«Займатися сексом нормально, а говорити про нього — табу». Як війна впливає на наші стосунки

Війна, без перебільшення, змінила всі сфери нашого життя. Вплинула вона й на те, як ми кохаємо і кохаємося. Мільйони пар проходять випробування стосунками на відстані. Інші створюють родини просто під кулями, познайомившись у війську. Стрес у декого вбиває сексуальне бажання, а в когось — посилює. У новій реальності ми вчимося не лише виживати, а й кохатися.

Про те, як змінився секс від початку вторгнення, що робити, коли його досі не хочеться, і чи можливо зберегти стосунки на відстані, ми запитали в Ірини Щербакової — лікарки-психіатрині, сексопатологині, акредитованої КПТ-терапевтки та психологині.

Як ми займаємося сексом під час війни

Почнімо з загального запитання: як війна взагалі впливає на секс? 

На жаль, війна впливає на секс так само, як і на всі інші сфери. М'яко кажучи, абсолютно несприятливо. Проблеми у різних людей відрізняються, але виникли вони у багатьох. Насамперед це пов'язано зі зниженням або відсутністю сексуального потягу. Це, певно, найпоширеніша проблема, і з нею зіткнулися переважно на початку війни, бо просто було не до сексу. Довелося розв'язувати інші проблеми, тривожність була дуже високою, треба було співіснувати з друзями, родичами у замкнених просторах.

У багатьох людей і зараз, хоча вже й меншою мірою, зберігається відчуття провини: «Як я можу займатися сексом, коли там гинуть хлопці, коли люди вмирають від ракет?» Як лікарка-психіатриня я також бачу, що це нерозривно пов'язано з розладами, бо коли в нас депресія чи надмірна тривога, а організм перебуває в постійному стресі, то сексуальна функція страждає однією з перших.

Ви сказали про те, що багато проблем виникло на початку вторгнення. Мені здається, за цей час ми навчилися жити в цьому стресі. Як це позначається на нашому статевому житті? Чи означає, що цих проблем стало менше? І як хронічний стрес впливає на нас? 

Справді, саме сексуальних проблем стало менше, якщо порівняти з початком вторгнення. Ми повернулися до своїх осель. Більш-менш налагодили свій побут. Почали ходити і до ресторанів, і на прогулянки, тобто стали отримувати ресурс, заряджатися. Наш стан уже менш напружений. І тому більшість пар, на щастя, справді повернулися до свого звичного статевого життя. Це класно.

Але також є пари, у яких тоді відбувся збій, і вони досі не можуть нормалізувати своє сексуальне життя. Є люди, які на тлі цього хронічного стресу отримали такі розлади як психіатричний невроз, депресія, тривожність, порушення сну, і їм просто не до сексу. Тоді у пари може виникати проблема, коли комусь одному хочеться, а інший не бажає або не може.

Також не слід забувати й про людей, яких війна розділила. Хтось налагоджує своє сексуальне життя віртуально, дехто з жінок усе ж таки приїздить до чоловіків в Україну, але інші бояться або не можуть полишити нову роботу чи дітей, які ходять до школи за кордоном.

Багато пар, на жаль, розпалися. Ми бачимо і випадки зрад, вони непоодинокі. Тож справді, сексуальних розладів загалом стало менше проти початку вторгнення, але інших проблем — набагато більше.

Чому ми частіше одружуємося

Ми говорили про секс, але я також хотіла б поговорити про стосунки під час війни. Ми спостерігаємо, що люди можуть недовго зустрічатись і швидко одружуватися. Історії про шлюби військових стають дуже медійними. Як переосмислюються стосунки, коли відбувається повномасштабне вторгнення? 

Серед військових і справді дуже багато одружень, причому люди могли бути малознайомими. За таких обставин виникають думки, що партнер може загинути. І якщо в нас виникли почуття, ми хочемо про них якось заявити. Умовно кажучи, «я не в статусі коханки чи співмешканки, а законна дружина цього воїна чи законний чоловік цієї військовослужбовиці». З цим пов'язано багато юридичних моментів: якщо мені повідомляють про поранення чи загибель, то можуть не допустити до реанімації або не дозволити забрати тіло.

Тому ми хочемо і юридично, і соціально окреслити свій статус, заявити про почуття. Це стосується й цивільних. Так, у нас менше ризиків загинути чи травмуватися, але, на жаль, вони теж є. Окрім того, самому справлятися з викликами набагато складніше. І якщо поряд з'являється людина, яка може підтримати, ми готові з радістю цю підтримку прийняти.

