«Уйма "шахедів" іде, уйма. П*здяч у небо!». Два дні чергування з добровольцями столичної «Мрії»
«Ми коли приходимо на чергування, то перше, що робимо, — це знімаємо своє взуття й одягаємо капці. Це в нас як прикмета, щоб була тиха ніч», — каже 60-річна Тетяна, доброволиця столичного формування «Мрія».
Вона — серед тих, хто щотижня чергує на стаціонарному пункті вогневої групи, яка збиває ворожі дрони. Такі ДФТГ підсилюють роботу сил протиповітряної оборони, даючи їм можливість сфокусуватись на збитті ракет.
До добровольців «Мрії» ми приїжджали двічі. І це були дві кардинально різні ночі.
Перша — тиха. Із чаєм, смаколиками, неспішними розмовами про мрії та те, заради чого тримається небо. Черговий спокійно стежив за ситуацією з планшета, а інші відпочивали.
Друга — як з іншого світу. У небі гуділи сотні «шахедів», гриміли вибухи, над головами збивали повітряні цілі. Ніхто не спав. Години на ногах, у броні та касках. І замість теплих слів — напруга, злість і втома.
Певно, друга зміна забула перевзутись у капці.
Затишшя перед бурею
Стаціонарний пункт мобільної вогневої групи, яка збиває російські дрони, розташований на даху висотної будівлі з панорамою на пів Києва.
Зустрічають нас люди у камуфляжі — добровольці ДФТГ «Мрія», які допомагають протиповітряній обороні збивати ворожі дрони. Щодня вони позмінно виходять на чергування. Мають підписаний контракт, який можна будь-коли розірвати, і не отримують зарплати.
Знайомимось. Нас одразу інструктують, щоб не заходили за білу лінію і зайвого не фільмували. Роздивляємось два кулемети, які стоять і чекають на свій зірковий час. Пізніше ми побачимо один із них у роботі.
«У нас у всіх є сектори. І ми чітко стріляємо тільки у своєму секторі, тому що скрізь будинки. От наш сектор — там, де немає житлових будинків, як бачите, над лісом», — розповідає 60-річна Тетяна.
Вона — одна із чотирьох добровольців, які цього дня заступили на чергування. Небо Києва жінка захищає з перших днів вторгнення разом зі своїм чоловіком, доки їхній син боронить Україну на фронті. У минулому Тетяна займалася кульовою стрільбою, є майстринею спорту.
До ЗСУ пенсіонерка Тетяна не пішла. А до ДФТГ її взяли. Як беруть і людей з інвалідністю, звільнених зі служби військових, студентів тощо. Головне — щоб ті не мали «проблем із ТЦК», адже за директивою Генштабу всі добровольці, які не «списані» і не мають права на відстрочку, повинні бути мобілізовані.
— На вашому рахунку вже є збиті «шахеди»?
— Ні, ще немає, про що я дуже жалкую. Хоча, з іншого боку, немає — ну і не треба. Не треба, щоб вони сюди залітали.
Робота тут налагоджена як годинник. Добровольці на початку зміни домовляються, хто цього дня чим буде займатись: хтось моніторить переміщення дронів за планшетом, хтось відписує дані в чати, а хтось стріляє. Але якщо починається масована атака, «за кулемети стають аси».
«Коли лунає сигнал повітряної тривоги, люди, які на посту, кожен, згідно зі своїм бойовим розрахунком, виконує ті заходи, які потрібно. Простими словами, люди надівають каски, бронежилети й ідуть на свої визначені позиції чекати на прибуття повітряних цілей противника», — розповідає командир роти Олександр Музика.
Інформацію про переміщення дронів добровольці отримують від Повітряних сил. Буває, що зникає сигнал — тоді діють по ситуації. Якщо почули й побачили ціль у своєму секторі, і висота дозволяє її дістати, то відкривають вогонь.
Якщо ніч видається тихою, відпочивають. У приміщенні, де чергують, є невелика кухня з усім необхідним: чайником, мікрохвильовкою, посудом. Далі — кілька спальних місць. Скромно, функціонально, по-армійськи лаконічно.
Ця ніч для Києва минула без тривог. Із чотирьох добровольців постійно чергував лише один — інші змінювалися що кілька годин, аби бути в тонусі, коли буде потрібно.
«Чуємо, а збити не можемо»
Вдруге ми вирушили до добровольців через добу. Повітряна тривога ще тільки накочувала на Київ із сусідніх областей, але напруга вже відчувалась.
Ніхто не чекав нас на кухні з теплим чаєм. Усі четверо — у повному екіпіруванні, зосереджені й уважні до кожного сигналу — стояли на спостережному пункті, втупившись у небо й екрани.
«Я — пенсіонер. А колись займав високу державну посаду — був заступником керівника апарату Верховної Ради України», — розповідає 70-річний Юрій Ясенчук, доброволець ДФТГ. Цього дня він стояв за одним із кулеметів.
«У нас тут працюють багато людей різних професій. Тобто люди посильну свою лепту вкладають у захист Києва, хто як може. Сидіти вдома зараз не треба. Якщо є можливість, бажання і якісь знання, то, звичайно, треба йти допомагати. Всі повинні».
Нашу розмову перериває інший доброволець: «Виходи пішли! Бачите?». Третій додає: «Києву дістанеться цієї ночі».
