Півроку свободи: як живе після полону ультрас луганської «Зорі» Владислав Овчаренко

«Свобода — це не просто йти, куди заманеться, це — інакше думати», — каже Владислав Овчаренко. Його ув'язнили в рідному Луганську за те, що він нібито співпрацював з українською розвідкою. Звільнили під час великого обміну полонених рівно півроку тому. Відтоді ставлення до свободи в нього змінилося.

Ми зустрічаємося на футбольному полі — це його стихія. Після переїзду до Києва ультрас луганської «Зорі» працює у Федерації футболу України, займається соціальними футбольними проектами для ветеранів війни на сході та дітей-переселенців. З дня на день чекає на перерахування обіцяних державою ста тисяч гривень для допомоги звільненим з полону. Планує зробити корекцію зору, який зіпсувався після численних ударів по голові, що їх отримав від бойовиків.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми побачили деспотичні умови в колоніях Луганська» — спецпосланник ООН

Громадському Влад розповідає, чи змінилося щось в Україні, поки він був у полоні, чи дивиться Чемпіонат світу з футболу, як слідкує за тим, що відбувається в рідному окупованому Луганську, де він провів рік у камері.

«Там, у СІЗО в Луганську здавалося, що півроку тягнулися не один рік, а тут шість місяців пролетіли на одному диханні, непомітно. Відколи ми спілкувалися востаннє, змінилося багато, наприклад, робота знайшла мене. Тепер є впевненість у завтрашньому дні, що не ночуватиму десь на вокзалі. Почуття такого внутрішнього душевного спокою. І відчуття свободи звичайно — це незамінне».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ніколи не думав, що мене катуватимуть у моєму місті мої земляки», — звільнений з полону ультрас луганської «Зорі»

Про роботу

«Ультрас і Федерація футболу — поняття таки несумісні, але, можливо, ми є першовідкривачами. Я опікуюся реалізацією соціальних проектів. Моя сфера відповідальності — це ветерани, які пройшли війну в нас на сході, та діти зі сходу і Криму. Це баланс такий — 50 на 50 — робота і соціальна, і спортивна. Мої перші змагання — ми зібрали 4 команди з хлопців-ветеранів АТО. Приємно, коли тебе знають, і ти знаєш багатьох, робиш цей захід для них. Тут є поля, можливість реалізувати все це. Люди приходять, відпочивають, знімають напругу. Адже серед ветеранів відчувається ця повоєнна напруга.

Я відчуваю себе у своїй стихії — я все життя грав у футбол, був фанатом. Мені тут комфортно, затишно. Не хочеться із цієї зони комфорту виходити.

Ультраса луганської «Зорі» Владислава Овчаренка ув'язнили в рідному Луганську за те, що він нібито співпрацював з українською розвідкою. Його звільнили під час великого обміну полонених у грудні 2017 року, Київ, 25 червня 2018 року Фото: Анастасія Власова/ГромадськеПісля переїзду до Києва Овчаренко працює у Федерації футболу України, займається соціальними футбольними проектами для ветеранів війни на сході та дітей-переселенців (на фото — офіс ФФУ, Київ, 25 червня 2018 року) Фото: Анастасія Власова/Громадське

Про футбол

— На футболі буваю. Останній виїзд — це матч «Ворскла — Зоря». У нас усе попереду, ми фанатство не кидаємо, бо це неможливо кинути. Підтримуємо улюблену команду. «За Зорею і всюди».

— Чемпіонат світу дивишся?

— Кривити душею не буду, дивлюся (сміється). Я не можу не слідкувати за кумирами. Кріштіану Роналду підняв у нас на стадіоні Кубок Ліги чемпіонів, тепер хочу щоб Кубок світу підняв. Не можу не дивитися футбол. Може якісь «хейтери» мене заклюють, але… Щось не робиш, погано, щось робиш — теж погано. Їм не догодиш.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як перемоги Росії на Чемпіонаті світу з футболу шкодять українським політв'язням

Про родину і друзів

— Мама, тато приїхали наступного дня після мого звільнення. 30 грудня ми зустрілися і Новий рік уже зустрічали разом. Дівчина приїхала, вона теж з Луганська.

— З Артемом ти спілкуєшся? Ти після звільнення розповідав, що стосунки були напруженими, бо вас змушували в полоні свідчити один проти одного. (Артем Ахмеров, теж луганський ультрас та друг Овчаренка, їх затримали і «судили» разом за схожими звинуваченнями. Обох звільнили 27 грудня 2017 року — ред.)

