Прочитано і рекомендовано: 10 новинок «Книжкового Арсеналу»

Як автор книжки про Джеймса Бонда «позичив» зброю в убивці Степана Бандери? Чому рівновага між роботою і сім'єю, про яку казали феміністи, наразі все ще омана? Навіщо компанія Uber цілеспрямовано ставала настільки великою і як це стосується законодавства? Чи може постравматичний синдром переживати геть усе суспільство? Чи байдужість дійсно найбільше зло? А ще — щоденники тих, хто вижив під час Голодомору, інтриги в Білому домі Дональда Трампа й підкорення українським журналістом космічної науки.

«Книжковий Арсенал» — один з найбільших книжкових фестивалів країни, що триває 5 днів — від 30-го травня по 4-те червня. Спеціально до фестивалю видавництва видають нові книжки. У їхньому розмаїтті вкрай легко загубитися. Напередодні Наталка Гуменюк дослідила і прочитала найцікавіші новинки, а з прочитаного обрала найкраще і склала рекомендації.

«Жанна батальйонерка», Гео Шкурупій

«Темпора»

«Київ одіслав подарунки на фронт героям — оборонцям батьківщини, відсвяткував Різдво й Новий рік і тепер, сумлінно виконавши свої громадські обов'язки, віддався особистому життю [...] У цьому гуртку, як і в багатьох таких гуртках, молоді члени його плекали мрії про звільнення від російської кабали, про зрушення забитої народної думки, про українське національне відродження. Тут говорили українською мовою, культивували її, щоб утиски русифікаторів хоч трохи нівелювались, співали українських пісень, читали книжки небагатьох українських письменників»

.

Гео Шкурупій пише про Україну сторічної давнини — часів Першої світової і Революції. «Жанна батальйонерка» — центральна повість антології з 11 творів — розповідає про професорську доньку, яка на хвилі патріотичної царської пропаганди йде на фронт, щоб бути прикладом для тих, хто воювати не хоче. Звісно, та війна й революція геть інші, як і її ідеали для панфутуриста, що писав у 1920-30-х. Нова книжка з серії «Наші 20-ті», де раніше вийшли перевидання репортажистики, детективів і жіночої прози, — це насамперед надважливий пазл, що допомагає відновити частину втраченої ідентичності, зокрема міської.

Хай там що, українська класика насамперед показує країну сільською. Поління 1920-х — зокрема й розстріляний у 1937-му в Сандармоху Гео Шкурупій — стало ще й голосом українського міста, яке ми втратили. Тож, окрім знайомих баталій (про мову, війну), гортаючи сторінки, ми відкриваємо для себе небачений досі поствоєнний і революційний Київ, де, окрім того, що й досі болить, було місце і вечіркам, і навіть захопленню буддизмом.

«Вони б і мухи не скривдили», Славенка Дракуліч

«Комора»

«На Майдані я бачила світлини вбитої сотні. Моє визначення: війна — це коли ми вже не знаємо імен загиблих»

, — казала Славенка Дракуліч навесні 2014-го. Війна почалася. Імен загиблих ми більше не знаємо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Славенка Дракуліч:

«Війна починається, коли ми вже не знаємо імен загиблих»

Хорватська інтелектуалка добре знає, що таке оборонна війна. Але пише вона й про про те, чи, захищаючись, можна стати агресором, та чи можуть герої насправді виявитися катами. «Вони б і мухи не скривдили» — про воєнних злочинців на Балканських війнах, про те, як болісно давалися суспільствам Хорватії, Сербії, Боснії трибунали Гааги, адже народу видавалося, ніби судять не окремих командирів, а цілі країни.

Дракуліч провела місяці в залах засідань: вона пам'ятає процес щодо Радко Младіча, а також щодо хлопця, «в мирний час так схожого на її зятя», який під час війни «мав перед сніданком розстріляти десяток людей». Після «Банальності зла» Ханни Аренд і Стенфордського експерименту Зімбардо, хорватська публіцистка знову доводить: воєнні злочинці — не патологічні психопати, й за певних умов обивателі можуть перетворитися на вбивць. Малюючи портрети конкретних підсудних, авторка розмірковує: що відрізняє сусіда, що став катом, від людини, що поклала життя, аби врятувати іншого. І дивлячись на обличчя Мілошевича, Дракуліч усвідомлює:

«Страждання іншої людини нічого не означали. Він не відчував емпатії. Завдяки йому я вперше зрозуміла визначення зла, яке прочитала давно: «Зло — це брак співчуття

».

Ця книжка про конкретне і загальне водночас: про відсутність індивідуальної відповідальності за власні вчинки, притаманну посткомуністичним суспільствам («адже я просто виконував накази»), але й про те, як байдужість і бездіяльність людини робить її відповідальною за злочин іншого.

«Почути травму. Розмови з провідними спеціалістами з теорії та лікування катастрофічних досвідів», Кеті Карут

«Дух і Літера»

Як працює травма на фізіологічному рівні — виявляється, таке знання дає змогу розібратися з історією і сьогоденням. Кеті Карут поспілкувалася з ключовими фахівцями з теорії та лікування катастрофічних досвідів, зокрема Голокосту, постравматичного синдрому у ветеранів війни, зґвалтування чи інцесту.

Її співрозмовники, приміром, воєнний лікар, який сам зіткнувся із психологічними проблемами, пояснюють, чому можуть не працювати класичні програми групової терапії, створені заради створення: «Один чоловік говорив, ридав, просто душу виплакував через те, що він зробив і свідком чого став. А інші члени групи сиділи мовчки і дивилися. Вони були роз'єднані й нездатні на підтримку, тому що керівники групи не проконтролювали й геть не продумали зворотній зв'язок».

Деякі розділи академічні, втім, допомагають зрозуміти природу сорому: «Я боягуз» — а це вже сором. Ветерани дуже потайливі, а надто, якщо вони брали участь у насильстві, але також, якщо вони й чогось не зробили. Сором, якщо завгодно, — це сигнал, так само, як і страх. З тією лише відмінністю, що це сигнал не небезпеки, а радше чогось у соціальних зв'язках, що пішло не так, чогось, що ставить під загрозу стосунки, які для людини є важливими»

Американська дослідниця дає змогу усвідомити вагомість свідчень і судів над катами, адже суд «може стати мостом через прірву», і натякає на те, в чому страшно зізнатися — травмованим може бути ціле суспільство:

«Коли суспільство псується, його характер певним чином сам є дуже значною причиною травми (так було з людьми, що зростали в Німеччині, наприклад, або в інших частинах Європи, де суспільство долучилося до знищення і вбивств). Якщо ви збираєтеся це щиро визнати, то вам доведеться змінити своє ставлення до суспільства, яке є рідним для вас».

«Убивство в Мюнхені. По червоному сліду», Сергій Плохій

«Клуб Сімейного Дозвілля»

Пістолет з отрутою, яким агент КДБ Богдан Сташинський убив Степана Бандеру у 1959-му, став прототипом для зброї в книжці «Людина із золотим пістолетом» про Джеймса Бонда. Історичне дослідження про замах на провідника ОУН Сергія Плохія — найпопулярнішого у світі українського історика — читається як шпигунський детектив. Автор «Останньої Імперії» (про розпад СРСР) та «Брами Європи» (найновішої книги з історії України, що вийшла англійською, та отримала Шевченківську премію) традиційно пише, опрацювавши розкриті архіви — КДБ, ЦРУ, Німеччини.

Ба більше, Плохій поспілкувався зі спецслужбовцем країни, в якій убивця провідника ОУН буцімто доживав свої роки. Актуальність книжки на Заході (історик друкується англійською, в Україні вийшов переклад) зросла ще й у світлі останніх замахів, в яких підозрюють Москву — як-от колишнього російського розвідника Скрипаля.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Усе вказує на Росію» — британський журналіст про отруєння екс-розвідника Скрипаля

Справді, докладна розповідь про те, як саме Москва готує кілерів, що мають позбутися політичних ворогів на Заході, особливо пізнавальна. Та й контекст Холодної війни не такий уже й далекий: згаданий американський конгресмен, що в 1960-ті воює з СРСР, чи звинувачення у зраді журналістів НДР, що наважилися критикувати німецьку армію. Для українського ж читача «Вбивство у Мюнхені» бринить іншими деталями: розкол в націоналістичному русі на більш чи менш ліберальні крила, діаспора, що намагається тиснути на СРСР, реалії життя в поствоєнному Львові і небезпідставні підозри всіх у всьому.

