Право на життя і відмову від нього. Як у світі змінюється ставлення до евтаназії і чи легалізують її колись в Україні

«Життя — це право, а не обов’язок», — казав іспанець Рамон Сампедро у своєму останньому відеозверненні. Двадцятип’ятирічним він необачно стрибнув зі скелі в море — і назавжди лишився знерухомленим нижче шиї. Понад тридцять років Сампедро домагався свого права на евтаназію — аж доки не скоїв самогубство.

Його доля й боротьба за можливість гідно піти з життя за власним бажанням збурила в країні неабияку дискусію. І врешті-решт в Іспанії з’явився закон про евтаназію — через 23 роки після смерті Сампедро, у березні 2021-го.

Дискусії про легалізацію евтаназії, тобто припинення життя людини в максимально швидкий і безболісний спосіб, неодмінно натрапляє на дуже складні питання — цінності людського життя та релігійних вірувань, лікарської моральності та бажання полегшити страждання близькій людині. У цьому матеріалі ми принаймні спробуємо розібратися з деякими з них. А ще — зрозуміти, наскільки реальним є узаконення добровільного відходу з життя в Україні.

Що ми взагалі розуміємо під евтаназією?

Обов’язок лікаря полягає не лише у відновленні здоров’я пацієнта, але й у тому, щоби полегшувати його страждання, сприяти «легкому відходу з життя». Так стверджував у своєму трактаті «Про достоїнства і примноження наук» англійський філософ Френсіс Бекон. Це було у далекому XVII столітті, коли науковець вперше застосував термін «евтаназія» у сучасному розумінні. До цього ж евтаназією позначали просто «легку, безболісну смерть» (що це слово й означає у перекладі з грецької). Тобто смерть від старості, наприклад, теж сюди вписувалася.

Нині ж евтаназію часто асоціюють із поняттям «асистованого самогубства», хоча насправді вони не повністю тотожні. Асистоване лікарем самогубство — лише один зі способів припинити життя пацієнта на його прохання, коли лікар дає хворому смертельний препарат або рецепт на нього, але не вводить його власноруч. Але, звісно, обставини можуть вимагати рішучих дій саме від лікаря.

В обох згаданих випадках йдеться про так звану активну евтаназію, тобто конкретні дії, які спричиняють настання смерті. Пасивна евтаназія передбачає, що надання медичної допомоги й штучна підтримка життєдіяльності просто припиняються, що прискорює настання смерті.

Зрозуміло, що приречений на страждання хворий не завжди у фізичній змозі та ясному розумі оцінити, чи потрібна йому евтаназія — і висловити своє бажання. Іноді її застосовують щодо хворих із безповоротними ушкодженнями мозку або дітей, народжених з аномаліями, що несумісні із життям, або ж коли людина вже не має шансів вийти з коми. Тоді лікар перериває життя хворого на прохання його батьків, офіційних опікунів, уповноважених осіб чи суду.

Ще раз: йдеться про добровільне припинення життя насамперед на прохання пацієнта або, у рідкісних випадках, уповноважених розпоряджатися його вибором. Зрозуміло, що лікарська помилка, коли медпрацівник через невміле лікування або ж безпідставну відмову від нього сприяє смерті хворого, вважатися евтаназією не може.

За словами Віктора Досенка, професора і завідувача відділу загальної та молекулярної патофізіології Інституту фізіології НАН України, так само не підпадає під критерії поняття й інша історія, коли лікарям доводиться обирати, кого з кількох пацієнтів треба рятувати першочергово.

«Йдеться про військову медицину, коли лікарі рятують одного пацієнта, а поруч помирає ще п’ять поранених, яких точно можна було врятувати. І тому в цій ситуації є чітка рекомендація “сортувати”, у кого є шанси вижити, а у кого ці шанси надто малі. Іноді бувають обставини, коли є обмежена кількість апаратів штучного дихання, і, щоби врятувати інших, лікар вимикає той апарат, який точно не допоможе цій людині. Але це не можна назвати евтаназією. Тут не було жодної згоди — це жахлива, травматична ситуація для лікаря, але треба ухвалювати рішення, бо є шанс комусь допомогти», — пояснює у розмові з hromadske Досенко.

Кому і де зараз дозволяють евтаназію?

Нідерланди стали найпершою країною світу, де легалізували евтаназію. Однак ухвалений 2002 року «Закон про припинення життя на вимогу й допомогу в скоєнні самогубства» передбачав низку суворих приписів для реалізації процедури. Вона була можливою, тільки якщо пацієнт страждав від невиліковного захворювання і справді не мав жодних шансів на одужання. Водночас він мав висловити своє свідоме бажання померти, перебуваючи повністю при тямі — і повторити його кілька разів упродовж певного часового проміжку.

Загалом у більшості країн, де легалізована евтаназія, вдаватися до неї можуть повнолітні громадяни (хоча в Нідерландах нині право добровільно піти з життя мають старші за 12 років), у яких діагностували серйозне захворювання, яке спричиняє нестерпні страждання.

