Директор — у 19, Герой України — у 25. Історія командира розвідроти, що заходила на Курщину

«Ну все, приплили»

Як і будь-який хлопець, який хоче заробити, я почав працювати ще підлітком. У 14-15 років підробляв на будівництві. Перша офіційна робота — офіціантом у 18. Через кілька місяців зрозумів, що це не моє, і зосередився на навчанні.

Ще в школі я вибрав юриспруденцію. Думав, буду або адвокатом, або юристом. Під час стажування в міськраді та поліції, де була здебільшого робота з документами, зрозумів, що й до державних структур я не хочу бути дотичним. І вибрав для себе сферу бізнесу.

Під час навчання підпрацьовував у агентстві нерухомості. Мене досить швидко, за дев'ять місяців, призначили директором. Тоді мені було 19. Якось так воно пішло — напевно, просто знайшов свою сферу. 

Потім почалися «ковідні» часи. Пам'ятаю, приходжу в офіс, де зазвичай було 20 людей, а ніхто не вийшов на роботу. От буквально ніхто. Тоді я подумав: «Ну все, приплили. На цьому, напевно, моя кар'єра й піде під укіс».

Але я і ще декілька працівників змогли врятувати компанію. Я зрозумів, що здатен витягнути чийсь бізнес із кризової ситуації, і подумав: «Який мені сенс тут працювати, якщо я можу вдало керувати власною справою?» Й у 20 років, ще за часів ковіду, заснував свою агенцію.

Зараз ми стали Metrum — досить сильною компанією на ринку Львова. Уже дійшли до того, що надаємо всі послуги у сфері нерухомості. Тепер бізнес працює без моєї участі. У нас є два директори, є мій партнер, який усе контролює. Компанія працює і процвітає. Я ж поки зосереджений на іншому.

До речі, минулий досвід — вміння керувати людьми — дуже допоміг у війську. 

Плюсом було й те, що я вчився на юриспруденції. Усі ми знаємо, що таке армія. Це 18 журналів і 20 типів рапортів. Там чорт ногу зломить, якщо немає досвіду. Мені було легше, бо я хоча б розумів, що таке документи і як із ними працювати. 

«Йди відпочивай, ще не твій час»

Моя бабця була дотичною до УПА — допомагала повстанцям. Усі в сім'ї про це знали. Тому зростав я з розумінням, що якщо, не дай боже, почнеться війна, то я долучуся до захисту країни. Вчився паралельно в університеті внутрішніх справ на військовій кафедрі.

А ще свою роль відіграла школа. У нас був історик, який добре викладав свій предмет. І памʼятаю викладача «Захисту Вітчизни» — специфічний чоловік, але так само прищеплював патріотизм. Він сам пасічник і часто приносив банки з медом, робив чай, так розпочинав заняття. Коли тобі 15-16, то переважно не дуже хочеться йти на останній урок. Але до нього ми йшли.

Я ще був школярем, коли у 2014 році почався Майдан. У нашому місті — Радехові — звели Меморіал Небесної Сотні. Ми всі знали, що відбувається. Тоді дивився телевізор і дуже хотів допомагати. Переживав, що не міг долучитися. Але я дочекався свого часу.

24 лютого 2022 року моя дружина з дітьми виїхала за кордон і вивезла ще дві родини. Я ж вирішив долучитися до війська. Звісно, було страшно. Але я усвідомив: якщо зараз не піти захищати свою державу, то в нас її не буде. І те, що нам передали предки, — землю, історію, культуру — все буде знищено. 

Те, як я потрапив у військо, нагадує квест. Це був кінець лютого. Мені якраз виповнилося 23 роки, і мене не хотіли брати — мовляв, молодий, без бойового досвіду. Хлопців з досвідом в АТО та старших брали, а молодь відсікали: «Йдіть відпочивайте, ще не ваш час».

А потім міський голова Львова Андрій Садовий записав відео про утворення нової 125 бригади. Я ввечері зібрався й поїхав. У новій бригаді було багато місць, тож мене взяли.

Нас досить довго готували. На позиції виїжджав батальйон за батальйоном. Ми їхали останні — на фронт я потрапив у кінці 2022-го.

Де опинюся — не знав. Не мав достатньої військової кваліфікації, щоб вибирати. Хотілося якнайшвидше отримати зброю і захищати Батьківщину. Я взагалі думав, що ми сядемо в автобус і поїдемо відбивати Київ. А так воно не сталося.

«Тут зі мною мій кальян»

Я одразу потрапив на посаду командира: спершу взводу у 125 бригаді, а пізніше розвідроти 103 бригади ТрО. Уже так доля випала, що почав займатися розвідкою. 