— Працює зі мною в одному кабінеті. Зараз поїхав за дипломом у Сєвєродонецьк — магістром хоче стати. Може в нас і були напружені стосунки, попри це дружба тільки міцнішала за той період, що ми пройшли разом. Тепер ще більше зміцніла. І працюємо, і час проводимо разом. Наша дружба пройшла, як то кажуть, вогонь, воду й мідні труби, все пройшла» (сміється знову).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Три роки в одиночці»: як боєць «Азову» потрапив у донецьку колонію

«Я відчуваю себе у своїй стихії — я все життя грав у футбол, був фанатом. Мені тут комфортно, затишно» (на фото — Владислав Овчаренко на футбольному полі на території Федерації футболу України, Київ, 25 червня 2018 року) Фото: Анастасія Власова/ГромадськеВладислав Овчаренко на футбольному полі на території Федерації футболу України, Київ, 25 червня 2018 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Про допомогу держави

«Держава допомогла, за що спасибі. Медичною допомогою, обстеженням. Що стосується психологів, я з багатьма хлопцями спілкувався: ті психологи, яких надавала держава, загалом нікому не допомогли. Приїжджала до нас і представниця уповноваженого президента Зарецька (глава офісу уповноваженого президента з питань реабілітації учасників АТО — ред.), обіцяла, розповідала. Але далі обіцянок це нікуди не зайшло, як завжди.

Щодо 100 тисяч гривень допомоги, документи зібрав і подав усе до Святошинського соціального центру. Сьогодні вже телефонували, кажуть, що гроші перевели в банк і вже повинні виплатити. Чекаю як і всі інші, подивимося.

(Розмова з Владом відбувалася 25 червня 2018 року. На час публікації матеріалу, грошову допомогу від держави отримали вже 19 колишніх полонених).

У плані здоров'я все добре, хіба що вади зору залишилися. Сподіватися на допомогу від когось уже неправильно. Є робота, отож спробую назбирати на корекцію зору».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Ні грошей, ні документів: чому за три місяці звільненим з полону так і не допомогли

Батьки та дівчина Влада після його звільнення переїхали з Луганська в Київ (на фото — Владислав Овчаренко на футбольному полі на території Федерації футболу України, Київ, 25 червня 2018 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Про свободу, мрії і дім

«Як казав наш президент, коли нас звільняли: сподіваюся, ви повернетеся зовсім в іншу країну — нову, оновлену. Але залишилося те ж саме: корупція, Нацполіція, яка не зрозуміло з ким б'ється, кого захищає. Усе залишилося так, як і було у 2014 році. Та я помітив, як змінилося суспільство, ставлення людей до біди ближніх. Якщо попросити про допомогу в тому ж Facebook, якщо це реально потрібно, за день можна цю допомогу зібрати. Це реально круто, не в кожній країні і не в кожному місті таке можливо.

Перша штука, за якою я сумував там (у полоні — ред.) — це телефон. Також там найбільше відчувається брак елементарної свободи. Не можна банально на вулицю вийти. Я пам'ятаю, коли ми щойно сюди приїхали, я вийшов у Борисполі, дивлюся — стільки місця, стільки простору. Іди, куди заманеться. А там лише камера чотири метри завширшки, вісім — завдовжки, і сорок людей у ній.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Мене повернули в мішку до підвалу, і я подумав: чи боюся я померти?» — інтерв'ю зі звільненим з полону вченим

Люблю Києвом гуляти, навіть не знаю, де найбільше подобається. Набережна Дніпра, Палац Спорту, НСК. Майдан — це теж особливе місце і тут своя психологія. А отут — на футбольному полі — як удома себе почуваю.

«Я помітив, як змінилося суспільство, ставлення людей до біди ближніх. Це реально круто, не в кожній країні і не в кожному місті таке можливо» (на фото — Владислав Овчаренко на футбольному полі на території Федерації футболу України, Київ, 25 червня 2018 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Я маю довчитися. Треба. Одинадцятий клас же не закінчив через усе це. Треба напевне у вищий навчальний заклад вступити. Думав журналістом бути, але вже може й ні... Може ще служити піду за контрактом. Якщо розпочнеться велика війна».

— Думаєш розпочнеться?

— А як ми дім повернемо? Ми все ж таки повинні додому повернутися. Я хочу в Луганськ повернутися. Слідкую за тим, що там відбувається, читаю новини і внутрішні якісь речі. Там залишилося один-два друга, з якими підтримую зв'язок. З іншими не спілкуюся. Люблю дивитися фото з Луганська, але такі, без людей на них. Так красиво. Хочеться повернутися туди як у своє місто, додому. Та зустрітися віч-на-віч людьми, які, скажімо так, відправили нас у місця не такі далекі.

Я багато про що змінив свою думку після полону. Не можу сказати що виріс, але став стриманішим.