«Вшануйте наших синів гідно». Мама Грєнки, наймолодшого «азовця» з «Азовсталі», про обовʼязок памʼяті

Волосся на її голові стирчить коротким зворушливим їжачком. У червні Маріанна поголила голову «під нуль» — зрізала своє довге розкішне волосся, яке так любив її син — Назар Гринцевич (Грєнка). Його вона поховала у травні 2024 року.

Грєнка, так його називали ще у школі, служив у полку «Азов». Був парамедиком і наймолодшим серед «азовців» під час оборони Маріуполя навесні 2022 року. Чотири місяці провів у російському полоні. Після звільнення разом із товаришами заснував підрозділ «Контакт 12», став командиром взводу оптичних спостерігачів. А 6 травня 2024 року загинув. 

Уже наступного місяця Маріанна поголила голову на знак протесту проти вінницької влади. Яка, на думку жінки, не вшановує загиблих героїв як слід. Тоді ж і записала відеозвернення. 

І це таки розворушило місцевих. Ділянку Сабарівського кладовища у Вінниці, де похований Гринцевич та інші загиблі захисники, трохи причепурили й викосили бурʼяни. Перенесли до огорожі контейнери для сміття, які стояли одразу біля могил бійців, під прапорами, приваблюючи бездомних та собак. Почали будувати туалет, зʼявилися баки з водою та камери відеоспостереження.

hromadske приїхало до мами Грєнки у Вінницю, щоб поговорити про шану загиблим, про фальш та щирість нашої памʼяті. Ми зустрілися на кладовищі. У той день холоднющий вітер шматував над могилами стяги. Деякі з них устигли перетворитися на подерті вилинялі ганчірки. 

Далі — пряма мова Маріанни Гринцевич. 

Зайві люди на Алеї Героїв

Нашій міській владі не соромно за ці прапори. А знаєте, чому? Бо вона їх не бачить. І недоглянутих могил не бачить. 1 жовтня, у День захисників та захисниць, міська влада поклала квіти не тут, де розташовані могили полеглих, а до їхніх фотографій на Соборній вулиці — до малесеньких світлин, немов у Вінниці немає місця, щоб встановити великі фото, як в інших містах. Я не стала ганьбити свого сина і не дала на Соборну його фотографію.

Влада й не знає, у якому стані поховання на цьому кладовищі. Я щодня мию могилу свого сина, як і ще шість могил. Бо ніхто за ними не доглядає — ці загиблі були сиротами. Є й такі, у кого батьки — старі, хворі, не мають сили прибирати на кладовищі або залишаються на окупованій території. Влада знає про ці поховання? Хтось із влади разом зі мною мив ці могили хоч раз? Чи, може, влада когось організувала за ними доглядати — змінити прапори, стежити, щоб вони не просіли, подбати про квіти?

При міському голові у нас діє Рада родин загиблих захисників та захисниць. Я туди не входжу: моя дитина пройшла такий шлях, щоб я до влади у кабінети ходила, про щось її просила? Нехай влада йде до мене сюди, на кладовище — на вітер, холод. Я тут щодня.

З 2014 року наші діти гинуть на війні. А влада ніяк не може вирішити, як їх ховати і вшановувати. 

Таблички з написами «додаткове місце» між могилами бачите? Це батьки загиблих чи дружини зарезервували місця для себе. Але якщо ця ділянка відведена для поховань військових, якщо ми її називаємо Алеєю Героїв — то до чого тут могили родичів? Навіщо родичів під ці прапори? Хіба вони воювали?

Кажуть, що Алею Героїв будуть облаштовувати в іншій частині кладовища, і там уже не дозволять ховати їхніх рідних. То на іншій ділянці буде Алея Героїв — а тут що? Не Герої?

Чому я, мама Героя, повинна своїм коштом, здоровʼям облаштовувати це кладовище, щоб могила мого сина мала гідний вигляд? Усе в похованні Героїв має бути до ладу. 