Крім вже згаданих Іспанії та Нідерландів, евтаназія дозволена у Швейцарії, Бельгії, Люксембургу, Канаді й Колумбії, також — у менш ніж половині штатів США і в п'яти з шести штатів Австралії. Ще в низці країн, серед яких Німеччина, Португалія, Данія й Нова Зеландія, можливе лише асистоване самогубство.

У Франції ж, наприклад, вже не перший рік щодо декриміналізації евтаназії точаться запеклі дебати. Деякі невиліковно хворі пацієнти на знак протесту хочуть показувати свої останні дні страждань у лайв-трансляціях. А новий фільм Франсуа Озона саме осмислює питання добровільної смерті й «смертельного туризму» до Швейцарії. Хоча ортаназія у Франції дозволена.

Швейцарія в цьому плані взагалі особлива країна — єдина, де здійснити евтаназію, а саме асистоване самогубство, можуть іноземці. У цьому їм за кругленьку суму (6-10 тисяч євро) допомагає громадська організація Dignitas. Вартість різниться від пакета послуг (хто приїде з пацієнтом, як довго перебуватиме в країні, який похорон потім влаштовувати).

Смертельна хвороба і страждання — не єдині можливі підстави для процедури у Швейцарії. У 2018-му набула розголосу історія науковця Девіда Гудолла, який у віці 104 років рушив із рідної Австралії (де тоді евтаназія була незаконною) до швейцарського Цюріха, щоби добровільно завершити життя. У Гудолла не було жодних серйозних невиліковних хвороб — і своє бажання евтаназії (яке він успішно реалізував) він пояснював лише погіршенням якості свого життя і дедалі більшою залежністю від піклування інших.

Нідерланди нині — єдина країна, де приводом для проведення евтаназії може бути й психічний розлад. Однак довести право пацієнта на процедуру в такому разі значно складніше. Пацієнт за серйозності своїх діагнозів має бути дієздатним, тобто спроможним ухвалювати виважені рішення.

Найбільш «медійною» у 2018-му була історія Аурелії Браувер: 29-річна нідерландка з депресією й низкою інших серйозних діагнозів дозволила кільком журналістам спостерігати за останніми днями її життя та приготуваннями до смерті.

Чи змінилась якось статистика смертей в країнах, де евтаназія стала легальною і доступною процедурою? Актуальної й чіткої статистики щодо більшості країн немає, однак узагальнені дані станом на 2016-й свідчать, що загалом кількість випадків евтаназії — від 0,3 до 4,6% усіх смертей. У деяких країнах, як-от Нідерландах та Бельгії, ця цифра щороку зростає.

Припинення болю — не головна мотивація?

Важливий момент: не всі запити про добровільне завершення життя задовольняються. Дослідження, які проводилися з 1990-го по 2011-й, свідчать, що 32-45% заяв про бажання евтаназії у Нідерландах справді закінчувалися нею.

Водночас, відповідно до опитувань, проведених у Бельгії, Нідерландах та США, головною мотивацією для евтаназії є не біль, а втрата можливості самостійно функціонувати й обслуговувати себе, отримувати задоволення від повноцінного життя.

Про це розповідає й Кеті Енгельхарт, американська журналістка, яка у своїй нещодавній книзі The Inevitable: Dispatches on the Right to Die («Неминуче: нариси про право на смерть») розповідає історії шести людей — пацієнтів та лікарів, які у своєму житті зіткнулися з евтаназією.

«Коли я починала писати книгу, я знову й знову чула фразу: “Краще я померла б, як моя собака”. Багато людей розповідали мені про евтаназію своїх домашніх улюбленців, яку вони пережили. Вони говорили про те, як присипляли чотирилапих, як про акт милосердя й любові — і що хотіли б такого ж кінця і для себе. Люди, які осмислено й добровільно хочуть піти з життя, зазвичай менше турбуються про фізичний біль, аніж про втрату самих себе», — пояснює авторка.

В Україні активна дискусія про легалізацію евтаназії поки не ведеться, однак усе більше говорять про тісно пов’язане з нею питання — паліативної допомоги для пацієнтів з обмеженим прогнозом життя. Станом на 2018-й таких в Україні було понад 324 тисячі — і далеко не всім вистачало належного догляду. У 2019-му обговорення набуло нового витка — після самогубства хворої на рак жінки, яка не могла більше терпіти біль.

Адвокатка, докторка юридичних наук Яна Триньова досліджує питання легалізації евтаназії в Україні близько 20 років. Вона заснувала «Регіональну організацію на підтримку права людини на гідну смерть» та розробила власний законопроєкт, який, щоправда, у Раді досі не розглянули. У розмові з hromadske Триньова наголошує: треба розуміти, що евтаназія не є альтернативою паліативної допомоги, а «наступною сходинкою».