Як ви думаєте, чи мають такі стосунки майбутнє? Що буде з ними, коли війна закінчиться? 

Знаєте, я не хотіла б узагальнювати. Думаю, ви чули фразу про те, що щасливі пари — не ті, які дивляться одне на одного, а ті, що дивляться в одному напрямку. Зараз люди зійшлися на цінностях, завдяки обставинам, які є важливими. Наприклад, двоє військових, які захищають Батьківщину, або він — військовий, вона — волонтерка (чи навпаки). У них є спільна цінність, справа, яку вони роблять. І так, у них виникло почуття. Зараз це класно, вони цим почуттям живуть, воно їх надихає, вселяє віру.

Та коли війна закінчиться й цієї спільної справи не буде, виникне питання, чи дивляться вони в один бік. Бо в них можуть бути різні очікування від життя, різні погляди. Якщо виявиться, що все інше теж ціннісно збігається, це можуть бути дуже міцні пари, тому що вони пройшли вогонь і воду, знають одне одного, покладаються одне на одного. Це той досвід, який, на щастя, більшість із нас ніколи не отримає.

Але якщо виявиться, що люди абсолютно різні в мирному житті, з різних світів, з різними цінностями та поглядами, то, на жаль, вони ще певний час на цих спогадах можуть протриматися, але далі стосунки будуть погіршуватись. І насправді це вже зараз відбувається.

Ми чуємо, що є дуже багато розлучень в Україні, особливо серед людей, яких війна роз'єднала по різних країнах. Чому? Тому що є пари, які направду міцні, вони дивляться в одному керунку, у них спільні цінності, погляди. І такі сім'ї, навпаки, стали міцнішими, вони підтримують одне одного, не втрачають зв'язок. Я знаю чоловіків, які читають дітям казки на ніч по скайпу, роблять із ними домашні завдання, спілкуються зі своїми дружинами щодня впродовж годин, мають віртуальну близькість. Ці родини попри все згуртувалися.

А є сім’ї, які вже існували за інерцією. От вони 10-20 років тому одружилися й думають, що загалом у них все нормально: «У нас багато конфліктів, ми невдоволені, але нащо розлучатися? Усі так живуть». Проте фактично вони перестали бути родиною вже дуже давно. Для таких родин війна стала можливістю побачити, що вони одне одному вже й не потрібні. Такі родини, (не побоюся цього слова) на щастя, розпалися. Тому що кожен із них звільнився від ноші, яку ніс, і тепер має шанс побудувати нове щасливе життя з іншим чоловіком чи жінкою.

Як людям усвідомити, що це «на щастя», що цей крок, можливо, на краще? Адже розлучення — це завжди досить болючий процес. 

Єдиний варіант, за якого пара розпадається без болю, — це коли люди так довели одне одного, що вже просто ненавидять. У всіх інших випадках нам завжди боляче розлучатися — і для того, хто йде, і для того, від кого йдуть. Але за цим болем варто запитати себе, що взагалі нас тримало разом. Що за стосунки в нас були? Як ми спілкувалися? Як підтримували одне одного? Чи маємо щось спільне?

І здебільшого ми побачимо, що спільного вже давно немає, що кожен приходив додому з роботи, занурювався у свій планшет чи телефон, і спілкувалися вони лише про те, що дитині треба нові джинси чи кросівки, що відбулося в садочку чи школі, хто що буде їсти і що треба купити в магазині. Але це вже не про стосунки. Треба прийняти, що біль — це теж частина процесу.

Дехто каже: «Ну так, на жаль, у моєму житті сталася така історія. Але моє життя триває. І як я хочу його прожити?» Чи звертаються до спеціаліста, якщо самі не справляюся. Ці люди йдуть займатися якимись справами, згадують про те, що в них є інтереси й життя загалом — і поступово відроджуються, а в певний момент стають готовими відкрити своє серце для нових стосунків.

Чому нам хочеться дітей

Я часто чую у своєму оточенні від людей, які раніше не планували дітей, що їм захотілося стати батьками. Що про це кажуть ваші клієнти? Це поширена практика? Вмикається функція продовження роду?

Тут ситуація двояка, тому що справді є люди, у яких активується бажання продовжити рід і когось після себе залишити. Але є дуже багато пар, які планували дітей до війни, а через неї вирішили поки що відмовитися від цього рішення, зачекати. Є пари, яких роз'єднала війна, і вони вирішують не поспішати, бо жінка каже: «Як же я там буду жити? Я можу приїхати й завагітніти, але не хочу бути сама в іншій країні».

