Сергій Рахманін: Brioni і яхти для багатьох заступили реальну політику

Прочитав у біографії, що ти почав публікуватися у 1983 році. Що спонукало школяра-комсомольця піти публікуватися і про що ти писав тоді?

Існувало правило — будь-який комсомолець мав передплатити комсомольске видання. Мені випала газета Молода Гвардія, яку я викидав, не читаючи.

Але якось побачив, що «студія молодого журналіста газети Молода гвардія оголошує набір». Я пішов. Там сиділа людина, яка багато в чому зробила з мене журналіста на самих початках. Вона дала мені аркуш паперу і запропонувала протягом 15 хвилин написати будь-що на мій розсуд. Я дуже старався. Вона уважно передивилася текст, підкреслила одне речення і сказала — оце нічого. А решта — повне лайно.

Мене це дуже зачепило. Я вважав себе талановитим. Мені захотілося довести, що я можу бути хорошим журналістом.

Моя перша замітка була на першій шпальті про шкільний музей бойової слави. Я пам'ятаю свій перший гонорар — 4 рублі 83 копійки. Я скупив пів накладу цієї газети, роздавав знайомим.

24 серпня 1991 року. Ти пам’ятаєш цей день, що ти тоді робив?

Ми сиділи в редакції і сперечалися, як висвітлювати цю доленосну подію. Це було одне з видань, які тоді не підтримали ГКЧП. Було три варіанти: підтримати, проігнорувати або підтримати рух на незалежність. Ми стримано підтримали рух, тому що були різні погляди.

24-го серпня ми цілий день практично не виходили з редакції. Лише надвечір я пішов на Майдан, де була невеличка акція.

Було відчуття, що подія важлива. Але от чи було це непересічною історичною подією — ні. По-перше, на тлі жорсткого протистояння в Москві відчуття притуплювалися. З іншого боку, надглибока зануреність у політику на той час мені не була притаманна.

У мене були однокурсники і однокласники, які були активістами створення Народного Руху, які ходили на демонстрації. Я тоді був аполітичною людиною.

Як ти прийшов до політичної журналістики?

Я дізнався, що створюється газета «Київські відомості», яка на той момент ламала стереотипи про друковану пресу. Це 1992 рік. Це була перша газета, яка перейшла повністю на комп'ютер. Комп'ютери, ілюстративна квота, інший підхід до подачі теми, іншій підхід до друку, розповсюдження, власна кореспондентська мережа, можливість змінювати шпальту, робити вечірній і ранковий випуски, регіональні сторінки, в регіонах робилися окремі сторінки. І безумовно велика кількість авторитетних журналістів. Все було цікаво, включно з зарплатою.

Потрапити в цю газету, якщо ти не був зіркою, можна було тільки за рекомендацією когось із заввідділом. Я знав лише мою колишню однокурсницю Людмилу Васильєву. Я просився у відділ спорту, будь-куди, тільки не в політику. А вона каже: слухай, це найпростіший варіант, потім можна буде перевестися. Я погодився на таку внутрішню, абсолютно чесну оборотку. Я вчив назви, терміни, терпляче запамятовував обличчя, дивився на портрет, вчив імя-побатькові, біографії.

Коли ти зрозумів, що політична журналістика — це твоє? 

В 1996 році, коли почався процес. Все, що тоді відбувалося, включно з елементами зовнішньої політики, так чи інакше пов’язувалося з Конституцією. Вона мала бути стрижнем.Тоді мені стало раптом цікаво. Особливо, коли знайшлася людина, яка мені пояснила і прищепила інтерес до цього. Я дуже вдячний долі, що вона познайомила мене з Віктором Мусіякою, який, на превеликий жаль, пішов з життя зовсім нещодавно.

Він мені показав причинно-наслідковий зв'язок між Конституцією, не як документом, а як організмом, і всім тим, що відбувалося, відбувається і відбуватиметься в державі.

Існувало кілька різних проектів. Була Конституційна комісія, були альтернативні законопроекти в різних депутатів. Були щонайменше два різних законопроекти в АП. Я виявив, що це неймовірно цікаво. Це триллер.

Амбіція була тільки в тому, як про це написати зрозуміло і цікаво. Я вже 4 роки працював в політичній журналістиці, але тільки в 96 зрозумів, що мені це цікаво і це моє.

Журналістика, особливо політична, — це єдина професія, де дуже важко знайти межу між ремеслом і мистецтвом. Вона плавно перетікає з одного в інше. Це не чисте ремесло і точно не чисте мистецтво. Саме через це я її дуже люблю.

Хто перший з українських політиків заніс гроші у ВР? Є така легенда чи версія, що це 1997 рік і це Юлія Тимошенко. Вона вперше почала банально за гроші купувати голоси депутатів.

Я не знаю, хто перший. Гроші точно заносилися, починаючи з 94-го року. В 94-му році про прізвище Тимошенко ніхто ще не згадував. Адміністрація президента Леоніда Кучми була першою серйозною політичною організацією, яка почала системно працювати з депутатами.

Юлія Мостова розповідала, що Олександр Волков, впливовий тоді депутат і фактично бізнесмен, почав доплачувати 300 чи 500 доларів людям, які працювали в адміністрації президента Кучми. А в парламенті?

Було таке. Це не називалося підкупом. Це називалося «доплатою» або «матеріальним стимулювання». Є ж таке поняття у футболі. Там же не кажуть: підкуповувати суддів. Працюємо з суддями. Працювали з депутатом.

Я не можу стверджувати, але здається, перші, з ким почали працювати, це були ліві — Вітренко і Симоненко, тому що їхні голоси були потрібні Кучмі, а вони час від часу ставали в позу.

Якщо говорити про те, хто прищепив систему роботи з депутатським корпусом, то мені згадується Волков і Бакай. Були й інші прізвища, але це було задовго до 97 і точно не Тимошенко.

Як це виглядало? Наприклад, в людини з'явилися гроші. Тобто депутат раніше їздив на Таврії, а тепер приїздить на мерседесі чи на БМВ, чи хоп — і в нього костюм чи годинник. Це було на твоїх очах? 

Було. Я таких випадків знав багато. Якийсь час люди не те, щоб соромилися, але намагалися, щоб це не надто кидалося у вічі. Була якась стриманість. Були випадки, коли людина купувала дорогу машину. Був один депутат, розумний і достатньо порядний певний час, мені здалося, що в нього почався розрив шаблону — якщо я такий розумний, чому я такий бідний? Ліворуч і праворуч від мене сидять люди, дурніші від мене вдвічі. Той купив машину, інший — квартиру і ходять в костюмах. А в мене та ж краватка, що й два роки тому, і ті самі черевики, в яких я приїхав зі свого райцентру. І на цьому люди ламалися.

Іспит грошима дуже мало людей проходять. Особливо, коли гроші великі.

Був час, коли робилися просто дурні гроші на рівному місці. Тоді відстань між грішми, які тобі пропонували, і які ти заробляєш, була набагато більшою. Зараз суми пропонують більші. Але ти умовно кажучи заробляєш 20 доларів, а тобі пропонують 50 тисяч. Ти нулі домальовуєш і розумієш, що в тебе голова відвалюється. 50 тисяч — це одноразово. Йдеться про 90-ті роки. 50 тисяч в 90-ті.

І людина ламалася — купувала машину, яку паркувала за кілька кварталів від Верховної Ради. Костюми, які він купив, висіли в готелі. Він продовжував, вже маючи інший рівень доходів і витрат, не носити їх до парламенту... Але коли люди дуже кидалися у вічі — це обговорювалося. Механізмів покарання за це не було. Власне, вони і зараз такі умовні, а тоді не існувало жодного.

Коли стало нормою, що біля ВР парад дорогих авто? Лексуси, мерседеси і так далі. Коли це стало нормою? 

Якось не спостерігав. Мені здається, що це почалося з моменту приходу Віктора Федоровича та інших.

Тобто це вже в нульових?

Це в «нульових» було, так. Вони принесли це з собою. Приблизно в цей час я відвідав Донецьк, де говорив з одним впливовим місцевим політиком, він і зараз, до речі, помітний. Він мене переконував, що Донецьк — набагато культурніше місто, ніж Київ. І коли я запитав чому, він сказав: у нас три магазини Brioni, а у вас один. Абсолютно серйозно, без жодної іронії. У них фетиш: машина має бути не просто дорога і костюм не просто дорогим, а правильним.

Була ця мода — то на Brioni, то на Zilli. Мерс має бути таким і таким. І оn вони цю моду перенесли в Київ. Тоді з'явився цей ярмарок суєти, коли вони почали мавпувати одне одного — окуляри, костюми, машини.

Мобільні телефони…

Конкретні мобільні телефони. Тризуб не міг бути не золотим, який на костюм вішається. Воно виглядало спочатку кумедно, а потім виявилося, що цим заміщується практично вся політична історія...

