Світлана Журик — єдина жінка-рятівниця в Дніпрі, її залучають до бойових виїздів пожежно-рятівної частини
Фото:

надане hromadske Світланою Журик

Пожежниці, водолазки, машиністки крану, теслярки — професії, якими до 2017 року в Україні не могли офіційно займатись жінки. Всього у переліку було 450 професій. Вже минуло 3 роки, відколи вони стали дозволеними для жінок. Розповідаємо історії жінок, які працюють в Державній службі надзвичайних ситуацій України. Цей матеріал ми підготували за підтримки EVA.UA.

***

«До п’ятої години я боєць — після п’ятої вже дівчина»

Світлана Журик, старшина пожежної частини

Світлана — єдина жінка-рятівниця в Дніпрі. Вона працює старшиною 4-ї пожежно-рятівної частини 8-го загону Головного управління ДСНС у Дніпропетровській області. Навчається в Черкаському інституті пожежної безпеки. Навесні цього року Світлана була однією з вогнеборців, які гасили пожежі в Чорнобильській зоні. 

Я змалку мріяла носити форму. Для мене прикладом був двоюрідний брат, він працював у цій сфері. Тому на роботі я не ходжу в цивільному одязі навіть тоді, коли це дозволено. Бути без форми для мене неприпустимо. Мені не цікаво сидіти на одному місці, тому я вирішила продовжити навчатися — у майбутньому хочу бути керівником гасіння пожеж. Я проявляю ініціативу й мене залучають до бойових виїздів. У 2016 році, коли я тільки стала старшиною, постійно була в частині. Уже після того, як заборону скасували, мене почали більше залучати до гасіння пожеж. Керівництво почало проявляти підтримку. Якби навіть заборона діяла зараз, то лише в межах робочих годин, а поза роботою ніхто не може заборонити займатися улюбленою справою. Навіть коли я простую вулицею й бачу пожежу, то не пройду повз, тому що в мене вихідний — не дозволить совість.

«Я приїхала сюди виконувати ту саму роботу, що й ви». Перелік із понад 450 професій, заборонених для жінок в Україні, скасували у 2017 році, зокрема пожежниці і водолазки
Фото:

надане hromadske Світланою Журик

Звичайно, іноді запитували: «Навіщо воно тобі?». Я завжди говорю, що це моє життя, мій вибір. До п’ятої години я боєць — після п’ятої вже дівчина. Коли була в Чорнобилі (у квітні 2020-го в Чорнобильській зоні спалахнула пожежа на площі 20 гектарів. Рятувальники приблизно два тижні намагалися її загасити), мене поставили до караулу. Хлопці-пожежники з інших областей говорили: «От, із вами жінка, баба». А я поглянула на них і сказала: «Я не жінка, не баба — я боєць. З погонами, атестована. Не стою перед вами в спідниці й не роблю селфі. Я приїхала сюди виконувати ту саму роботу, що й ви». Люди можуть працювати 10-15 років у цій сфері й не бачити такої пожежі, яку я бачила в Чорнобилі.

Світлана з колегами і колежанкою з 4-ї пожежно-рятівної частини у Дніпрі
Фото:

надане hromadske Світланою Журик

«Я завжди говорю, що це моє життя, мій вибір. До п'ятої години я боєць — після п'ятої вже дівчина»
Фото:

надане hromadske Світланою Журик

Тоді до мого начальника підійшов колега з іншої області зі словами: «У тебе такий боєць — узагалі не випускає з рук обладнання. Такий молодець, терпеливий». А керівник відповів: «Та це не боєць, це бійчиня». Той чоловік був дуже здивований, коли я повернулася до нього. Просив, щоб мене забрали звідси. Уже коли поверталися, до мене підходили інші колеги й дякували за роботу. Вони не очікували, що жінка буде так працювати. Фотографувалися зі мною й говорили, що я — приклад для наслідування.

Рідні часто хвилюються. Коли мені подзвонили й сказали «Ти їдеш у Чорнобиль», я розповіла про це мамі. Вона намагалася відмовити. Але потім я пояснила їй, що такий досвід трапляється дуже рідко.

Світлана була однією з вогнеборців, які гасили пожежі в Чорнобильській зоні навесні цього року
Фото:

надане hromadske Світланою Журик

Мої рідні знають, як я люблю свою роботу. Діти (у мене хлопчик і дівчинка) також підтримують, просять бути обережною. Вільний час намагаюся проводити з ними. Вони також активні: син займається карате, а дочка вокалом, їздить на змагання. Коли хтось із них привозить грамоти, ми навіть між собою трохи змагаємося — хто має більше. Дочка перейшла у 8 клас, після школи хоче вступити до університету й пов’язати життя з пожежною сферою. Вона також хоче носити форму.

***

«Мріяла про цю посаду, але на той час не було гендерної рівності — такі професії забороняли для жінок»

Карина Хачатурян, начальниця караулу пожежної частини

Карина — перша дівчина-начальниця караулу пожежної частини в Дніпропетровській області. Її призначили 15 червня 2020 року. Працює в Кривому Розі. Начкар (так між собою називають цю посаду працівники ДСНС) бере участь у гасінні пожеж, керує командою та несе відповідальність за підлеглих.

Моя мама працювала в цій структурі, тому з дитинства водила мене до пожежної частини на екскурсії. Я бачила, як рятувальники виїжджали на завдання. Хотіла також це робити — допомагати людям. У 2015-му я вступила до Вищого професійного училища Львівського державного університету у Вінниці. Провчилася 2,5 роки й здобула фах диспетчера-телефоніста. Отримала звання прапорщика. Пів року я працювала телефоністом у пожежній частині, а потім вирішила продовжити навчання. Вступила до Харкова одразу на третій курс. Так я отримала звання лейтенанта й можливість обіймати посаду начальника караулу пожежної частини.

