Моя нова Вірменія: по сусідству з російською армією

Ми вирушили в Гюмрі, щоб зрозуміти, як революція вплинула на відносини Вірменії та Росії, і як живеться простим людям поруч з озброєними російськими солдатами.

Буря

— Заберіть камеру!

Російський офіцер намагається заспокоїти розлючених вірменських чоловіків, але марно. Буря вже почалася.

— Що? Я маю право! Я тут народився та живу!

— Кажу, вимкніть камеру. Чому ви знімаєте?

— А ви чого, бл*ть, стріляли?

— Слухайте… Давайте не будемо.

— Чуєш, ти, камуфляж. Представся! Твоє ім’я, по батькові? Де твої погони, командир?!

18 липня 2018 року про село Панік дізналась вся Вірменія, і навіть за її межами. Того дня сюди в’їхала колона російської військової техніки, військові почали стріляти. Посеред білого дня. Без знаків розрізнення. Без попередження. Як скажуть потім росіяни — це були військові навчання. Як скаже прем’єр країни Нікол Пашинян — провокація проти вірменського суверенітету.

«Люди тут добряче злякалися!» — згадує Армен Геворгян. Його дім розташований на околиці, за триста метрів від того місця, де стріляли. Коли в’їхали росіяни, він саме порався в гаражі — в машині треба було замінити кілька деталей. Почувши гучні хлопки, подумав, що то вибухи на заправці поруч: одразу побіг туди. Побачив росіян. Розлютився, почав знімати все на телефон і вимагати від офіцерів пояснень. «Я теж спершу налякався! Знаєте, в нас країна в стані війни, багато людей воювали в Карабаху. Тут будь-який постріл — це страх».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖМоя нова Вірменія: на межі з війною

Усе це сталося в той час, коли новий уряд Вірменії на чолі з Ніколом Пашиняном почав активно боротися з корупцією. Найбільше перепало олігархам попередньої влади, які мали хороші стосунки з Кремлем.

Це викликало гостру критику Росії — голова МЗС Сергій Лавров сказав, що нова вірменська влада влаштовує політичну вендету. Ніхто в Єревані не знав, чи будуть після його слів якісь дії. Для звичайних мешканців Паніка весь цей політичний контекст, як і Єреван, був далеким.

Малі діти прокинулися від пострілів, літні люди, які пам’ятають багато лиха, подумали, що із західного кордону наступають турки.

Півсела збіглося на звук вибухів.

«Ох, того дня я був дуже злий! — веде далі Армен. — Але потім приїхали російські начальники, вибачилися, пояснили, що це було непорозуміння — і ми заспокоїлися. На росіян за ці навчання я не ображаюсь».

Буря в селі Панік вщухла так само швидко, як і почалася.

Хороші люди

У те, що російські навчання були спланованою провокацією, в Паніку ніхто не вірить. Тут усі переконані, що це була прикра випадковість, і що росіяни просто обрали для навчань невдале місце. Обурення викликало тільки те, що їх провели без жодного узгодження з місцевими.

Армен Геворгян усю провину покладає на колишню вірменську владу.

«Попередній уряд, а особливо президент Серж Саргсян, дозволяв росіянам усе. Вони подумали, що й тепер можуть робити, що заманеться. Тому й не спитали в нас дозволу. А взагалі, — продовжує він, — російська техніка тут проїжджає щодня. Більшість солдатів ми знаємо в обличчя — нормальні хлопці. От у нас нагорі в селі є сад. Він спільний, будь-хто може туди прийти. Іноді, коли ми наприкінці літа збираємо фрукти, а росіяни проїжджають повз, — ми їх пригощаємо».

Поки розмовляємо, повз нас з гуркотом мчить самохідна артилерійська установка «Гвоздика». Ніхто з селян на неї не звертає уваги.

Не стріляють — отже, все нормально. Дорога з військової бази в Гюмрі на полігон пролягає саме через Панік. Це єдиний шлях, тож росіяни тут часті гості.

Особливо в придорожній крамниці в центрі села. Асортимент краму тісного магазину вражає: тут є все необхідне. Й непотріб теж. Ось тут макарони, а тут — образки з Ісусом. Трохи далі, за дитячими зошитами, горілка, а над нею — полиця з набором порцелянових горнят. Завідує таким різноманіттям усміхнена пенсіонерка Тейміне. І якщо для випадкового покупця крамниця видається царством безладу, для неї це — чітка система, де кожен товар має своє визначене місце.

«Солдати — наші друзі, заходять сюди до крамниці. Ми пригощаємо їх, вони — нас. Дуже добре ставляться, й ми до них добре ставимося теж. Хороші вони люди, росіяни. Чого б вони якусь провокацію робили?» — знизує плечима жінка.

