Десятиріччями без світла, зв'язку та інтернету. Як живе село на Буковині

«Їдемо знімати, як люди роками живуть без світла», — пояснюємо здивованому лісорубу з бензопилою в руках, куди й навіщо прямуємо ґрунтовою дорогою серед високих карпатських сосен.

«А то хіба якась новина? Тепер усі без світла», — усміхається у відповідь лісоруб Микола.

На мобільному — жодної поділки зв'язку, а це означає, що ми на правильному шляху, бо їдемо туди, де немає ні світла, ні зв'язку, ні інтернету.

«Мені нормально, що тут немає зв'язку, ніхто не турбує». — «Відпочиваєте від усіх?» — «Щось типу того», — знову з усмішкою реагує Микола.

Наша ціль — буковинське село Фальків, що під самим румунським кордоном. Колись це було жваве поселення працівників лісгоспу на кількасот хат, а зараз такі точки на карті називають «богом забутими».

«Знаю, що там був клуб і магазин. То все було для людей, які тут працювали, приїжджали на тиждень, а на вихідні поверталися вниз. А хтось і постійно жив. Союз розпався — і все розпалось. Але світло туди й за Союзу було дорого провести, а зараз і поготів», — лісоруб Микола переповідає про минуле Фалькова те, що чув від старших колег, бо сам тих часів не застав.

Останнє село з «цивілізацією», електроенергією та магазином — Долішній Шепіт — залишилося далеко позаду. Від нього до Фалькова — 14 кілометрів угору по ґрунтовій лісовій дорозі серпантинами через перевал, що на висоті майже 1000 метрів над рівнем моря.

Дорогою нас двічі зупиняють держслужбовці, оскільки неподалік — прикордонна застава. Перевіряють документи, контактують із кимось по рації: «У Фальків їдуть журналісти — знімати, як люди без світла живуть».  

Цією дорогою крім прикордонників постійно їздять хіба що працівники тутешнього лісництва. Щоранку «камаз» везе їх із Долішнього Шепоту на роботу, а ввечері — назад. Інколи до них просяться поодинокі мешканці Фалькова, щоб скупитись у магазині. Спускаються «камазом» вниз увечері, коли лісорубів везуть з роботи, лишаються переночувати й лише вранці вантажівкою лісників повертаються додому.

Серед тих, хто час від часу ось так катається, і герої нашого репортажу — сім'я Хабеняків.

«Попав у трансформатор» і лишився без руки

«Мама вчора з’їхала в село тою перевозкою для лісорубів. Завтра, напевно, приїде, бо нема чим вернутися вже нині. Хіба прикордонники візьмуть», — розповідає нам чоловік, який сидить на фірі з дровами. Його звати Сергій, йому 34 роки, усе життя мешкає тут.

«Я звик у горах. Тут ліс, гриби, я кудись не хочу. Нам не привикати без світла, нам добре й так. Хазяйство маємо, корівка, коні. Молочко є, сир є, сметанка є, що нам ще треба? Нормально!» — оптимістично резюмує чоловік.

У Сергія є брат і сестра, але з батьками, у забутому Богом і людьми місці, лишився тільки він. Сестра переїхала в Долішній Шепіт, а брат торік у січні на три роки підписав контракт зі Збройними силами України. Сподівався працювати поруч — на прикордонній заставі, та з початком повномасштабної війни його відправили воювати на південь.

Разом із Сергієм на підводі — шістнадцятирічний родич Дмитро. Він тут не живе постійно, приїжджає допомагати. Поміч і справді потрібна — Сергій семирічним втратив праву руку і травмував ногу.

«В дитинстві попав у трансформатор. Під струм. Там, де погранці стоять, був трансформатор, ми грали в ловітки (квач — ред.), і я туди — фіть. І так руку спалило. Нога після струму теж розбита. Склеїли мені, так я і ходжу».

Мама важко пережила травму сина, захворіла й отримала інвалідність. Їй складно говорити і виконувати фізичну роботу.

Козел, який курить і п'є шампанське

Поки Дмитро пиляє дрова, Сергій курить, тримаючи цигарку в лівій руці. Поруч із чоловіками — великий цап. Сергій несподівано прикладає недопалок до його морди — і тварина починає диміти.

«Той козьол — кончений», — сміється Сергій. Розповідає, що якось у село приїжджав депутат і залишив відкритим багажник, то цап випив шампанське, яке там було.