Це ще й глибоко психологічна драма: чому людина зраджує, якою є ціна цієї зради, на який злочин вона здатна, гадаючи, що робить краще для своїх близьких.

«Червоний голод. Війна Сталіна з Україною», Енн Епплбаум

Видавництво Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору

«Про Голодомор не можна сказати геть нічого хорошого. Зовсім. Це жахлива трагедія з жахливим кінцем. Загинуло багато селян. Найжахливіша річ — усвідомлювати, наскільки байдужою була більшість суспільства. Вони знали про голод. Люди в містах, у Росії знали про це. Однак не було жодної реакції», — сказала Громадському Пулітцерівська лауреатка Енн Епплбаум.

Ми спілкувалися з письменницею ще під час її роботи з українськими архівами. І, за її словами, саме читання жахливих спогадів про Голодомор було найтяжчим морально. Американська публіцистка сповна скористалася розсекреченням архівів КДБ в Україні. Тож книжка доповнює попередні дослідження про одну з найбільших трагедій XX століття й показує системну політику Сталіна проти українського руху.

Останні півроку Епплбаум постійно виступає з лекціями в Америці та Європі, пояснюючи світу, що ж сталося в Україні в 1930-х роках. Нам же стає зрозумілішим, чому Голодомор й донині продовжує впливати на ідентичність українців. І йдеться не про народ-жертву, а про системну недовіру українців до влади. «Через те, що Голодомор приховувався, про нього забороняли говорити, в людей було відчуття, ніби влада їм чужа. Мовляв, ми їм не віримо, а все, що вони кажуть — брехня. Ми — окремо, вони — окремо», — каже Епплбаум.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Чому Голодомор був геноцидом: нова книжка Енн Епплбаум «Червоний голод» — інтерв'ю з авторкою

«Полум'я і лють у Білому домі Трампа», Майкл Волф

«Книголав»

Гарячіше за гаряче. Надшвидкий для України переклад найпопулярнішої в американських книгарнях публікації про закулісся Білого дому. Зазвичай подробиці життя американських президентів виходять у мемуарах, а Майкл Волф примудрився оприлюднити все до першої річниці Дональда Трампа на посаді.

Небажання Трампа стати президентом і неготовність його команди, президентські амбіції Іванки Трамп — про це все можна дізнатися з численних рецензій. Та саме вивчення деталей, імен, зв'язків дасть змогу розібратися, як саме відбувається ухвалення рішень у найбільш хаотичній адміністрації… Як-от війна між ультраправим популізмом Стівена Беннона та космополітичним непотизмом Іванки Трамп і її чоловіка Джареда Кушнера.

Попри те, що колеги Майкла Вулфа в розмовах з Громадським зазначали, що автор відомий своїми перебільшеннями, кількість подробиць у «Полум'ї та люті» дає змогу проаналізувати, хто кому хто, з яких фондів і від якого бізнесу фінансується те чи інше крило в Білому домі, і за яким принципом люди стають улюбленцями Трампа. Але матеріал точно вимагає готовності до заглиблення.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Вогонь і гнів»: що розповідає скандальна книга про Білий дім

«Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім'єю», Анна Марі-Слотер

«Наш формат»

Самого лише бажання й енергії не достатньо для успішної кар'єри і щасливої сім'ї. Анна Марі-Слотер відповіла на бестселер «Включайся» операційної директорки Facebook Шеріл Сандберг. Авторка книги працювала керівником планування політичного курсу в Держдепартаменті США, але за 2 роки повернулася до університетської кар'єри, доводячи, що такий крок — далеко не слабкість, хоча може так сприйматися.

Вона аналізує економічну модель сучасного світу, в якому системно недооцінюють піклування й турботу за дітьми і старими. Феміністка зі стажем говорить не лише про упередження щодо жінок, які обирають кар'єру, але й ставить питання: чи вважають привабливим чоловіка, який утрачає роботу? Американка хоча й розбиває ідеалістичні уявлення про досягнення балансу між кар'єрою і родиною, все ж цеглинка за цеглинкою будує модель світу, в якому це можливо зробити. І, зрештою, дає пораду, як можуть досягнути успіху і чоловік, і дружина.

