Як почувається анархіст в армії? Колишній бранець кремля Сашко Кольченко про страхи, відповідальність і кохання

«Люди мають схильність створювати собі кумирів, мати щодо них якісь завищені очікування, покладати на них якісь сподівання. Коли у 2019 році ми з Олегом повернулися з російської в’язниці, мені здалося, що українці хочуть бачити в нас якихось лідерів суспільної думки. А я — звичайна людина, як і всі інші. Просто так склалися обставини, що я опинився у в’язниці й що моя справа набула такого розголосу. От і все. Я був громадським активістом, але мені не хотілося бути якимось лідером. Після тюрми я хотів донести людям інформацію про те, чим є сучасна росія, розказати про політв’язнів, які ще залишалися за ґратами. Але водночас хотілося на деякий час поставити на паузу свою громадську активність чи змінити її форми, відпочити, розв'язати якісь особисті питання. Але сталося повномасштабне вторгнення, і з паузою не склалося», — говорить Сашко.

Ми розшукали Олександра Кольченка, щоб розпитати про його сьогоднішнє життя і службу.

«Ніхто не кращий ні за кого»

Сашку, Крим найпершим з українських регіонів зазнав російської агресії. Ви думали про те, щоб піти в армію ще 2014 року? 

Один мій кримський товариш у 2014-му запропонував мені піти в АТО, але на той момент я був уже в російському розшуку, і було б ризиковано робити спробу виїхати з півострова. Узагалі мені тоді здавалося важливим здійснювати громадянський спротив в окупованому Криму. Я, мабуть, не був готовий до фронту — страх бути пораненим, убитим відігравав свою роль.

У 2022-му страху вже не було?

Був. Але коли росіяни вже вийшли на околиці Києва — вже було не до страху. Він і зараз залишається. Але з 2014 року змінилися обставини: у 2022-му я усвідомлював, що одного разу росіяни вже витіснили мене з мого дому, з Криму, і чекати, коли це станеться вдруге, я не хотів. Офіційно мобілізувався 6 травня.

Що думаєте про тих, що ухиляються від мобілізації — готові навіть Тису перепливти чи одружитися з людиною, що має інвалідність?

Тиса, фіктивні одруження. Мені здається, що це якось нікчемно, принизливо для людини. Я думаю, що ухилянство як явище існує тому, що людям просто може бути страшно. Але якщо ти перекладаєш свій захист від ворога на іншого, то виходить, що ти вважаєш себе чимось кращим за інших. А ніхто не кращий ні за кого.

Де ви воюєте зараз?

В артилерійському дивізіоні 67 бригади, на Курському напрямку. Хоча слово «воюєте» стосовно мене — це дуже гучно сказано. Адже в бойовому підрозділі я маю небойову посаду — здебільшого працюю з паперами. Бронік і шолом надіваю вкрай рідко. На війні потрібна всяка робота, зокрема й паперова — з різноманітними документами. Мене призначили її робити — маю виконувати.

Ваше сприйняття війни змінилося з 2022 року?

Не знаю, чи моя думка буде релевантною, бо я жодного дня не був на передку. Єдине, що можу сказати: хочеться вже скоріше перемоги. Війна вже сприймається трохи як рутина. Здається, що втомився. Важко переносити загибель і поранення хлопців, втрату техніки, яка забезпечує виконання бойових завдань. А потім дивишся на побратимів, які перебувають на передній лінії й постійно знаходять в собі сили воювати, і сам собі говориш: «Чи не очманів ти?»

У чому для вас полягає перемога України? Припинення бойових дій на нашій території, виведення росією своїх військ із наших земель, наш вихід на кордони 1991 року, розпад росії як імперії? Чи щось інше?

Я думаю, що вихід на кордони 1991 року не гарантує нам безпеки. Та й припинення бойових дій. Бо навіть якщо війна припиниться, російська загроза все одно залишатиметься — і  не тільки для нас, а й для інших сусідів росії. Варіант максимум — це розпад росії. Але поки що говорити про перемогу рано — на цьому етапі війни росіяни просуваються.

Не хочу, але треба

У юності вас цікавив пацифізм — і от ви пішли на фронт. Змінили погляди?