Як я став командиром так швидко? Це краще знають ті, хто мене призначив. Але я думаю, що це заслужено: ті, хто тебе оточує, бачать твої результати.

Мені пощастило з людьми. У ТрО були добровольці, серед яких і бізнесмени. Це були свідомі вмотивовані люди. А ще пощастило з сержантом. Він мав бойовий досвід і навчив мене. Звісно, були й непрості моменти — як і в кожному колективі. 

Не сприймати як командира мене не могли: авторитет і максимальну довіру здобув після перших виходів та перших завдань. 

Коли люди бачили, що я постійно з ними, на «передку», ми разом виконуємо завдання, спимо в одних окопах чи бліндажах, їмо однакову їжу, то почали поважати. І до того ж коли ми добре відпрацьовували, усі живі й здорові, то цінували це. Але це етап, до якого треба дійти.

Мені доводилося працювати й з іншими командирами, яким по 24-25 років. Це абсолютно нормальна практика. Вік не відіграє ролі ні для солдатів, ні для командирів. Важливіше — те, яка ти людина, як ти будуєш роботу, який у тебе колектив. 

Іноді доводиться підвищувати голос, якщо цього вимагає ситуація. Наприклад, коли хтось щось не розуміє або не до кінця викладається. Пояснюю, чому це важливо, чому треба старатись. Але не можна поводитися як якийсь неадекват, який постійно кричить.

Якщо ж усе добре було відпрацьовано, ми просто відпочиваємо, жартуємо. Спілкуємося між собою як друзі. Якщо є можливість, їдемо на піцу, п'ємо каву. 

Коли ми мали змогу відпочити після виходу на позиції, я забивав кальян, возив його з собою, ми сідали на пуфики, дивились на небо й обговорювали якусь ситуацію. Намагались максимально розслабитись.

«Якщо допустиш сумніви, все піде не за планом»

Для мене найважчою була Табаївка. Ми заходили на незнайому мені ділянку, на покинуті позиції. Ми не знали, чи там уже росіяни, чи пусто. Шукали їх за картою, тому що точно не знали, де вони. Треба було тримати себе під контролем і працювати з людьми.

Було важко. Розумів, що не можу розгубитись: якщо вже почав працювати, то працюй. Ти не можеш зупинитись, щоб обміркувати ситуацію, тривожитись чи переналаштовувати себе. Це можна робити, коли ти вже повернувся. А на позиціях має бути максимальна зосередженість. Якщо ти тільки допустиш думку, що робиш щось не так, усе піде не за планом. 

У нас була така ситуація. Хлопчина, який знав дорогу, вів групу. Під час перепочинку його перепитали, чи він впевнений, бо комусь здалося, що ми йдемо не туди. У підсумку він змінив маршрут. Ми зайшли на ту позицію, але зовсім іншою дорогою — взагалі не тією, якою мали виходити.

Треба відкидати навіть найменші сумніви, коли група працює. Ви знаєте план, знаєте, що робите, знаєте маршрут та завдання — працюйте чітко. Звісно, потрібно реагувати на ситуації, які виникають, але не сумніватись у собі.

«Час прогулятися на Курщину»

Новина про те, що ми йдемо на Курщину, застала мене під час першої відпустки цього року. Її довелось перервати: на восьмий день мені подзвонили, що треба терміново приїхати. 

Ми давно жартували, що нам час сходити на Курщину погуляти. Але серйозно, звісно, про це не говорили. Нічого не натякало на те, що буде таке завдання.

Нам дали декілька днів на підготовку та доукомплектування. Видали засоби, яких бракувало. Не було часу хвилюватися та обміркувати.  Я максимально зосередився на тому, щоб підготувати особовий склад, зібрати матеріальні засоби, зокрема техніку та зброю. Ми добре підготувались.

Опору від місцевих не було. Ми й не очікували його, адже вони трішки безхребетні: ховались по підвалах, дивилися на нас з острахом. Ми лише іноді бачили їх на вулицях. Але не контактували — було помітно, що вони нас боялися.

Ми від них нічого не брали, навіть воду. Усе мали з собою й розраховували тільки на себе.

Наш підрозділ успішно виконав ті завдання, які перед нами стояли. Усе пішло так, як ми спланували. Несподівано й успішно. Ми, звісно, зустріли опір від військових рф, коли заходили в Курську область: нас зустріли боями. Але ми зайшли за планом і закріпились.

«Найяскравішим» було завдання, коли мене поранило. Ми успішно впорались:  я був один «300-й» на всю групу, а це досить хороший результат. Я відчував сильний біль. Але на адреналіні сил вистачило, щоб зайти до укриття, дійти до машини. Там мені надали медичну допомогу.

