Катерина Мізіна продюсерка, культурна менеджерка та журналістка. Декілька років тому вона вирішила разом з друзями купити кілька хат у вимираючому селі за 120 кілометрів від Києва і створити там мистецький хутір. Утім придбати хату вийшло лише в Каті решта однодумців з різних причин так і не змогли приєднатися. Катіна хата фактично одна на хуторі, але ідеї перетворювати цей простір вона не полишила і продовжує їздити до поліського села.

Ми приїхали до неї в гості, до Житомирської області на хутір Гойч, аби в програмі «Дорогенька моя» поговорити про амбітні плани створення мистецького середовища та чому з цього нічого не вийшло, а також про подорож Африкою від Каїра до Кейптауна.

Мистецький хутір Гойч

Мені дуже хотілося мати своє місце на землі. В 2012 році я потрапила на хутір Обирок і побачила, як можна переїхати в село і зорганізувати життя там інакше, в приємному творчому ключі, без гектара картоплі, яку треба саджати. 

Після побаченого я почала шукати місце, де би поселитися і організувати простір не тільки для життя. У нас була невелика компанія, зібралося 5-6 людей з ідеєю переїхати за місто, на хутір, і налаштувати там свою “екосистему”.

Моєю ідеєю було створити хутір і переїхати разом із сусідами, привезти їх із собою. Я не втікала від соціуму, я люблю людей, люблю комунікацію, якийсь обмін, і хотіла зробити його без «білого шуму». Привезти сюди щось таке, в чому хотілося би жити і з ким би хотілося жити, і як би хотілось жити.

Це хутір, де не живе ніхто. Мій перший сусід поселився тут рік тому і збудував нову хату. Разом з нею тут 12 хат, в яких ніхто не живе, їх покинули 10-30 років тому. Зараз хутір на мапі називається Зелений Гай. Його стара назва — Гойч, і, за однією із версій, “гойч” — це галявина посеред лісу. Ніхто точно не знає, але є здогадки, що це якесь поліське слово. 

І ось ця галявина посеред лісу і є цей хутір, де має бути життя. Я коли сюди приїхала, подумала: ось воно! ось тут ми як заживем. Але ось уже 4 роки, а ми так і не зажили.

Кожну з цих хат ми намагалися купити. В них уже ніхто не жив і треба було дістати всіх бабусь і дідусів, які тут колись жили, познаходити їхніх синів, дочок, кумів, родичів, які можуть знати, кому ця хата належить і як можна її купити. Я це все познаходила, і ми почали всіх обзвонювати і розповідати, хто ми і що ми хочемо купити хату. 

Це все тривало рік, і за цей час лише мені вдалося це зробити. Можливо, в інших було менше мотивації, адже потрібно було бути дуже наполегливим, аби знайти спільну мову з місцевими.

Продюсерка, культурна менеджерка, журналістка Катерина Мізіна, хутір Гойч, Житомирська область, 29 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

Сусіди, яких немає, але вони є

Людей тут немає, і видається, що сусіди, які живуть за три кілометри в іншому селі, далеко, але насправді вони дуже близько. Вони знали про мене все і навіть створили якесь моє паралельне життя, яким я живу, навіть не здогадуючись про це. 

Мене тут називають «Катя-кореспондентка», бо я тут все ходила і фотографувала. Про мене писали якісь місцеві газети, що «київська журналістка переїхала в село на Поліссі». І вони мене почали остерігатися, бо я зовсім інша, вони не розуміли моїх мотивів. 

Потім я зрозуміла, що форсувала всі ці процеси, і, можливо, з їхнього погляду, була нетактовною. Я хотіла їм щось дати, і це викликало в них реакцію: «Ну хто ти така, що будеш нам щось давати? Ми що, гірші за тебе?»

Життя на «острові» посеред лісу

Спершу я тут не боялася, бо я не бачила, чого можна боятися. Темний ліс мене не лякає, зазвичай, мене лякають люди, які можуть якось нашкодити.

Був один інцидент, коли вночі під вікнами ходив якийсь просто п‘яний мужик, і я не бачила, хто це. Я була сама і вирішила, що мені треба його першою налякати. В мене не було нічого під рукою, не було навіть куди тікати, і єдиний вихід — це двері. Я різко відкрила двері, і він в цей момент теж відкрив двері веранди, і ми одночасно так одне на одного подивилися, я — ти що тут ходиш?! Навряд чи він би мені зашкодив, але після того я зрозуміла, що я тут справді не захищена.

Тут, в селі, я різко відчула оцю гендерну нерівність. По-перше, з боку селян, які говорили: що ж ти тут сама, дівчинко, робиш? Приїхала, де твій чоловік? По-друге, я справді не могла багато чого робити сама. Я могла нарубати дуже сухі, маленькі дрова, але велику дровеняку не могла довго носити. Я довгий час сама піддавалась усім цим впливам і підозрам, на кшталт: «Чого це ти тут сама? Ти не зможеш, ти слабка, а в селі треба мужика».

І я така: ну, да, напевно, треба… І якось я так зажурилася — немає мужика, не буде в мене ніякої і хати. Але потім зрозуміла, що, по-перше, я тут не живу, якби я справді тут жила щодня, напевно б, не змогла в таких умовах. І друзі дали мені надію, коли приїжджали на вихідні і ми все гуртом робили.

Продюсерка, культурна менеджерка, журналістка Катерина Мізіна, хутір Гойч, Житомирська область, 29 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

«Я забула про цей хутір на рік»

Це стало реальним, коли я знайшла до цього якесь здорове ставлення, без кіпішу, без боротьби з цим усім, без спроб щось комусь довести, в першу чергу — собі. 

В мене були такі уявлення про це місце, що це буде хутір, де ми всі будем жити, ходити одне до одного в гості і тут ми будемо знімати кіно. Я собі все це дуже чітко уявляла — і в голові, і на папері. Але коли це перестало працювати, я і зрозуміла, що сусідів немає, хати не продають, крадуть, я зупинилась, не приїжджала сюди по кілька місяців. 

Минулого разу ця пауза тривала майже рік. Я забула про цей хутір, жодної уваги йому не приділяла, і завжди знаходилось щось, що мене до цього повертало. Часто це були люди, в тому числі й місцеві з сусіднього села, які приходили до мене, цікавились. «Мене звати Наталка, я поетеса, пишу вірші, і мені так подобається те, що ви до нас приїхали, що ви тут робите. Можна я буду до вас ходити?»

Наталка була на всіх моїх заходах, читала свої вірші, познайомилась з моїми друзями. 

Дядя Ваня і його 15-річна донька Надя приводили коней — покатати моїх гостей в полі. Вони були здивовані, чим ми займаємось, бо селяни не можуть уявити, що ми, наприклад, саджаємо дерева, чи розмальовуємо хату, чи прибираємо сміття. Ми займаємось йогою, оздоровчими фізичними практиками, вчимо, як сортувати сміття, влаштовуємо якісь майстер-класи. А селяни уявляють, що це якась секта, яка незрозуміло чому служить і для чого збирається в глухому селі посеред лісу. 

Але всім, хто наважився прийти сюди, сподобалось, і вони говорять: нам класно, що ви сюди приїхали, і давайте тут справді живіть, і приходьте до нас у гості. Коли починається хоча б якийсь діалог, всім все стає зрозуміло — і ці люди мене повертали.

Я завжди відчувала себе скабкою в цьому місці, на хуторі, в цій хаті, в цьому середовищі, суспільстві. Всім я була якась незрозуміла, якась не така. Пускали плітки, в які я сама вже починала вірити. І я думала: може й справді якась не така, і краще піду собі звідси в київське арт-середовище.

У мене немає хутору з громадою і сусідами, але в мене є хата, за нею — прекрасне поле, ліс, в який я можу ходити гуляти, і фантастичні друзі, які до мене приїжджають у гості і говорять, як їм тут добре.

Продюсерка, культурна менеджерка, журналістка Катерина Мізіна, хутір Гойч, Житомирська область, 29 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

«Людина з табуретом»

Леонід Кантер друг і колега Катерини Мізіної, кінорежисер, мандрівник і засновник Мистецького хутору «Обирок», скоїв самогубство в червні 2018 року. Він не закінчив роботу над своїм фільмом «Людина з табуретом».

Ці два питання (смерть Леоніда Кантера і робота над завершення фільму «Людина з табуретом») поєднались в часі і в моєму стані. Фільм ми почали разом, він мав бути в ньому лише продюсером, автором ідеї. Він все створив, і ми тільки мали це відтворити, просто розповісти цю історію. 

І та історія, яку ми розповідали, насправді дуже надихала, бо перед цим ми робили фільми про війну і втомилися від цих постійних розмов на кінопоказах про загиблих, бо всі наші герої або поранені, або травмовані, або вже загинули. («Добровольці божої чоти» фільм про добровольців в донецькому аеропорту, «Міф» – фільм про Василя Сліпака, який загинув на фронті). І фільм про подорожі мав бути таким — фух, нарешті ми повернемось до того, що нам подобається, і будемо розповідати людям, який прекрасний цей світ.

«Людина з табуретом» мала завершувати цикл документальних фільмів про мандри з табуретом, які колись вигадав Леонід, вирушивши з чотирма кухонними табуретками до берегів чотирьох океанів. Ми хотіли про це розповідати і, в тому числі, про повернення, про про війну, і про те, що мандри розширюють світ, але, тим не менше, дім залишається тут. 

І коли ти повертаєшся з цих мандрів, ти з чимось тут зустрічаєшся завжди: з домом, з собою. Але коли головний герой цих подорожей в фільмі, яким був Леонід Кантер, завершує своє життя, от так добровільно пішовши на смерть, це все перекреслювало в нашому сценарії. Ми хотіли довести, що добре там, де ми є, давайте ми будемо шукати, йти за мрією і здійснювати її.

Кінорежисер, мандрівник, засновник мистецького хутору «Обирок» Леонід Кантер збирає врожай пшениці на хуторі, Чернігівська область, 7 серпня 2013 року
Фото:

Володимира Гонтара/УНІАН

Африка: 14 країн за пів року

Африка мене давно манить. Це якось випадково увійшло в моє життя, я не читала в дитинстві про географічні відкриття африканських земель, і це не якась така давня мрія.

Під час навчання в університеті я щось почула про Африку, що мене зацікавило. Ефіопія, боже мій, де це?! Я почала читати у “Вікіпедії” і вирішила, що дуже хочу це побачити. Це щось дуже інше. Я зрозуміла просто, якщо мені цікаво це досліджувати і бачити це на власні очі, треба туди їхати. І ми з Леонідом Кантером доїхали до Ефіопії, і так здійснилася моя перша африканська мрія.

Там же народилася і друга — проїхати від Каїра до Кейптауна, від півночі до півдня. Напевно, я просто звикла брати по максимуму, якщо я йду в цьому напрямку — я йду до кінця. Мене не задовільнила така часткова подорож в Африку, і я вирішила проїхати зараз за пів року від Каїра до Кейптауна. Подивимось, як вийде, це приблизно від 11-ти до 14-ти країн.

Останні роки я займаюся документальним кіно, і я розумію, що мене там точно буде щось вражати. Я дуже вразлива, ну, в хорошому сенсі. Мене захоплюють люди, людські історії і, мені завжди ними хочеться поділитись. І тому я знаю, що буду знімати.

Продюсерка, культурна менеджерка, журналістка Катерина Мізіна, хутір Гойч, Житомирська область, 29 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

Мільйон на подорож?

Мені шкода витрачати час на заробляння мільйонів. Треба просто працювати і відкладати на подорож в Африку. 4 роки я відкладала гроші на щось, у мене вже був хутір, і я думала, що мені потрібна машина, щоб нормально туди їздити. Але насправді за 4 роки я зрозуміла, що мені нормально і автобусом сюди їздити раз на тиждень чи на місяць. І всі ці гроші, які я складала на машину чи на якийсь уявний комфорт, я витрачаю на подорож в Африку. І розумію, що, коли повернусь, знову шукатиму проєкти.

Насправді, я давно не заробляю грошей на якихось роботах, які мені приносять лише гроші. Я нічого не роблю заради грошей, можливо, це легковажне ставлення. Я поки що не винайшла формули, але просто зрозуміла, що вони в мене не в пріоритеті і вони завжди є в тій кількості, в якій мені потрібно чи для подорожі Африкою, чи для купівлі цієї страшненької хати.

Продюсерка, культурна менеджерка, журналістка Катерина Мізіна, хутір Гойч, Житомирська область, 29 жовтня 2019 року
Фото:

hromadske

Незалежні завдяки вам

Ми працюємо незалежно від політиків та олігархів. Наша журналістика існує завдяки вам. Ви можете підтримати нас, а ми зможемо продовжити розповідати, що насправді відбувається.

Поділитись:
spilnokosht desktopspilnokosht mobile