Ні. Я ніколи не називав себе пацифістом. Я є противником мілітаризму — як державної ідеології, орієнтованої на експансію. Але я визнаю право українців на самооборону й перемогу над агресором. Тому логічно, що я перебуваю в Силах оборони України. Перед нами зараз стоять дуже серйозні виклики, ми воюємо за своє існування проти абсолютного зла, яке уособлене в російській імперській політиці. Тому для мене не було жодних проблем в питанні мобілізації. Так, мені як людині не хочеться брати участь у війні. Але річ у тому, що треба. Мені здається, що, окрім військового, жодним іншим шляхом українська перемога неможлива.

Так дивно чути від вас, що роками сповідував анархістські погляди, про «треба» як головний аргумент. Хіба для анархіста має значення «треба»?

Має значення оцінка ризиків і загроз. Взяття відповідальності за те, що відбувається, усвідомлення, що ніхто не має здобувати для тебе свободу, ніхто не має захищати твої права і свободи — тільки ти сам. Мені важливо брати в цьому участь, бо було б нечесно, що іноземці з-за кордону приїжджають в Україну захищати нас, а я, маючи руки-ноги, залишаюся осторонь.

Анархісти виступають за зменшення ролі держави в суспільстві, за розширення участі громадян в управлінні через самоврядування. Як ви, прихильник анархізму, сприймаєте посилення ролі держави в суспільстві під час війни? Чи не призведе це до авторитаризму у владі?

Ризик розвитку авторитаризму є, але якщо порівнювати його з ризиком військової поразки та геноциду, то тут не такий вже й складний вибір. Зараз нагальна проблема — російська агресія. Розберемося з нею — візьмемося за інші, зокрема й за потенційну загрозу авторитаризму, якщо це буде актуально. У минулому найгостріше така загроза існувала для українців у 2013-2014 роках, коли влада Януковича ухвалювала диктаторські закони. Ми з тією загрозою впоралися. Тобто маємо певний досвід.

Дружина і дружба

 Маєте зараз якісь особисті проблеми, що не пов'язані з війною?

Та ні. Для мене вже давно все хороше й погане пов’язане саме з війною. Зокрема, й найбільша особиста проблема — відірваність від рідних, від дружини.

А коли ви одружилися? І хто ваша дружина?

Настя. Юристка за освітою, їй 30 років, вона займається правозахисною діяльністю. Ми познайомилися, коли я після звільнення з російської в’язниці лежав у лікарні — вона до мене приходила в юридичних справах. Закохався, одружився перед мобілізацією, 9 квітня 2022 року. Кінця війни не чекали, бо ані тоді, ані зараз невідомо, коли той кінець. Ну й були такі думки, що раптом мене поранять, то Настя зможе вільно відвідувати мене у шпиталі й буде простіше в інших формальних таких аспектах.

У нас не було весілля. Ми з Настею просто розписалися, нікого не запрошували. Не було ані білої сукні, ані фати. Бо справа ж не в білій сукні, а в почуттях. Хотілося б після перемоги влаштувати справжнє весілля, запросити друзів, але поки що це свято відкладене, як і народження дитини. Тому що дитина — це велика відповідальність. І покладати її на одну лише дружину, поки я в армії, не зовсім правильно, мені здається.

Ви зараз підтримуєте стосунки з Олегом Сенцовим? 

Періодично спілкуємося — говоримо про війну, службу, про політику і якісь особисті речі. Раз на кілька місяців буває, що списуємося. Якщо дозволяють обставини, то перетинаємося. У відпустці, наприклад. Я сприймаю наші з ним стосунки як дружбу, тому що ми дуже відверті в спілкуванні й гарно розуміємо один одного.

На чому тримається сім’я, коли чоловік уже майже три роки на війні?

На турботі, довірі, відчутті близькості, на щоденному спілкуванні телефоном. Ми щодня обговорюємо, як минув день, які в кого проблеми. Про військові справи я не можу розповідати, але про наш із хлопцями побут — можу. Можу жартувати. Такі розмови — це краще, ніж нічого, але фізичної присутності дружини дуже не вистачає, спільного дозвілля, прогулянок із нашими собаками.

Хотіли б демобілізуватися?

Питання складне, бо моє особисте сімейне життя зараз поставлене на паузу. Я бачив дружину і маму лише у відпустці. Але, з іншого боку, міняти нас із хлопцями поки що ніким. Якби людей вистачало, ми хоча б мали змогу піти у відпустку, використати оті належні нам 30 днів на рік. Але зараз військові й відпустку не мають можливості використати.

Що обов'язково буде у вашому мирному житті?

Сім'я, діти, друзі. Не знаю. Не планував ще. Треба спочатку перемогти.