Хлопці добре відпрацювали, швидко відбулась евакуація. Тим часом група «зачистила» територію, взяла полонених і просунулася далі. 

«Не уявляв, що за життя можна отримати Героя»

Про те, що мені планують надати звання Героя України, ніхто не повідомляв. Усі тримали це в секреті. Я не знав аж до моменту нагородження. Хоч дружині повідомили.

Мене запросили приїхати. Я думав, буде орден Богдана Хмельницького чи «За мужність», але ж не Герой України. 

Я не уявляв, що за життя в нас можна його отримати. Я не знаю особисто жодного Героя України. І до того ж я не на якійсь дуже високій посаді, тож мені здавалося нереальним.

Запит був від командування нашої бригади. Зараз трохи вдається випитати, але все одно мало хто щось розказує. Я розумію, що ця нагорода — за наші успіхи в Курській операції. Заслужено чи ні — не можу оцінювати. Це справа людей, які працюють зі мною, знають мене.

У мене є декілька нагород. Перша — «За заслуги перед містом Суми» третього ступеня — за операцію в населеному пункті на Сумщині, де «Ахмат» вивісив російський прапор. Вони доповіли, що забрали село. А ми його через два дні відбили назад.

Друга — медаль «Захиснику Вітчизни». Третя нагорода — «Срібний хрест», який дають за успішне планування й виконання завдань свого підрозділу. Також маю нагрудний знак «Хрест хоробрих». Я вже його отримав, коли приїхав із Курщини. Ну і п'ята — це вже Герой України.

Будете сміятися, але зберігаю нагороди над телевізором, поруч із книгами, у пакеті. Можливо, у майбутньому вони будуть там, де їм і місце. Але зараз дуже багато роботи, на це немає часу.

Кожен військовослужбовець, який зараз виконує завдання, заслуговує на таку нагороду. Це велика праця. Нам вдалося зупинити цю навалу й уже третій рік ефективно воювати. 

Кожен загиблий військовий заслужив на звання Героя України. У мене був побратим Денис Мельник. Він на 100% заслуговує на цю нагороду — на жаль, посмертно. Є зараз петиція щодо цього, і я дуже хочу, щоб її підписало якомога більше людей.

«Жаліти себе не дозволяє совість» 

Я зазнав п'ятьох кульових поранень. Мені прострелили ноги, руку і живіт. Ноги в мене вже затягуються: пʼять кілометрів не подужаю, але вже помаленьку почав бігати. 

З рукою важче, але дрібна моторика повертається: я вже можу брати предмети, тримати джойстик. Реабілітологи гарно працюють. Живіт теж загоюється. Уже можу їсти практично все, окрім гострого. Поки ще намагаюся дотримуватися дієти.

Я не відчуваю особливого дискомфорту зараз — лише через апарат зовнішньої фіксації на руці важко одягатися. А ще незручно приймати душ: доводиться пакетом перемотувати руку, щоб туди не потрапила вода.

Мені дуже пощастило, що в мене залишилися руки, ноги, не постраждала голова. Я дивлюся на інших хлопців, які не мають кінцівок, і совість не дозволяє себе жаліти.

Зараз моєю розвідротою керує тимчасовий виконувач обов'язків. Ми на постійному звʼязку. Мене регулярно долучають до нарад по відеозвʼязку. Деколи хтось телефонує, питає поради. 

Свій колектив я покинути не можу — повернуся одразу після реабілітації. Хоч мрію, щоб Україна перемогла ще до мого повернення, і я собі спокійно жив щасливе життя зі своєю сім'єю, будував далі свій бізнес. 

Якщо так станеться, я буду найщасливішим чоловіком на планеті. Якщо ні, й буде продовжуватися активна фаза війни, то, звісно, повернуся до свого підрозділу.

Зараз мені 25. Я не можу сказати, що в мене забрали частину життя, та й по всьому. Це залежить від сприйняття. Дуже важливо знайти гармонію і баланс, намагатися повернути ситуацію, яка трапилася, на свій бік. Молодість у кожного минає по-своєму. Я обрав такий шлях.

Армія — це не дорога в один кінець. У нас так само є побут, ми організовуємо собі відпочинок. Важливо не фокусуватися на тому, що в тебе забирають молодість, а намагатися працювати й шукати позитивні моменти. От, наприклад, ми з дружиною під час війни злітали в Єгипет, поїхали в Йорданію. До вторгнення ми багато подорожували, тепер теж шукаємо для цього можливості.