«Вискочки. Uber, Airbnb та битва за Кремнієву долину», Бред Стоун

«Наш формат»

Не можна зрозуміти сучасну Америку, як і світ загалом, не розуміючи, як працюють новітні технологічні гіганти. Свіжий переклад про компанії, які зробили революцію в індустрії таксі та готельному бізнесі. Тут вам і модний сьогодні рух від захоплення до розчарування Кремнієвою долиною. А ще — урок для управлінців, як брати на себе відповідальність і що трапиться, якщо цього не робити. На прикладах випадків, коли водій Uber уперше збив людину на смерть, а гості розтрощили житло, що винайняли на Airbnb. «Стати настільки великим, щоб закон тебе не стосувався», — така стратегія «вискочок», які боролися із законами, що захищали ліцензовану працю таксистів чи регулювали ринок нерухомості у великих містах, захищаючи містян від недоброчесних власників. І часто — це етичний вибір. Адже дві компанії показують різні характери їхніх візіонерів: на перший погляд ідеаліста Брайяна Ческі з Airbnb чи Травіса Каналіка з Uber, відомого нестерпним характером. Надпитання: чи можна онлайн регулювати реальне життя.

Вражає й відчуття, настільки швидко ми рухаємося: всього 10 років тому нинішні мільярдери ідеологи й засновники Uber та Airbnb шукали безкоштовне житло у Вашингтоні, аби потрапити на інавгурацію президента Барака Обами.

ДИВИТИСЯ ТАКОЖ Світ у 2017: чому розчаровує Кремнієва долина

«Єгипет: харам, халяль», Пьотр Ібрагім Кальвас

«Човен»

«Яке ти маєш право так писати про єгиптян? — якось питав мене один з єгипетських знайомих, хоч і сам критичний до земляків. — Ти іноземець. Тобі не можна. Не лізь так глибоко, це нас дратує і ранить». Цим рефреном завершується блискуча книжка польського репортажиста Пьотра Ібрагіма Кальваса. За те, що «поліз», він поплатився тим, що мав таки залишити Єгипет — країну, яку шалено любить. На відміну від низки журналістів, що приїхали до країни на хвилі «арабської вени», Кальвас жив в Александрії. Автор пише вже після революції, що не принесла очікуваної багатьма демократії. І це не в ключі реваншизму чи контрреволюції. Окрім політики, він наважується зазирнути до шафи й поставити питання про скелети, не позбувшись яких, країна не зможе рухатися далі. Обурення консервативних єгиптян викликало дослідження жіночого обрізання — жорсткої примусової практики, через яку пройшли майже всі єгиптянки, зокрема й найліберальніші.

Кальвас — автор восьми книжок, серед яких «Салам» про досвід навернення на іслам і «Час» про життя в Еритреї. Найбільша ж відмінність цієї книжки — те, що зачіпати найболючіші струни він зміг у найдоречніший спосіб із щирим бажанням почути.

«Франческа. Повелителька траекторій», Дорж Бату

«Видавництво Старого Лева»

Андрій Васильєв — український журналіст з бурятським корінням (звідти й екзотичне ім'я — Дорж Бату) дійсно має хист розповідати історії, а надто кумедні. Переїхавши в США, він влаштувався в космічну агенцію НАСА, і тепер, розраховуючи орбіти супутників, примудряється й далі оповідати. Хоча автор і наполягає, що книжка художня, а збіги випадкові — це все одно інсайдерський погляд на омріяну багатьма наймогутнішу установу у світі з дослідження космосу. І дуже український, адже Васильєв звертає увагу на те, що може цікавити саме українського читача, скажімо, досвід комунікацій в американській військовій установі. Франческа теж реальна і має реальний прототип. (Хоча, звісно, як натякає Васильєв — збіги випадкові). Усе ж її ім'я в назві книги не випадкове, бо йдеться ще й про жіночу емансипацію у сфері, куди півстоліття тому жінок не допускали. А на додачу до нових знань — легке читання, яке вільно можна радити і школярам.