У нас від початку не так: представники ТЦК не беруть із собою психолога, коли йдуть до родини. Треба, щоб психолог повідомляв цю страшну звістку, аби бідні батьки не божеволіли від неї. Треба, щоб похорон супроводжувала поліція і машина «швидкої» — чи завжди це є? Родинам загиблих треба допомогти з ритуальними послугами — запропонувати однаковий для всіх пакет, щоб батьки, дружини у горі цим не переймалися.

Бейджики замість меморіальних дощок

У Києві, на Контрактовій площі, є зображення мого сина на муралі — біля нього люди фотографуються. Київ памʼятає Назара. А його рідна Вінниця — ні. Назар в інтервʼю колись сказав: якщо з ним щось трапиться, то він хотів би, щоб на стіні його школи на пам’ять про нього створили мурал.

Назар вчився у школі № 32 у Вінниці. Я там навчалася, двоє моїх молодших дітей вчаться, мама моя там працює. Це школа нашої родини. Але проблема в тому, що її фасад, мабуть, ще з радянських часів не ремонтувався. Він увесь сиплеться. Як на ньому робити стінопис? Я можу знайти спонсорів на ремонт фасаду. Але чому ми, згорьовані матері, маємо робити ще й це? Чому би владі не прокинутись і не зробити щось для юного покоління — не для Назара вже, а для тих дітей, що ходять у школу.

Влада міста на подвірʼї школи встановила те, що називає памʼятною стелою на честь загиблих Героїв-випускників. Встановила 1 жовтня цього року, на свято захисників. І у дворах декількох інших шкіл міста, де є загиблі випускники, теж таке поставили. Я вважаю цю стелу повним знеціненням героїв. Вона виконана з неякісного каменю, таблички з написами малесенького розміру, текст прочитати неможливо — ви правильно підмітили, що вони схожі на бейджики, а не на меморіальні таблиці. Немає фотографій, інформації про бойовий шлях Героїв. Це таке вшанування?

Наскільки я знаю, був конкурс, і переміг проєкт із цими «бейджиками». Але чому не поцікавилися думкою родин Героїв? Особисто я дізналася, коли мене вже запросили на відкриття. Стела уже вся у мікротріщинах. Родини загиблих побачили, що це знецінення памʼяті їхніх рідних. Ми викликали архітектора, він пообіцяв ліквідувати недоліки. Але головний недолік — ця стела. Вона має досить убогий вигляд.

Я вимагатиму, щоб наступного року відремонтували фасад школи, і виконаю волю свого сина — зроблю там мурал власним коштом.

Вулиця Назара

Після похорону Назара його друзі створили петицію, щоб іменем мого сина назвали вулицю у Вінниці. Ця петиція буквально за лічені години набрала потрібну кількість голосів. І — нічого. Вулиці Назарія Гринцевича у його рідному місті немає досі. Але йдеться не лише про Грєнку. Дивіться: повно прапорів на кладовищі — скільки хлопців загинуло! Стінописи, памʼятні таблиці, вулиці — це те, що потрібно на згадку про них. Нехай Вінниця, інші міста знають своїх Героїв. 

Якщо потрібно буде 500 вулиць перейменувати у населеному пункті — перейменуймо. З 2014 року у Вінниці лише декілька вулиць переназвали — і це дуже важко давалося. Треба місцевій владі ухвалити відповідне рішення, щоб такі перейменування відбувалися автоматично — без петицій, без нервів. Сквер, вулицю, пів вулиці назвати іменем Героя. Памʼятну таблицю повісити на школу, де він учився, на підприємство, де працював — це ж для памʼяті, для виховання дітей, це шана. Це ж елементарні речі. Ви помітили: зараз о 9 ранку хоч трохи люди почали зупинятися для вшанування загиблих. Але це ж уже третій рік повномасштабної війни!

Усім полеглим треба забезпечити однакове вшанування. Ми вже їх не воскресимо, але можемо увічнити їхню пам’ять. Щоб дорослі, не дотичні зараз до війни, знали, завдяки кому вони сьогодні пішли на роботу, попили кави, заробили гроші чи прогуляли. Щоб кожне маленьке дитятко знало, що воно вийшло на світ не просто від любовної втіхи батьків, а тому, що загиблі відстояли для нього країну — щоб рашка не диктувала нам, як жити.

Я не можу напитися й обкуритися, коли боляче

У Вінниці Рада родин загиблих створена тільки влітку цього року, а війна вже скільки триває?! І там не допомагають утамувати біль. Не знайшла наша влада, наші психологи шляху до серця батьків і дружин. Вони не розуміють, що наші втрати — назавжди. Заберіть усе, що ви мені дали. Мені не потрібні гроші. Заберіть і поверніть мені мою дитину. Не можете повернути — не залишайте мене напризволяще з моїм горем.

Мій син у 19 років захищав Маріуполь, пройшов через російський полон, у 21 рік загинув. Чоловік, який за станом здоров’я не підлягав призову, теж пішов на війну, коли Назарій з «азовцями» був заблокований у Маріуполі. Скільки я і мій чоловік за цей час пережили? А чи маємо ми постійний психологічний супровід? А інші батьки?

Скільки батьків залишаються сам на сам зі своїм болем! Ну, поховали їхніх синів, гроші виплатили — і все, до побачення. І живи далі як хочеш, як можеш. Мені 40 років, чоловікові — 46, ми ще молоді, але горе нас знесилює. 

У перші місяці після похорону Назарія ми вдень і вночі були на могилі, не могли залишатися вдома, практично жили на кладовищі. Хто з нами поговорив, хто розрадив? А якщо батьки старі, не виходять із дому — з ними ж узагалі ніхто не спілкується, вони в розпачі від горя й самотності. Вони не можуть, як я, писати пости в соціальних мережах, брати участь у заходах. Хто чує їхній біль? Батьки загиблих не отримують уваги, вони стають сиротами. Якби не мої молодші діти, я не знаю, як узагалі переживала б це пекло.

Але бувають хвилини, коли я не можу бачити ні своїх молодших дітей, ні свого чоловіка, так мене душить горе. І до кого мені звертатися? Я не з тих мам, що можуть напитися чи накуритися — і стане легше. Треба створити якусь організацію, службу довіри, до якої можна звернутися у будь-яку хвилину по психологічну допомогу, коли дуже погано, коли хочеться проговорити свій біль. Треба, щоб за кожною родиною загиблого був закріплений патронатний психолог із цієї служби довіри. Має бути приміщення, куди я могла би прийти зі своїм болем, бо вдома він душить. Щоб батьки, дружини загиблих могли там поспілкуватися, підтримати одне одного.

Можливо, пізніше я ініціюю створення такої організації. Але зараз болить так, що я не маю сили допомагати іншим.

Не чекайте закінчення війни

На цвинтарі тріпочуть прапори, часто здається, що це хлопці розмовляють. А за стіною кладовища — життя. Я нікому не бажаю відчути мій біль. Кожна людина вибирає свій шлях, мій син вибрав героїчний. Після полону він міг уже не виконувати бойових завдань, сидіти у штабі. Але він був патріотом, людиною зі сталевим стрижнем. 

А патріоти — або на фронті, або ось під цими прапорами. Дуже хочеться, щоб Україна, за яку загинув Назар, встала. Щоб сіра маса, яка не помічає війни, перестала гуляти, красти, стала дотичною до нашої боротьби — донатом, участю в мітингу. Є багато способів долучитися до захисту України: не має бути так, що день минув, а ти нічого не зробив для перемоги. Не треба озиратися на інших. Назар не чекав, щоб за нього якийсь депутат пішов на фронт — він пішов сам.

Моя дитина загинула, мій обовʼязок — не зрадити памʼять про Назара, боротися, щоб полеглі та їхні родини не були забуті. Україна має стати іншою, нарешті розквітнути. Змінити її повинні насамперед військові, які знають ціну кожного сантиметра цієї землі. І не треба чекати закінчення війни — оновлювати країну треба вже зараз. Адже хлопці гинуть.