Карина Хачатурян — перша жінка-начальниця караулу пожежної частини в Кривому Розі
Фото:

надане hromadske Кариною Хачатурян

Я мріяла про цю посаду ще тоді, коли випускалася з вінницького училища, але на той час не було гендерної рівності — такі професії забороняли для жінок. За першою освітою я могла бути або телефоністкою, або командиркою відділення. Останній фах також був під забороною. Тому вирішила попрацювати хоча б телефоністкою. Уже під час мого навчання в Харкові заборону зняли.

Нині працюю в Кривому Розі. На цю посаду мене призначили 15 червня, одразу в день випуску. Коли до інституту вступає певна кількість людей з області, то в ДСНС розраховують, що вони навчатимуться чотири роки й прийдуть до них працювати за місцем проживання. Потім їх розподіляють за посадами.

В інституті мої друзі знали, що я хочу бути начальницею караулу, що це моя мрія. Але ніхто не вірив, що таке може статися, тому що дівчат-начальників караулу не було. Та коли мене вже призначили на посаду в головному обласному управлінні Дніпропетровської області, я була дуже задоволена.

Карина пів року працювала телефоністкою в загоні, а потім продовжила навчання, стала пожежницею і очолила відділення
Фото:

надане hromadske Кариною Хачатурян

У нашій частині також працює жінка-телефоністка, а взагалі я єдина дівчина-начальниця караулу. Мене прийняли нормально, ставляться так, як і до інших начальників караулу в пожежній частині. Робоча зміна триває добу, а потім три дні вихідних, тому час на особисте життя є. Поза роботою я ходжу в зал, займаюся спортом, вечорами бігаю.

***

«Мені не допомагають нести балон, одягати обладнання, якщо я цього не прошу»

Оксана Чехместренко, водолазка

Оксана працює водолазкою аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління ДСНС у Києві. Вона — перша жінка в Україні на цій посаді, майже три роки працює в цій сфері.

Узагалі все моє життя було пов'язане з бухгалтерією, хоча в дитинстві я мріяла стати пожежницею, бо мій дядько був вогнеборцем. Згодом я все-таки вирішила покинути бухгалтерію і на певний період залишилася без роботи. Хотіла змінити сферу діяльності. Якось ми з сином (в Оксани два хлопчики й одна дівчинка) пішли дивитися на змагання «Найсильніший пожежник». Мені так сподобалося, що я вирішила підійти й запитати, чи можу спробувати також. За технікою безпеки мені цього не дозволили, натомість запропонували прийти на тренування.

Оксана Чехместренко — перша жінка на посаді водолазки аварійно-рятувального загону спецпризначення
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Зараз я вже повноцінно беру участь у таких змаганнях і посідаю призові місця. Там мені й порадили вчитися на водолазку. Навчання тривало 2 місяці. А згодом мені зателефонували з ДСНС. Вони дзвонили й раніше, але пропонували посаду бухгалтерки. А того разу повідомили, що заборону нарешті зняли, і запропонували працювати в них. Якби обмеження продовжували діяти, я б усе одно щось вигадала. Можливо, пішла б до армії — такі думки теж були.

Спочатку я не могла занурюватися під воду глибше, ніж на 4 метри. Потім цей показник сягнув 12 метрів. Могла працювати лише в парі з іншим водолазом. Це було щось на зразок стажування.

Оксана, бухгалтерка за освітою і фахом, одного дня здійснила дитячу мрію і вивчилась на водолазку
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

На роботі мали побачити, що я дійсно можу виконувати такі завдання, і лише потім давати повноцінно працювати. Дискримінації я не відчувала. Мені не допомагають нести балон, одягати обладнання, якщо я цього не прошу. Водолаз повинен усе робити самотужки. Поряд мають бути лише працівники, які перед зануренням перевірятимуть обладнання на справність. Ніхто не казав: «Ти дівчинка, тому не маєш цього нести». І не запитував: «Навіщо тобі це треба?».

Рідні сприйняли нормально. Мама почала хвилюватися лише тоді, коли я розповіла суть і деталі роботи. Тепер переймається, коли я їду на виклик. Діти спочатку думали, що я пожежниця — вони так вирішили, бо часто беру участь у змаганнях, які пов'язані з пожежниками. Потім я привела їх на роботу, вони побачили, як я працюю, і тепер говорять, що мама рятує людей під водою.

«Водолаз повинен усе робити самотужки. Поряд мають бути лише працівники, які перед зануренням перевірятимуть обладнання на справність»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Ніхто не казав: «Ти дівчинка, тому не маєш цього нести». І не запитував: «Навіщо тобі це треба?»
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Старший син хоче бути водолазом. Донька ще визначається. А молодший син мріє стати пожежником. Чоловік говорить, що це я нав'язала йому — але ні, він вирішив сам.

Баланс між роботою та особистим життям не завжди вдається знаходити. Моя мама живе в Луганську. Нечасто виходить її провідати. Бачимося раз на рік. Востаннє — минулої осені. Коли я на роботі, то з дітьми тато. А коли маю вихідний, то часто навіть не пускаю їх до садочка, щоб провести час разом.

Світланин старший син теж мріє стати водолазом, як і його мама
Фото:

Анастасія Власова/hromadske

Поділитись: