«Творческая личность» – так на якомусь російському федеральному каналі іронічно назвали Олега Сенцова, коли 2014 року його затримали разом з іншими «кримськими терористами» Чирнієм, Афанасьєвим і Кольченком.

І справді, серед українських в’язнів Кремля Сенцов – єдиний митець. І саме його було призначено ватажком «терористів». Викрадення режисера, арешт, показовий судовий процес і цинічний вирок стали яскравим виразником не лише неприязні сусіднього режиму до публічної демократії, але і його ненависті до мистецтва.

Потенціал мистецтва до викриття влади, яка самовідтворюється за рахунок фейків і фікцій, робить його вразливим перед жорсткою силою автократій. Вочевидь, для кремлівської раті справа Сенцова – це й свого роду азарт, бажання продемонструвати міжнародному, зокрема мистецькому, середовищу, яке постійно проводить акції солідарності з режисером, наскільки воно безсиле.

Водночас Олег Сенцов – одна з ключових постатей для української та російської політичної реальності, не в першу чергу через свій культурний бекграунд.

Олег Сенцов – викрадений і виключений, маргіналізований максимально. Перш ніж заховати в арктичній тюрмі, його провезли етапом по Росії, лишаючи скрізь його слід на багато тисяч кілометрів, прагнучи при цьому сховати сліди власних злочинів. Навіщо так далеко? Можна сказати, що в обох країнах він, активіст Майдану та учасник кримського спротиву, — порушник посткримського консенсусу номер один.

Постать Сенцова визначена досвідом, спільним для всіх, хто протестував на площі п'ять років тому. Він зберіг пам'ять про цей спільний досвід, не загубившись у нових календарних датах нинішнього офіційного наративу. Можливо, Олег Сенцов навіть володіє вже таким недоступним сьогодні вмінням говорити про Майдан, не впадаючи в мейнстримний пафос і не підверстуючи новий конвенціоналізм під «цінності Майдану».

П'ять років тому революційним стало, зокрема, перетворення простору — публічного, соціального, політичного. І в цьому сенсі позиція Олега Сенцова продовжує майданну логіку: будучи обмеженим фізично, він прагне сформувати простір спротиву навколо себе, продовжує писати й вірити у перетворення, навіть коли ресурсів для дій залишилося так мало. Навіть коли лишалася тільки радикальна тілесна політика, протестне голодування. Сенцов цілеспрямовано виснажував своє тіло голодом, однак його цілеспрямовано тримали в житті, підживлюючи якимись рідинами, залякуючи примусовим годуванням.

Його смерті бояться всі, його недруги теж. Він впливає на дійсність поза межами своєї камери, і це робить його небезпечним.

Часопростір Сенцова тісно переплівся з уявним простором Майдану. Світ, утворений тоді Майданом, сьогодні нагадує тісну камеру, де життя всякчас перебуває під загрозою, де звуження свободи дискусії виправдовується стратегічною необхідністю, де прекарність стає більш відчутною і насильство стає небезпечно прийнятним політичним інструментом.

У той же час камера Сенцова — це не просто архів чи місце пам'яті про повстання. Сам Сенцов продовжує бути революціонером в часи, коли навколо перемогла контрреволюція. Він той, хто вижив, уцілів після антимайданного реваншу, що розпочався фактично одразу, разом з анексією Криму.

Якщо на Майдані українське суспільство шукало відповіді на питання, як жити разом, то в Криму кремлівський апарат організував лабораторію з пошуку вічного життя для себе. Цей пошук дістав назву «Крым – Россия. Навсегда!». Мініатюрна антиутопія путінізму зі свіжим гірським повітрям. З цим повітрям війна змішується беззвучно, мов газ. Навіть якщо «зелені чоловічки» ще не ступили на твій поріг, нікуди не дітися від факту, що мир приречений на забування, що заради власної безпеки і відсутності гарячої війни, можна піти у відпустку від власного минулого. Кримчани опинилися в амбівалентності забутого миру і вдячності за відсутність війни, яка охопила території «народних республік».

Сьогодні в українському інформаційному просторі Крим часто постає лише як об'єкт на географічній мапі. Недарма час від часу чути про черговий хід у картковій грі – якась міжнародна компанія показала карту з російським Кримом, соцмережі гудуть, починається її бойкотування. Проте ближче ніж до зображення на карті проникнути не вдається. Для тих українців, які з різних причин більше не можуть чи не хочуть їздити в Крим, півострів схлопнувся, наче мушля.

А тих, хто на власні очі побачили перевтілення Криму з курортної ідилії на об'єкт військового захоплення і не втекли, добровільно-примусово включили в програму «захисту» свідків — їм змінили паспорти й запропонували нову реальність. А незгодних замкнули в тюремній камері. Олег Сенцов — свідок беззахисний, він зберіг вірність правді, не визнав нав'язаного йому російського громадянства, нічого не забув.

Утім, у його камері є щось більше за переплетення постмайдану, посткриму і війни. Сенцов ніби існує всередині й водночас поза цими просторами. Напевно, саме тому, що ми так далеко і так близько до Олега Сенцова, щоби вижити, треба боротися за свободу його та інших кремлівських полонених.

Ключ від його камери нам годі дістати, але він може дати нам ключ до політичного самоусвідомлення. Солідарність з Олегом Сенцовим означає не лише думати і діяти заради його звільнення, але й мислити разом з ним, думати політично. І саме така солідарність дає шанс на майбутнє.

Поділитись: