Балтійський шлях: як здобували незалежність Литва, Латвія та Естонія

30 років тому жителі Литви, Латвії та Естонії, взявшись за руки, вишикувалися в живий ланцюг від вежі Гедиміна у Вільнюсі до вежі Довгий Герман у Таллінні. Акція була приурочена до 50-річчя підписання пакту Молотова-Ріббентропа і стала символом боротьби країн Балтії за незалежність. Через пів року після «Балтійського шляху» Литва вийшла зі складу СРСР, трохи пізніше незалежність відновили Латвія і Естонія.

Через 30 років «Новая газета — Балтия» поговорила з учасниками «Балтійського шляху» про те, чому вони брали участь в акції і якою запам'ятали її.

Професор з Литви: 30 років тому люди чекали змін

Литовці сформували ударне ядро всіх учасників «Балтійського шляху». Вважається, що в мирній акції взяли участь близько 2-2,5 мільйонів людей, з них близько мільйона склали жителі радянської Литви. В живому ланцюжку в 1989 році стояли представники різних національностей і народів. Одним з них був професор Вільнюського університету Олег Поляков — мовознавець, великий фахівець з літуаністики і балтистики. Він розповів, які враження у нього були тоді і як він дивиться на цю подію 30 років потому.

«Так, я дійсно був учасником “Балтійського шляху”, який був 30 років тому, хоча, здавалося, що це було зовсім нещодавно. До речі, я брав участь не лише в цій акції, але ще і в так званому “шляху Східної Німеччини”, про який сьогодні вже не пам'ятають і знають досить мало...

Якщо говорити про цю масштабну мирну акцію і оцінки самої події, дивлячись на неї з сьогоднішньої перспективи, то можу сказати, що в моєму віці ти вже дивишся на ситуацію з різних боків і оцінюєш її по-різному. Тоді був зовсім інший час, тоді були інші враження, інше сприйняття... Тоді був дуже сильний ажіотаж і великий народний підйом. Я пам'ятаю, що ми брали участь в “Балтійському шляху” всією сім'єю — і я, і моя дружина, і моя дочка... Вийшло так, що він проходив неподалік від мого будинку у вільнюському районі Пашілайчяй. 30 років тому люди чекали змін, ми сподівалися на те, що країна прокинеться після своєрідної «сплячки», що тривала в період з 1985 по 1989 роки. У нас був піднесений настрій, я відчував себе частиною якихось значущих історичних подій.

Можна багато говорити і сперечатися про те, чи розуміли учасники «Балтійського шляху» те, що це було справжнім початком набуття бажаної свободи, відновлення втраченої незалежності, що ця акція веде до виходу Литви і всіх балтійських республік зі складу СРСР... Можливо, це розуміли не всі, але я чудово розумів це саме тоді — ще в 1989 році. Особисто я вважав, що, якщо було сказано «а», має бути сказано і «б». У мене не було жодних сумнівів щодо прагнень литовського народу залишити Радянський Союз. Майже все населення радянської Литви виступало за відродження незалежної держави. “Балтійський шлях” лише став тому підтвердженням — цим все було сказано.

На питання про те, чи були противники незалежності, звісно, можна відповісти, що так — такі були. Переважно це були росіяни — не всі, але ті, хто працював на високотехнологічних підприємствах. Я пам'ятаю, що тоді вони досить інтенсивно їхали, особливо якщо йшлося про великих фахівців, які працюють у сферах високих технологій — для них це було неприйнятно. У мене ж була сім'я з іншими традиціями, іншою історією... Тут це було неминуче».

Один з творців відновленої Латвійської Республіки: Це було як голосування, як референдум

Олексій Григор'єв — командор латвійського ордена Трьох зірок, один з тих, хто, будучи депутатом Верховної Ради Латвійської Республіки, голосував за відновлення незалежності держави. 23 серпня 1989 року він був учасником знаменитого «Балтійського шляху», який об'єднав по всій Балтії два мільйони людей, які закликали до незалежності трьох балтійських республік. На прохання «Новой газеты - Балтия» в тридцяту річницю «Балтійського шляху» він згадав про ті історичні події, а також про атмосферу того часу.