Та з Росією людей у цьому регіоні пов’язує не лише військова база. Майже всі працездатні чоловіки бодай раз їздили туди на заробітки. Багато з них залишилися в Росії, дехто їздить час від часу — на сезонні роботи. Як-от двоє синів Тейміне. Поїхали в Самару працювати трактористами.

«Мій молодший син артист, а тут не було роботи. Спершу працював у школі завгоспом, а зарплата була 29 тисяч драмів — це 60 доларів. У нього троє дітей — що мусив робити? За ці гроші сім’ю не прогодуєш. От дитина питає: «Тату, коли ти приїдеш?» — Тейміне киває на маленьку внучку, яка весь цей час поруч дивилася мультики в телефоні. — Що тобі сказав тато, Амо? Коли він приїде з Росії?»

Не дочекавшись відповіді, каже сама: «За чотири місяці. Хай ще трохи заробить грошей, може щось привезе малим». 

По сусідству з Росією

Однак буває й навпаки, коли російські чоловіки приїжджають працювати у Вірменію. Щоправда, це доволі вузька категорія — офіцери армії. Що служать на тих-таки російських базах.

«Тут платять більше», — затягуючись сигаретою, розповідає Арам, власник хостелу в Гюмрі. Точніше, будинку з радянським ремонтом, де можна винайняти кімнату на декілька ночей. Зате на Booking це місце має поважну назву — «Guest House».

«Російські офіцери тут заробляють понад 1000 доларів на місяць. До кризи це були дуже великі гроші, тепер уже менше, але все одно дуже пристойно. [Служачи] в Росії, вони б не заробили стільки. Тому й переїжджають сюди разом із сім’ями».

Арам розливає щойно відкоркований коньяк: у Вірменії це входить у ціну проживання за замовчуванням. Якщо перша пляшка пішла добре, а ви виявилися хорошим співрозмовником, — послугу «Арарат» можуть продовжити. Хоча, зрештою, ніхто вас не питатиме.

«Нещодавно в мене зупинялась одна російська сім’я, — продовжує Арам. — Приїхали сюди з Волгограда, чоловік влаштувався на роботу на військову базу. Поки не знайшли квартири, жили тут. Цей офіцер — Міша його звали — розповідав, що в Росії отримував 25 тисяч рублів, а в Гюмрі на старті запропонували 50 тисяч. Відчуваєш різницю?»

Чоловік закурює ще одну. Курить просто у вітальні, не відчиняючи вікон.

«Офіцери тут добре живуть, у всіх є машини. Мають дорогі квартири. Район біля бази, де вони всі мешкають, вважається дуже хорошим. Та й загалом живуть краще, ніж місцеві. Раніше й вірмени тут непогано жили — і російські жінки часто гуляли з нашими хлопцями. А тепер уваги зовсім не звертають, адже єдині, хто тут добре заробляє — це росіяни».

Дим у кімнаті стає таким густим, що Арам закашлюється. «Але більше зароблять — більше витратять, правильно? Ми тут з цього також маємо свій зиск».

Російські укріплення в Гюмрі існують іще від початку ХІХ століття. Усе починалося з декількох гарнізонів, пізніше, за часів СРСР, контингент збільшився. З 1920 року тут постійно перебували радянські військові. Після розпаду Союзу, коли Вірменія опинилася між двох ворогів — Туреччиною та Азербайджаном, — Єреван і Москва підписали договір.

У бази є декілька блоків, розташованих у західній частині міста. Перед входом в один із них — стела з великим російським гербом і написом: «Российская армия — честь нашего народа, живущего с ним одной жизнью».

У разі небезпеки ця армія повинна захищати вірмено-турецький кордон. Однак інколи вірменам доводиться захищатися від самих росіян.

У 2015 році солдат Валерій Пермяков розстріляв у Гюмрі цілу вірменську сім’ю. Це викликало лють серед місцевих — вони виходили на масові протести до військової бази, вимагаючи справедливого покарання. Активіст і депутат міської ради Гюмрі Левон Барcеґян розповідає: це розділило життя міста на до і після.

«У нас ніколи не було традиції замикати двері на ніч. А після цього інциденту, як мені відомо, всі почали зачинятися. Загалом інколи трапляються дрібні інциденти, п’яні бійки — але тоді вперше був такий серйозний злочин. І тепер від цього більше ніхто не застрахований».

Спочатку багато хто проектував ненависть до Пермякова на всіх військових-росіян. Однак, як і в Паніку, в Гюмрі буря згодом також вщухла.