Несподівано після перекуру Сергій бере лівою рукою бензопилу й починає вже сам пиляти дрова. З хати тим часом виходить його батько, 58-річний Павло Хабеняк. Він саме прокинувся після денного сну.

«Телевізора нема! Світла нема!» — пояснює нам причину свого денного сну господар. Мовляв, у стайні вранці попорався, а далі нічим зайнятись.

Розваги в Хабеняків специфічні. Наприклад, навчити, а потім відучити цапа курити. Гладячи тварину, яка облизує йому руки, пан Павло запевняє, що ніколи не віддасть його на шашлик, бо сильно любить, хоча дружина цапа боїться.

«Цап є цап!» — каже. З ним, мовляв, навіть собаки для охорони подвір’я не треба.

Жінки купалися до обіду, а чоловіки — після

Павло Хабеняк придумав собі псевдо — Дідик. Веде нас селом, показує залишки минулого життя — будинок, у якому вже виросли дерева. Тут були лазня, кузня, грибоварня.

«Лазню в п'ятницю топили. У суботу жінки йшли митися вдень, а чоловіки — ввечері. Світло ж було, можна було й увечері помитися», — розповідає чоловік.

У грибоварню люди здавали опеньки. Павло називає їх «піпінки». За один кілограм платили 60-70 радянських копійок.

А от дерев'яна зелена будка, яка колись була головним джерелом світла, уціліла. Всередині неї — робочий генератор на дизелі. Від будки тягнуться дроти в бік хат. Коли лісгосп працював і було багато людей, цей генератор заводили на чотири години вранці й на шість — увечері.

Зараз Дідик уже навіть не пригадає, коли він працював востаннє. Десять років тому чи ще давніше. Для кількох хат ніхто дизель палити не хоче.

Генератор є, бензину немає

У самих Хабеняків є два генератори. Один вийшов з ладу, другий працює, але востаннє його вмикали три дні тому. Зараз немає бензину. Сергій каже, що генератор зазвичай вмикають лише для того, щоб під'єднати насос і накачати води з криниці для худоби. Вкрай рідко — щоб попрати речі у старій радянській машинці.

«А щоб подивитися телевізор?» — показую на супутникову антену на їхньому будинку.

«Ооой, телевізор давно не включали. Може, років три тому. Та й дорого палити бензин на телевізор». 

На підвіконні стоїть акумулятор із сонячною панеллю — портативна міністанція. Цей подарунок від волонтерів зараз сильно економить родині кошти на свічки. Денного заряду вистачає на 4-5 годин роботи лампочки на кухні. Тут після настання сутінків родина гуртується біля розігрітої дровами печі.

«Спати не хочеться, сидимо, балакаємо, а шо робити?» — розповідає про довгі зимові вечори у Фалькові Сергій.

На печі парує варена картопля. Вона — на вечерю. В іншій каструлі — недоїдена кулеша. Кукурудзяна каша в Хабеняків часто замість хліба. Адже не завжди є можливість спуститися до сусіднього села, щоб купити свіжого хліба.

«Не проміняє гори ні за які дівки»

Хабеняки мріють про велику сонячну панель і чекають на повернення сина Миколи. Бо той «привик у горах, казав, що не проміняє гори ні за які дівки».

З Миколою жити стане легше, він водить машину, тож не треба буде понад дві години спускатися возом у Долішній Шепіт. Зв'язок із Колею родина тримає завдяки сусіду, який провів супутниковий інтернет. Тут це доволі дороге задоволення. Три гігабайти на місяць коштують вісімсот гривень.

Коли сусід є вдома (він на своєму авто часто виїжджає на кілька днів) і вмикає роутер, у Хабеняків з'являється Wi-Fi — і вони через вайбер можуть зателефонувати Колі.

Новинами Хабеняки не надто цікавляться. Кажуть, якщо трапиться щось важливе, сусід їм сам розповість. Від нього, наприклад, дізналися, що почалася повномасштабна війна.

Хто ще в горах живе?

У Фалькові є ще дві обжиті хати. В одній люди мешкають постійно. До іншої господар лише навідується. А найбільше Хабеняки чекають весни та літа. Тоді тут стає веселіше — до Фалькова з’їжджаються власники зачинених нині будинків.

«Як на курорт», — пояснює Сергій.