«Брав участь, пам'ятаю, з задоволенням ділюся спогадами... Виявилось, що пам'ятаю більше емоції, відчуття, смак і запах часу, ніж деталі подій. Адже йшов 1989 рік, а він у Латвії був настільки насичений доленосними поворотами як в житті окремих людей, так і в житті всього народу, що тепер вони зливаються в одну стрічку.

Власне, вони почалися ще в 1988 році з розширеного засідання правління Спілки письменників Латвії, на якому історик і публіцист Маврик Вульфсон заявив, що ніякої революції в 1940-му в Латвії не було, а були радянські танки, солдати і окупація. Для місцевих жителів, чиї батьки чи бабусі з дідусями і так все це бачили і знали, тут не було жодної нової інформації, і, тим не менш, виступ справив ефект бомби, що розірвалася.

Новим було те, що про це говорили з трибуни, а потім ще й надрукували в газетах. З цього і почався шлях Латвії до відновлення незалежності, втраченої, як тепер уже говорилося відкрито, в результаті підписаної 23 серпня 1939 року злочинної змови Сталіна і Гітлера, відомого як «Пакт Молотова-Ріббентропа». Виникло відчуття, що історичні події, які дуже мало чи зовсім не залежали від волі людей в Радянському Союзі, можуть стати похідним від бажань і дій окремих громадян, якщо ті діятимуть злагоджено і спільно. Власне кажучи, цей шлях ми і називали тоді «Балтійським шляхом».

Все це було би неможливо без змін у Москві. Нове радянське керівництво на чолі з Михайлом Горбачовим дійшло висновку, що продовжувати як раніше неможливо, потрібні зміни. Я пам'ятаю своє перше враження від новин з Москви і усвідомлення, що відбулися докорінні зміни.

Це було в березні чи квітні 1985 року, щойно прийшов до влади Горбачов. Ну Горбачов і Горбачов. Я займався прибиранням своєї квартири на Лауку в Грізінькалнсе, мив підлогу: в руках мокра ганчірка, радіотранзистор «ВЕФ-212» — вімкнено. Саме через мокру ганчірку не перемикнув радіо на іншу станцію, коли почали передавати повідомлення Політбюро ЦК КПРС, але, коли вслухався, відклав ганчірку і сів на диван. Слухав до кінця. Вразила нова мова, що докорінно відрізнялася від сусловсько-брежнєвського канцеляриту партійних документів, до якого так звикли ми, діти епохи застою. Повіяло новим, повіяло життям з самого несподіваного боку.

Я тоді якраз закінчив аспірантуру МДУ за спеціальністю «теорія літератури» і там же захистив дисертацію. Коли Яніс Петерс в 1988 році став організовувати Народний фронт Латвії, для мене природно було піти до Спілки письменників і запропонувати свою допомогу. Мене запросили перекладати англійською мовою перший з'їзд Народного фронту. Це було 8 жовтня 1988 року. Тож більшу частину з'їзду я просидів в кабіні для перекладачів.

Люди поспішали виговоритися після мовчання, що тривало десятиліттями. Всі виступи на з'їзді транслювалися по радіо і ТБ, і народ не відходив від екранів, а якщо треба було працювати чи кудись їхати, то ходили чи сиділи, притискаючи до вуха транзистор. Просто на з'їзд люди приносили гроші і цінності, зокрема дорогоцінні прикраси, як пожертвування на роботу Народного фронту.

Офіційно Народний фронт був рухом на підтримку горбачовської перебудови. Та всім було зрозуміло, що йдеться про незалежність (програма максимум), або хоча б про максимально можливу автономію Латвії (програма мінімум).

В кінці 1988 року керівництво Народного фронту запропонувало мені стати редактором російськомовного видання тижневика «Атмода». Чому саме мені? Думаю, тут зіграли роль мої публікації в журналі «Родник». Одна — про нову латиську прозу, друга -— велика розмова з поетом Кнутом Скуеніексом (поет, за «антирадянську агітацію» відсидів вісім років в мордовських таборах — прим. автора). Кнут Скуеніекс в тій розмові описував Радянський Союз як країну, чиї творці хотіли, щоб всі в ній говорили однаково поганою російською мовою.

Я збирався думати тиждень, але погодився вже наступного дня, залишивши академічну кар'єру в Латвійському університеті. Тож весь 1989 рік — ключовий — я був в самому центрі подій. Головний висновок — марксисти брешуть, коли кажуть, що буття визначає свідомість. Все якраз навпаки. Ми хотіли домогтися незалежності, і її домоглися, скориставшись відповідним моментом.

Близько двох мільйонів чоловік, які встали на дорогу, що сполучає столиці Балтійських країн, стали символічним вираженням цього прагнення. Це було як голосування, як референдум. Ми знали, що привертаємо увагу всього світу, і це і було нашою метою. Ненасильницька, пісенна революція — це «Балтійський шлях». Єдність Балтії — це теж «Балтійський шлях». Пісня «Прокидається Балтія» органічно супроводжувала «Балтійський шлях».

Напередодні 23 серпня 1989 року на мене вийшли українські організації з проханням допомогти з контактами і розмістити на ніч, якщо не помиляюся, дванадцять людей зі Львова. Вони приїхали подивитися на акцію з думкою провести щось схоже в Україні. Чотирьох я залишив у своїй квартирі на Лауку (сам напросився до сусіда, який підтримував Народний фронт), а інших — по знайомих. У встановлений час ми вийшли з редакції на Вецпілсетас, щоб приєднатися до «Балтійського шляху» в районі пам'ятника Свободи. Українці вже тоді були частиною «Балтійського шляху». І нині також необхідно усвідомлювати, що незалежність України важлива для незалежності Балтії. У цьому сенсі за тридцять років дуже мало що змінилося.

Естонський інженер: Це було щось неймовірне

Опівдні 23 серпня 1989 року із Нарви у напрямку до Таллінна виїхав автобус ПАЗ з кількома десятками людей.

«Нас було небагато. Напевно, був робочий день, зараз вже не пам'ятаю точно. Мабуть тому бажаючих виявилося так мало», — сказав тоді молодий інженер з заводу «Балтієць» Борис Соколов, який брав участь у “Балтійському шляху”.

На одному із зібрань «Народного фронту», які проходили в башті Ронделі Нарвського музею, десь за тиждень до поїздки повідомили, що люди стануть в ланцюжок від Таллінна до Вільнюса. «Коли дізнався, що буде “Балтійський ланцюг”, відразу вирішив взяти участь. Жодних роздумів не було. Мені тоді було 24 роки. Я з собою взяв брата, він щойно з армії повернувся. У Нарві автобус надало керівництво меблевої фабрики «Нарова». Хто оплачував поїздку, я не знаю. Може, профспілка. Ми зібралися біля прохідної десь о 12 годині. Було тепло і сонячно. Здебільшого всі присутні були з меблевої фабрики. Організатором під час поїздки був Олександр Паюман. Як зараз пам'ятаю, він всю дорогу всіх веселив», — згадав події 30-річної давнини Соколов.

«Була 18-річна студентка з Пітера. Інші були старші за нас. Здебільшого це були прості робітники з фабрики. Було весело і цікаво. Щоправда, дорогою трапився один казус», — розповідає Соколов.

Дорога від Нарви до Таллінна тоді займала близько трьох-чотирьох годин. Група з Нарви повинна була приїхати в Таллінн до третьої години, проте на середині шляху — під Раквере в містечку Сямі, автобус зупинився. «Ми простояли десь три години, чекали інструкцій, куди далі їхати. Тоді ж мобільного зв'язку не було. Так, і телефони були не скрізь і не у всіх. В результаті нас відправили в бік Тюрі, щоб там замкнути ланцюг. Коли приїхали, це було десь близько шостої години вечора, сам ланцюг закінчився. Проте люди нікуди не розійшлися, а зібралися на місцевому співочому полі».

«Це був щось неймовірне, — згадує Борис, — тисячі людей зібралися на невеликому просторі співочого поля. Коли ми зайшли туди зі своїми плакатами: «Ми — нарвітяне, з тобою, Естонія!», «Відновивши історичну справедливість, можна побудувати правову державу», люди почали свистіти, плескати, кричати. Підходили і тиснули руки, щось говорили естонською, ми не розуміли, вони звали когось перекласти нам слова подяки. Обіймали нас, ми відчували себе якимись зірками, немов в космос летимо. Один студент з Тарту подарував свій формений кашкет, який я пізніше віддав дівчині з Пітера. Це було неймовірне почуття єднання, ніякої неприязні не було».

Особливих промов не пам'ятаю. Люди співали, розмовляли. Була тепла в прямому і переносному сенсі дружня атмосфера. Кумедний випадок стався, коли приїхали в Тюрі. Ми в найближчому будинку попросили дозволу сходити в туалет, а господар нам сказав — у вашому розпорядженні весь сад.