«Якщо ви поговорите з людьми, вони скажуть, що ставляться до військових загалом спокійно, — розмірковує Барсеґян. — Якщо російський солдат зайде в дім і попросить хліба й води, в Гюмрі будь-хто його напоїть, нагодує та відпустить з миром. Тут не звірі живуть. Єдине — залишилося невдоволення покаранням для Пермякова. Багато хто вважає, що його повинні були віддати вірменському правосуддю, а не судити в Росії».

Активіст пояснює, що значною мірою так сталося через попереднього президента Сержа Саргсяна, який дав росіянам зелене світло для всього: «Якби він тоді наполіг, убивця залишився б у вірменській тюрмі. Тепер, після революції, Пермякова б уже не відпустили — Нікол Пашинян цього б не простив».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ 100 днів прем'єра Вірменії Пашиняна: перемога з присмаком зради

Гарант (не)безпеки

Гюмрі відіграло в Оксамитовій революції важливу роль. По суті, вона звідси почалася. Перед тим, як почати протести в Єревані, Нікол Пашинян здійснив пішу ходу через вірменські міста. Стартувала вона саме з Гюмрі. Приходимо з Левоном Барсегяном на площу, звідки все почалося. Чоловік сміється: «Після перемоги місцеві почали жартувати: якщо хочеш досягти успіху, маєш починати з міста Гюмрі!» Активіст дуже добре пам’ятає той день.

«На жаль, ніхто тоді не знав, що Нікол починає такий марш. Я тоді заїжджав у рідне місто Пашиняна — Іджеван, це за 140 кілометрів звідси. І раптом він дзвонить мені й каже: «Левоне, так і так, я зараз починаю свій марш» — «Слухай, я щойно заїхав у твоє місто, може почекаєш трохи?» — «Шкода! Але ні, вибач. Такого не буде — мушу починати зараз».

Попри те, що іноземні медіа часто подавали вірменську революцію як прозахідну та антиросійську, вона такою не була. Не лунало жодних зовнішньополітичних гасел, а вимоги здебільшого фокусувалися на розв'язанні внутрішніх проблем.

Після перемоги Нікол Пашинян постійно наголошував, що співпрацюватиме однаково і з Росією, і з Заходом. Утім, саме Росія залишається ключовим партнером Вірменії як у безпековому, так і в економічному й політичному плані. Першим лідером, з яким Пашинян зустрівся як прем’єр, був Володимир Путін. Відтак вони бачилися ще декілька разів.

«Передусім це провірменська революція, — каже Барсегян. Схоже, він пояснював ці речі іноземцям уже сто разів. — Вона не прозахідна, не проросійська, не проавстралійська. Не варто шукати чиїх-небудь замовлень, їх просто немає».

Поки йдемо площею, до чоловіка підходять люди: щось розпитують про Єреван, Пашиняна й політику. Здається, його в місті знають усі.

— Протягом революції в Гюмрі антиросійських настроїв не було, — розповідає Левон про атмосферу в місті під час протестів. — Але траплялося, хтось писав у Facebook: «от зараз російські десантники вийдуть на площу, всіх поб’ють-повбивають!» Напевно, намагалися таким чином залякати людей, щоб вони залишалися вдома. Але звісно, ніяких пересувань солдатів не було. Не було нічого такого, що можна було б розцінювати як втручання Росії у внутрішні справи Вірменії. Зрештою, ця база тут повинна бути гарантом безпеки.

— Не боїтесь, що з гаранта безпеки база може стати гарантом небезпеки? Так, як це сталося у Севастополі після революції Гідності?

— Я впевнений, що таких ризиків у нас нема. Раніше багато казали, що Росія може надати військову підтримку нашій колишній владі у випадку заворушень, щоб придушити повстання. Але такого не сталося. Думаю, Кремль зрозумів, що він не зможе вивести війська проти всього вірменського народу.

Революція здебільшого ніяк не вплинула на ставлення вірменів до росіян. Та у зворотній бік, схоже, це правило не спрацювало. Арам, власник хостела, закурює останню сигарету з пачки.

— Останнім часом дуже багато говорять, що революції не було б без втручання Америки. Мовляв, ну не могли ви самі такого зробити! А надто, що у США тут найбільше посольство в цілому регіоні — хм, невже це збіг? Думаю, це роблять для того, щоб знецінити наші старання й нашу перемогу.

— А хто каже таке?

Арам затягується і випускає дим.

— Переважно російські вірмени та росіяни. Напевно, не можуть змиритися. Біс його знає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Або ми використаємо цю можливість, або втратимо все»: нова Вірменія за лаштунками революції