«Коли пацієнт смертельно хворий, йому спершу усе ж пропонують надання паліативної допомоги. Україна долучилася до рекомендацій ВООЗ щодо відсутності обмежень морфіну для таких пацієнтів (раніше було лише 50 г на добу). Але в лікарів все одно є острах давати необмежену кількість, оскільки вони ще не володіють необхідною інформацією, не так юридично обізнані, бояться кримінального переслідування й просто економлять. Відповідно, людина страждає. На певній стадії, щоб позбавити людину від цих страждань, її треба відключити від свідомості, ввести в кому. У такому стані її можна тримати на апаратах життєзабезпечення, а можна відключити від них. Тут важливою є й фінансова складова, адже за підтримку життєдіяльності платить родина», — пояснює Триньова.

Життя, смерть і труднощі морального вибору

Що впливає на ставлення людей до евтаназії у різних країнах? Велику вагу має релігія. Християнство, іудаїзм та іслам рішуче виступають проти евтаназії, яку у будь-якій формі розглядають як самогубство, що є запереченням принципу цінності людського життя. Для українців, більш як половина з яких вважають себе релігійними, це все-таки важить.

«Запит на евтаназію прямо пропорційно залежить від впливу різних релігій, і що більший цей вплив, то менше шансів у евтаназії отримати легальний статус. Наша держава достатньо релігійна. Усе інакше в країнах, де вплив релігії незначний. Наприклад, у Нідерландах населення переважно атеїстичне», — пояснює Віктор Досенко.

Експерт також наголошує на ще одній перепоні для дискусії навколо евтаназії в Україні. Йдеться про ставлення лікарів, яких в українських вишах вчать боротися за життя пацієнта до останнього, по суті, не питаючи його думки. Викладачі медичних університетів тут достатньо одностайні: мовляв, не ви життя людині давали, то не вам і вирішувати, жити людині чи ні. Хоча у клятві, яку дають майбутні українські лікарі, ані слова про евтаназію та відмову від неї немає.

Водночас Яна Триньова зауважує, що медики загалом розуміють потребу в легалізації евтаназії. От тільки проводити більш готові хіба що процедуру асистованого лікарем самогубства — коли пацієнт сам вводить собі смертельний препарат. На думку експертки, законодавство щодо евтаназії в Україні має передбачити той факт, що лікар може відмовитися проводити цю процедуру з власних етичних міркувань. В ідеалі, вважає Триньова, при українських лікарнях мають бути спеціальні біоетичні комісії, які розглядатимуть такі питання.

На питання, чому досі в Україні немає активної дискусії про потрібність такого закону, адвокатка відповідає: люди загалом мало замислюються про смерть, а представники законодавчої влади не розуміють потреби порушувати це питання.

Законодавчі нюанси щодо легалізації в Україні

Якщо в Україні колись з’явиться закон про легалізацію евтаназії, то зміни треба буде вносити й у Цивільний та Кримінальний кодекси. Перший нині фіксує, що людину не можна позбавляти життя, навіть на її прохання. Другий кваліфікує евтаназію як умисне вбивство та передбачає позбавлення волі (для лікаря, який її проводить) на строк від семи до п'ятнадцяти років.

Нині є два законопроєкти про евтаназію в Україні — один від народної депутатки з партії «Слуга народу» Галини Третьякової («Про право на гідну смерть (евтаназію)»), інший від адвокатки Яни Триньової («Про забезпечення дотримання права людини на гідне закінчення життя»). У багатьох нюансах вони подібні, однак законопроєкт Триньової більш деталізований.

Третьякова вирізняє евтаназію пасивну й активну, а також добровільну й недобровільну. Триньова ділить її на евтаназію (коли лікар позбавляє життя хворого термінального пацієнта, що терпить сильні фізичні чи моральні страждання, на осмислене прохання пацієнта), ортаназію (коли згоду на позбавлення пацієнта життя дають його рідні або офіційні представники) та асистоване самогубство.

За Триньовою, є п’ять ознак здійснення цієї процедури: вона проводиться лікарем, пацієнт має бути смертельно хворим і термінальним (тобто консиліум лікарів встановлює, що до закінчення його життя залишилось не більше шести місяців), підтверджено сильні фізичні або моральні страждання пацієнта, процедура відбувається на прохання пацієнта — він дієздатний та поінформований, евтаназія здійснюється в суворій відповідності до встановленої законом процедури.

Також законопроєкт пояснює саму процедуру евтаназії. Від моменту висловлення пацієнтом бажання до самої процедури має минути 30 днів, фіксується кожне волевиявлення особи з певною регулярністю упродовж цього місяця — або у письмовому вигляді (документ), або усному (відео-, аудіозапис). На кожне таке волевиявлення пацієнта лікар — це також документально затверджується — має йому запропонувати відмовитися від цієї процедури. Відмовитися від свого наміру пацієнт може на будь-якому етапі.

Рішення пацієнта про евтаназію, відповідно до законопроєкту Триньової, розглядає консиліум лікарів. Щонайперше треба визначити термінальну стадію пацієнта, наявність фізичних та психічних страждань. Якщо необхідно — провести опитування, чи є він дієздатним чи є сумніви щодо цього.

Процедуру обов’язково проводить лікар, який не брав участі в консиліумі. Також залучаються ще два лікарі, що не брали участі в консиліумі, не є співробітниками цього медичного закладу та не пов’язані з пацієнтом. Така складна процедура має слугувати запобіжником корупційної складової.