» — запитала в Ольги.

«Ні, що ви. Усе йде добре, ми маємо час і на спілкування, і на себе самих. Люда — дуже делікатна жінка. Я себе цілком комфортно почуваю», — каже хазяйка «Затишної хати».  

А Людмила не приховувала радісного задоволення, коли я її набрала. Вона разом з Ольгою якраз висаджувала на клумбах цибулини тюльпанів — така приємна робота! 

Напередодні працівники заповідника влаштували Людмилі індивідуальну екскурсію, показали музей ткацтва й печери. Приїздили волонтери з місцевого осередку Червоного Хреста, вчили її малярства — самостійно намалювала яблуко.

«Ніхто мені не ліз у душу, я говорила, що хотіла, розповідала волонтерам про екскурсію, про тюльпани, про дуже доброзичливих людей у магазині», — розказує Людмила.

До мого дзвінка вона сьогодні фотографувала краєвиди, знімала відео. Уже й надіслала відзняте знайомим — таким, як сама, мамам загиблих. Розказала їм, як в Олі добре, запрошувала приїхати. Вона вже має улюблене місце в садибі — в альтанці з різнокольорових полотнищ, де так затишно сидіти у кріслі проти сонечка.

«Тут дуже красиво, дуже добре, так багато повітря. Я планувала приїхати на три-чотири дні, а тепер вже думаю, чи не лишитися на довше, мої знайомі дівчата обіцяли приїхати, вже збираються», — ділиться своїми враженнями жінка.

Їй хочеться говорити ще і ще — але не має часу, їх з Олею запросили в гості місцеві сировари. Це ж так цікаво — дивитися, як молоко перетворюється на сир! А потім вони знову висаджуватимуть на клумбах цибулини тюльпанів. 

«Це дуже добре — давати квітам нове життя», — прощається зі мною Людмила.

Цей матеріал створено за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.