Я колись потрапив в одну приймальню, де сиділо троє поважних людей, реально серйозних людей. Це був початок нульових. Вони сиділи у приймальні до людини, яка — без перебільшення — вирішувала долю цієї держави. Вони обговорювали яхти хвилин 40.

Якби вони поговорили 15 хвилин і перейшли на якусь іншу тему... Ні! 40 хвилин в ситуації, досить критичній для країни, вони обговорювали яхти. Це набуло дуже небезпечної форми, з моєї точки зору, коли зовнішня атрибутика для багатьох почала заміщувати реальну політику… Але країна надто складна, щоб можна було собі таке дозволяти.

Я не знаю, як це відбувається в Росії. Але вірю, що на відміну від нас вони можуть собі таке дозволити: там все і так керується, працює, є інструменти убезпечення... Можна говорити про яхти.

Тобі погрожували? Було таке, що дзвонив якийсь авторитетний бізнесмен?

Є люди, які пережили цілі періоди погроз. У мене було не аж так, але було: якось підірвати обіцяли. Або з дому пропонували не виходити…

За що тоді погрожували?

За статті. Зараз це навіть смішно. Зараз тобі пропонуватимуть гроші, щоб ти написав інакше або не писав. А тоді простіше було залякати або вбити.

А хто тоді погрожував? Братки чи АП, силовики, СБУ?

Тут різні рівні небезпеки. Коли ми натискали на якісь болісні місця можновладців високого рівня, то у нас були суди. Неймовірна кількість судів з різних приводів, рішення суду писалося ще до того, як судове засідання починалося. Або приходила податкова. Це була класика жанру.

Перевірки тривали тижням, я деякі — місяцями.

Маски-шоу теж ми проходили.

Інша річ, якщо в тебе конфлікт з персонажем середньої ваги: йому простіше було винайняти пару-трійку бандюганів, дзвонити з погрозами, пасти в під'їздах... Тому наступити на пальці дрібному персонажу часом було небезпечніше для життя, бо він міг просто найняти якогось відморозка.

Це і зараз є. Скажу так: зараз найнебезпечніше — це писати про забудову в регіонах...

Так. Чи менша вага суб'єкта, тим більшу проблему ти можеш отримати. Хоча бувало по-різному...

Наприклад, сходив я на з'їзд правої політичної партії, зустрів там людину, яку, припустімо, знаю років 5... Потім написав статтю. І тут ця людина дзвонить і каже: «Слухай, брате, маємо клопіт. Пацани хочуть тебе підірвати. Я не жартую, реально підірвати. От просто поставити тобі розтяжку і все. Я їх втримую, хапаю за руку. Але ти таку хєрню написав, як ти міг це зробити?»

Я кажу: «Слухай, я ніколи не приховував своїх поглядів. Те, що я написав, не може бути образливим чи схвальним. Це просто констатація факту з моїм власним уявленням про те, що я побачив. Там немає наїзду, немає особливих лестощів…».

Він каже: «Ні, ти не розумієш. Ти ж нормальна людина начебто, я тебе знаю. І ти мене знаєш, що я нормальна людина. Вони підірвуть. Банально гранату Ф1 тобі поставлять під дверима, ти навіть не помітиш, і все, і хана…»

В тебе є версія, чому вбили Гонгадзе?

Може, я помиляюся, бо колись я скептично ставився до цієї версії, а зараз мені здається, що все-таки вона має право на існування.

Найбільше, хто виграв від усього того, що відбулося згодом, це Російська Федерація. Кучма в ситуації, коли він, з одного боку, був здатним закручувати гайки цілій країні, а з іншого — озвучувати наміри інтегруватися в євроатлантичну. Попри те, що він обрався на проросійській риториці і в його оточенні було чимало людей, орієнтованих на Москву, але Росії домовлятися з ним було достатньо складно.

Єдиний спосіб поставити йому шлагбаум у русі на Захід був скандал, який би, з одного боку, його дискредитував в очах Заходу і примусив податися в обійми до Росії, і з іншого — скандал, який би дискредитував його всередині країни, щоб послабити його вплив на ситуацію.

Ну і по-третє: в разі, якщо скандал навколо вбивства журналіста набув би катастрофічних масштабів, була можливість зробити дострокові вибори і взагалі його позбутися.

Умовного Ющенка на той момент не існувало, а ті люди, які могли прийти на посаду президента, Росію влаштовували б набагато більше, ніж Леонід Данилович…

Про «Дзеркало тижня». 20 років в одній редакції… 

Майже 21.

Як таке можливо?!

Тут кілька чинників. Ми з Юлією Мостовою — друзі. З першого курсу. Потім зійшлися в «Київських відомостях». Потім вона пішла робити «Дзеркало…», а я залишився в «Київських відомостях» і час від часу писав їй під псевдо. Коли в Київських відомостях змінився власник, вона мене запросила.

З Мостовою непросто і просто водночас.

Її батько, Володимир Павлович Мостовий завжди дивувався, як нам вдавалося не пересваритися і не загризти одне одного за такий довгий час. І це при тому, що пишемо на одному полі і наші погляди не завжди збігаються.

Направду, те, що ми по-різному дивимося — це величезний плюс. Це не дозволило деградувати нам обом як журналістам, бо якби ми були одностайні, ми б десь закапсулювалися.

Те, що ми сперечалися, і дуже часто, інколи дуже гостро, пішло на користь.

Але: ми розходилися в тактиці, не в стратегії.

Наша історія з Мостовою — це ж не тільки про журналістику, хоча про журналістику теж. Це історія двох людей, які дружать, які підтримують одне одного. Це, до певної міри, історія родини.

Ви з Юлею Мостовою часто писали статті в співавторстві. Як це практично виглядало? Хтось один з вас писав текст, а інший давав йому шматки інформації? Чи ви писали свої шматки і зводили?

По різному. Зазвичай коли ми писали вдвох? Коли тема складна, часу мало, і коли хтось ліпше знає один шматок історії, хтось — інший. І ми робили таким чином. Ми створювали умовний план. Оцей текст має складатися з чотирьох частин. Оці дві — мої, оці дві — твої. Ми писали кожен свої шматки, мінялися, вносили правки, обмінювалися думками, з чимось погоджувалися, з чимось — ні, щось викреслювали, щось змінювали.

Це була кумедна історія, з чого почалося спільне написання. Ми ще тоді працювали в різних виданнях. Точніше не так. Ми працювали в одному виданні, але Мостова ще паралельно була власкором агентства «Франс Прес». Був 90 якийсь рік, вона консультувалася з джерелами щодо призначення Масола на посаду прем'єра і збиралася диктувати цю інформацію по телефону в газету.

Я працював по тій же тематиці приблизно з тими з джерелами. Ми стикнулися, і щоб не пересваритися, ми диктували текст по одному реченню. Речення — вона, речення — я. Така гра була. Ми були молоді, веселі.

Ми дуже добре розуміємо одне одного, але вона не просто для мене друг. Якщо говорити про вчителів, то почасти моїм вчителем стала і вона. Але таким практичним вчителем. Ясно, що тут все одно був елемент взаємозбагачення, але у мене відчуття, що вона дала мені більше, ніж я їй.

Те, що її чоловік Анатолій Гриценко — політик, тебе якось не бентежило? В тому плані, наскільки головна редакторка може бути незаангажованою, якщо в неї чоловік — кандидат в президенти?

Це делікатна історія.

Це фактично конфлікт інтересів…

Так. Саме тому Мостова нічого не писала. Якщо ти звернеш увагу, вона про політику не писала дуже довго саме через це, добровільно наклала на себе певні обмеження.

Подивися в архів «Дзеркала тижня», скільки Мостова написала за останні чотири роки, а особливо за останні два. Був період, коли вона півтора роки не писала нічого.

Друге добровільне обмеження полягало в тому, що в нас не було жодної установки, як треба чи як не треба писати про президентську кампанію чи про конкретну людину з прізвищем Гриценко. У нас не було жодної статті, в якій Гриценко рекламувався в прихований чи в якийсь інший спосіб.

Це правда.

Мостова настільки делікатна людина. Саме через особливості вдачі цієї конкретної людини не було жодних підстав, для жодних тривог.

Кого тепер читати твоїм читачам?

Я їм щиро раджу читати «Дзеркало тижня». Я бажаю цьому виданню ще сто років життя. До речі, це ж 25 років виповниться вже у жовтні.

Що журналіст Сергій Рахманін порадить політику Сергію Рахманіну?

Хороше питання. Перш за все, журналіст Сергій Рахманін порадив би політику Сергію Рахманіну бути обережним. Чому? Тому що насправді загроз і ризиків буде набагато більше, ніж навіть видається такій обережній людині, як я.