Які питання для себе самих ви порадили б ставити людям, котрі розмірковують про те, чи народжувати дітей під час війни? Які фактори взяти до уваги, ухвалюючи це рішення?

Перший фактор — це зрозуміти, чи готові до цього психологічно. Чи готові до додаткового емоційного напруження? А якщо вагітність виявиться важкою? Якщо відповідь ствердна, думаємо далі. Якщо я розумію, що зараз моя психіка цього не витримає, я не готова, то, звичайно, ні. По-друге, чи можемо ми зараз забезпечити нормальні умови для існування дитини? Бо якщо в мене немає грошей, одягу, фінансів на базові потреби дитини, то чи варто наражати її на небезпеку?

Як нам займатися сексом

Що робити тим парам, у яких через війну змінився рівень лібідо, і тепер комусь хочеться більше сексу, а комусь менше?

Для початку поговорити про це зі своїм партнером, адже багато проблем вирішуються словами через рот. А в нашому суспільстві говорити абсолютно не заведено, особливо про секс. Займатися сексом нормально, а говорити про нього — табу. Тож насамперед варто відкрити рот і поговорити про те, що вас хвилює: про ваш стан, про те, що ви чомусь перестали хотіти сексу, або ж про хвилювання через те, що ваш партнер перестав хотіти сексу. Запропонувати розв'язати цю проблему й отримати підтримку від близької людини. Дуже часто ми крутимо це все в собі, тому передусім потрібно говорити.

А далі, якщо самостійно не вдалося розв'язати проблему, я дуже раджу звернутися до спеціаліста. І не до психолога-сексолога, а саме до людини з медичною освітою. Зараз дуже багато проблем у сексуальній сфері є симптомами психічного розладу, бо психіка не витримує цього напруження. Інколи без допомоги психотерапевта чи психіатра цю проблему вирішити неможливо. Тому не треба боятися цих спеціалістів, слід звертатися до них по допомогу.

На перший погляд може здаватися, до чого тут лібідо і депресія? А вони дуже причетні, на жаль. І, до речі, багато клієнтів, які звертаються до мене саме як до сексологині з проблемами у сексуальній сфері, потім тривалий час лікуються від психічних розладів. Тільки потім сексуальна сфера або сама собою налагоджується, або залишаються дрібнички, які легко усунути. Тому не соромтеся звертатися по допомогу. І якщо ви йдете до приватного спеціаліста, обов'язково перевірте наявність у нього дипломів, сертифікатів, підтвердженої кваліфікації.

Як людині зрозуміти, що час іти до лікаря?

Тут, певно, як і з будь-якою проблемою. Коли вона виникла, і її незмога розв'язати самотужки (наприклад, болить голова, я випиваю цитрамончик, а вона продовжує боліти), не треба нехтувати часом, думати, що саме минеться, а йти до лікаря. Бо якщо зволікати, згодом сексуальні проблеми стають набагато складнішими.

А є якісь загальні рекомендації? Скільки має тривати дисфункція, щоб зрозуміти, що треба звертатися до лікаря?

Можна почекати, якщо дисфункція пов'язана з певною проблемою. Наприклад, коли у жінки якесь запалення чи операція з гінекології, зрозуміло, що вона не може займатися сексом. Чи якщо у чоловіка підтверджена депресія, і, відповідно, через це впало лібідо. Може бути й інша причина, яка, на вашу думку, могла вплинути на відсутність бажання: наприклад, пологи чи смерть бабусі, через яку ви не можете оговтатись. Якщо такої причини немає, а ситуація повторюється, не зволікайте.

Які практики ви порадите використовувати парам, у яких немає фізичної можливості займатися сексом через відстань? 

Тут питання не у практиках, а в тому, що має бути щонайменше нормальне звичне спілкування, якісь романтичні моменти. Ми не концентруємося на сексі. У нас є насамперед стосунки. А далі вже може бути мастурбація в контакті з партнером, еротичні фотографії, відео, повідомлення. Але ми маємо бути впевнені, що партнер не буде їх поширювати. Тому це можна робити лише з людиною, якій ми абсолютно довіряємо.

Що ви могли б порадити військовим, які живуть в умовах неможливості усамітнитись? Навіть секс через відео може бути дуже складним. 

По-перше, далі підтримувати спілкування. По-друге, це ж не обов'язково має бути секс по відео. Тобто це може бути еротичне повідомлення, якщо в нього є можливість користуватися телефоном. Може бути запис голосового повідомлення чи фотографія. Можна просто поспілкуватися на еротичні теми, завести одне одного, а далі вже кожен піде й усамітниться. Та головне — не секс, а спілкування.