Я і нині, якщо покличуть, поїду першим, адже це дійсно було потужне об'єднання людей. Тоді неважливо було, якої ти національності. Напевно, таке більше не повториться. Цього літа, до слова, був із друзями на Співочому полі, пережив такі ж відчуття, як і 30 років тому.

Тоді було боязно брати участь в такому заході, адже ніхто не знав, чим все може закінчитися. Зараз про це говорити боязно, бо будеш ворогом номер один в Нарві, якщо скажеш, що в “Балтійському ланцюзі” стояв. Але я ні крапельки не шкодую, що був учасником такої грандіозного події, хоча сам ланцюг ми не замкнули», — сказав Соколов.

Того ж дня в Нарва-Йиесуу кілька сотень людей на березі склали символічний ланцюг. У цьому флешмобі взяли участь батьки Бориса Соколова. «З керівництва «Народного фронту» Нарви ніхто з нами не їздив. У нашій компанії всі були звичайними трудягами. Сподіваюся, ніхто з них в подальшому не розчарувався», — додав Соколов.

«З Тюрі ми виїхали після дев'ятої вечора, все ніяк не могли розпрощатися з місцевими людьми, і без пригод дісталися Нарви. На заводі нікому не розповідав про поїздку. А чого розповідати було, мене і так всі вважали антирадянщиком. У Нарві тоді була похмура атмосфера. Та і зараз не краще. Місцеві вважають, що росіяни в Естонії ущемлені, але аргументів не наводять. Тому ми особливо ні з ким на тему Балтійського ланцюга не розмовляли: ні коли повернулися, ні зараз. Для нарвітян, мені здається, це вважалося проявом якоїсь зради, хоча я не намагався пояснити, навіщо їздив. Проблем ні з міліцією, ні з КДБ не було. І на роботі не було жодних проблем. Пізніше люди, більш спритніші, почали розпитувати, цікавитися подіями в Естонії», — згадав Соколов.

Борис Соколов після «Балтійського шляху» допомагав збирати підписи для Комітету громадян Естонської республіки.

24 лютого 1989 року Товариство захисту пам'яток старовини, Естонська партія національної незалежності та Естонський християнський союз оприлюднили заклик почати підготовку до виборів у Конгрес Естонії, для чого організували комітети громадян Естонської республіки, де реєстрували людей, чиї нащадки були громадянами Естонії до 1940 року, і людей, які бажали підтримати відновлення незалежності країни і клопочуть про громадянство.

Так звані «зелені карти» отримали близько 60 000 людей.

«Я половину бригади (на заводі «Балтієць») загітував підписати. Не знав, чим все закінчиться, тому сказав: ось хлопці, якщо хочете — підпишіть документи за незалежність Естонії. Жодних благ не обіцяли. Комуністи закликали цього не робити. Лише за кілька років почали роздавати громадянство тим, хто підписав. Ці люди досі мені вдячні, що вдалося отримати громадянство на халяву. Але, хочу підкреслити, підписували документ вони безкорисливо», — сказав Соколов.

За спогадами Соколова, в Нарві на противагу «Народному фронту» був потужний «Інтеррух», який проводив «потужні акції». «Біля «Енергетика» (будинок культури в Нарві) вже після Балтійського ланцюга була сходка інтеррухівців — людей 500 зібралося. І ми, троє молодих людей, прийшли з плакатом, написаним від руки: «Не шматувати Естонію — мати вашу!» Вони хотіли тоді принарівську республіку створити. Мітинг тоді пройшов мирно, хоча підходили, цькували, але у пику не дали. Ми ж всі один одного знаємо», — сказав Соколов, додавши, що це був порив молодої людини. У 1991 році він в якості індивідуального кандидата взяв участь в перших демократичних муніципальних виборах. Програв і більше в політиці участі не брав.

На думку Соколова, в Естонії через 30 років все чудово. Єдине, про що він шкодує, що так і не вивчив естонську мову. З людьми, яких зустрів у Тюрі на співочому полі, Борис більше ніколи не зустрічався, але, коли з Таллінна в Нарву проїжджає повз містечко Сямі, спогади про події 30-річної давнини повертаються.

//За підтримки Медиасети