Перший вибух розірвав нічну тишу раптово. Я стояла на даху, тримаючи камеру, коли небо блиснуло — це був «шахед». Звук його польоту ми чули за хвилини до того, але ніхто не знав, де саме впаде.
Надалі цього дня були ще сотні таких вибухів. Споглядати цю картину з даху було і страшно, і спокійно водночас, адже поруч люди, які точно бачать переміщення повітряних цілей.
— Давайте, давайте, хлопці. Працюємо, працюємо!
— Офігіти! Приліт!
— Йде на зниження. Теж прихід! І позаду теж працюють.
— Горить серйозно.
Поки я ховаюсь під накриттям після кожного «Збили над нами!». Добровольці — на визначеній позиції. Двоє стоять за кулеметами, один — за планшетом, останній відписує апдейти в чаті.
— Дивіться, зараз буде вибух!
— Та тут, хлопці, уйма «шахедів» іде, уйма.
— Давай! П*здяч у небо, бл*ть.
Гучний протяжний звук. Не одразу розумію, що саме почула. Цей звук був зовсім інший — не як дзижчання «шахеда», не як віддалене збиття або вибух від прильоту. Спрацював UK vz. 59 — кулемет із нашої вогневої позиції.
Не збили. Дрон летів занадто високо. Ні цей кулемет, ні другий «максим» просто не дотягують до висот, на яких тепер курсують ворожі «шахеди». Усе, що підіймається вище 800 метрів, — майже поза досяжністю стрілецької зброї. А російські безпілотники часто летять на висоті трьох — п’яти тисяч метрів від землі.
«Це дуже прикро, що ми чуємо вильоти й нічого не можемо зробити. От ніби й чуємо, і бачимо. Але дістати не можемо», — скаржиться Юрій. За цю ніч він стріляв двічі — і не влучив. Каже, розумів, що навряд чи дістане, але не міг просто стояти й ніяк не діяти.
— Іде, бачу, йде інший!
— Де ви там, бл*ть, його бачите, Юрій Васильович?
— Летить, летить!
— Та він летить 4000 метрів, хр*н його знає, де. Його навіть на карті не видно.
«Кулемети повинні бути такі, щоб стріляли [на висоту] не менш як 2000 метрів, — каже Юрій. — Наші можуть і трішки далі стріляти, але це вже неприцільна стрільба, розумієте? Це розсіювання вже велике йде. Якщо чергами стріляти, то можна випадково влучити, але це радше як виняток. І багато боєприпасів треба витратити».
Нашу розмову перериває черговий «шахед», який залітає на великій висоті. Загалом цієї ночі сектором, за який відповідає ця група, пролетіли приблизно 20 ворожих БпЛА.
— Якби тут був би великокаліберний кулемет, ми б цю ціль не пропустили далі.
— Ну, чи хоча б спробували.
— Ми не можемо нічого зробити. На жаль.
Близько четвертої години ранку пішли виходи балістики. Тут вогнева група вже безсильна — вони не збивають ракети. Залишалося лиш спостерігати за роботою ППО. Одну з ракет збили над нашими головами. На щастя, уламки нас оминули.
«Нічим не гірші за військових»
Повітряна тривога закінчилася, коли вже світало. Чергові перейшли у свій схов на перепочинок. Добровольці кажуть — це була одна з найважчих ночей, які випадали на їхнє чергування.
Цього разу збити «шахеди» в секторі, за який відповідає ця мобільна група, не вдалося. А втім, обидва кулемети вже можуть похвалитися збитими повітряними цілями.
Про ефективність роботи вогневих груп я запитала командира ДФТГ «Мрія» Сергія Саса, який до керування добровольчим формуванням був суддею Конституційного Суду України. І він пояснює: на початку було певне нерозуміння, як долучити добровольчі формування до такої складної системи, як ППО. Але сьогодні вони є ефективними.
«У Києві ці формування вже врятували багато життів. Я не називатиму чисел — це статистика, але факт у тому, що завдяки їм багато дронів не долетіли до цілей… Добровольці збивають дрони на всіх етапах, починаючи від кордону. “Мрія” добиває вже те, що таки долітає до Києва. І, повірте, це надзвичайно вагомий вклад.».
Запитую в добровольців, чи не обурює їх, що робота добровольчих формувань не оплачується. «Я вважаю, що повинна, тому що ми виконуємо такі самі бойові розпорядження, [як і військові]… Ми ж виконуємо таке саме, відпрацьовуємо так само, як усі. Тобто, ми нічим не гірші інших», — відповідає Олексій. Він у складі ДФТГ півтора року. За основною зайнятістю — будівельник.
Держава чи місцева влада не дає навіть базового набору захисту (каски, бронежилети), аптечок і харчування для тих, хто заступає на добове чергування. Про це все добровольці мусять подбати самостійно.
«Все довелося тут робити руками добровольців. Та й сам допомагав, починаючи від купівлі форми й закінчуючи грошовими преміями бійцям — що міг, те й робив. Люди включалися, і кожен, що міг, те і робив. Бо тут були умови, не достатні взагалі ні для чого», — каже командир роти Олександр Музика.
Про гроші запитала й командира ДФТГ «Мрія» Сергія Саса: «Влада повинна звернути увагу на цю проблематику з погляду забезпечення. Ми є киянами, які, на відміну від інших, взяли до рук зброю. А до функцій влади належить і безпековий складник. Вона повинна захистити своїх виборців, своїх киян, які її зробили владою… Я думаю, що це їхній святий обов’язок».
- Поділитися: