Заручники Кремля як політичний ресурс, спосіб формування образу ворога і технологія ведення війни

Поки рідні ув’язнених із надією чекають на обіцяний другий раунд масштабного обміну, за ґратами продовжують сидіти щонайменше 87 громадян України в Росії та окупованому Криму та щонайменше 227 в окупованому Донбасі.

Попри те, що мова йде про різні правові статуси їх спрощено називають заручниками Кремля. Зрештою, усі вони стали жертвами агресивної війни, яку 6 років тому розпочала Російська Федерація.

Перед багатьма із них стоїть непросте завдання дожити до моменту звільнення. Полон руйнує особистість та підкошує її моральні сили. Надто, якщо до років несвободи накладається жорстокі катування, ненадання медичної допомоги, тотальна ізоляція тощо. Але до всіх цих часто обговорюваних правозахисних аспектів, у цій ситуації є виразні безпекові, про які говорять менше.

Заручники як спосіб формування образу ворога

У списках ув’язнених із політичних мотивів є люди двох умовних категорій. До першої належить ті, яких запроторили за ґрати через їхню ненасильницьку публічну діяльність. Яскравий приклад — справа кримського татарина Еміра-Усеїна Куку. Після окупації Криму він почав правозахисну роботу в межах Кримської контактної групи з прав людини, консультував рідних безвісти зниклих та жертв політичних переслідувань. Після кількох попереджень та «профілактичних бесід» біля власного будинку його викрали та побили невідомі.

Хоча згодом з’ясувалося, що це працівники ФСБ, кримінальну справу відкрили проти Еміра-Усеїна. Спершу йому «ліпили» екстремізм за давній пост у соцмережах. І вже потім оголосили терористом та запроторили за ґрати.

Водночас чимало людей у списках жодної публічної діяльності не здійснювали. У минулому директор заводу пенсіонер Юрій Солошенко (нині покійний) поїхав до Москви із приватним візитом.

Мешканець села Комишне Луганської області поїхав до Ростову лікувати зуби. Студент Павло Гриб поїхав до Гомеля на побачення із дівчиною, із якою познайомився у російській мережі «Вконтакте». Вони не займалися активною громадською діяльністю, попри це стали жертвами сфабрикованих кримінальних обвинувачень із явно вираженими політичними мотивами.

Насправді, тут проста логіка. У розпочатій Росією війні проти України важливу роль відіграє телевізор. І тому в ньому потрібно періодично показувати українських шпигунів, карателів, терористів, фашистів та екстремістів, які не просто захопили владу в Києві та розіп’яли хлопчика, але й ринулися в Росію підривати школи та готувати теракти.

Так звана російська журналістика давно перетворилася у мас-медійний підрозділ військово-промислового комплексу Російської Федерації. Завдання цих часто абсурдних вигаданих справ — сформувати із українців образ ворога та привчити російське населення їх ненавидіти. Тому в «ящику» і з’являються Микола Карпюк та Станіслав Клих, які за версією ФСБ разом із експрем'єром Арсенієм Яценюком, лежачи на пузі на площі Мінутка відстрілювали російських військових у Чечні. Згадка про Арсенія Яценюка в обвинувальному висновку зустрічається 228 разів. І це було б, можливо, смішно, якби за цим не стояло кілька років ув’язнення, тортури голодом, електрошоком та фізичним болем, після яких Станіслав Клих підірвав своє психічне здоров’я. Власне, коли у грудні 2017 року Арсенія Яценюка за запитом Росії в Інтерпол у цій справі затримали в аеропорту Женеви, йому теж було не до сміху.

Заручники як ресурс для досягнення політичних цілей

Для людей, які слідкують за внутрішньої політикою у самій Росії, очевидно, що для Кремля жодної цінності не становить не тільки життя українських громадян, але й своїх власних.

Саме тому, попри браваду «русские своих не бросают», ніхто особливо не цікавиться долею російських «добровольців» в українських тюрмах. За цілком конкретними винятками. На всіх перемовинах, де порушували питання звільнення заручників Кремля, натомість висувалися політичні вимоги. Це доволі просто простежити навіть на рівні сухих заяв речників Кремля за результатами зустрічей протягом усіх цих років.

Кремль ніколи не цікавили власні люди. Його цікавили питання зміни Конституції України, визнання суб’єктності створених ним «донбаських республік», запровадження тотальної амністії для воєнних злочинців тощо.

Шантаж та використання заручників для досягнення політичних цілей досить успішний ще й з огляду на чутливість теми заручників в українському суспільстві.

Втомлені очікуванням та роздратовані поясненнями «усі ключі у Путіна» рідні ув’язнених не можуть дотягнутися до Путіна. Натомість вони переносять гнів на українську владу, якій і справді можна багато чим дорікнути у цій ситуації (наприклад, зволікання із вирішенням на законодавчому рівні питання медичної та соціальної підтримки), але точно не те, що вони чомусь не можуть вирішити досить просте завдання. Не існує жодного алгоритму, який би міг дати гарантований результат у якісь розумні строки. Загалом, уся ця ситуація поза межами права.

Недаремно, 14 жовтня цього року політв’язень Олександр Шумков розпочав голодування. Одна із його вимог, — щоб Росія припинила використовувати українських політв'язнів задля тиску на Україну в Мінському та Нормандському форматах та щодо розведення військ на Донбасі.

Заручники як технологія ведення війни

У перші місяці війни, коли в публічному просторі вперше з’явилося прізвище Ігор Гіркін (Стрелков) мені подзвонили колеги із російського Меморіалу та сказали, що «к вам пришли наши эскадроны смерти». Незаконні збройні формування під керівництвом «сплячих агентів» та російських військово-історичних реконструкторів розпочали свідому політику терору проти мирного населення.

Їхнім завданням було видавити чи фізично знищити активну меншість та залякати більшість, щоб швидко отримати контроль над регіоном. Однією із перших жертв став закатований до смерті Володимир Рибак із Горлівки, а новий термін «донбаські підвали» увійшов до нашого лексикону.

Правозахисники, які документують воєнні злочини, виявили близько кількох десятків людей, які вчиняли їх у Криму та на Донбасі, а перед цим у Придністров’ї, Чечні, Абхазії та Південній Осетії.

Цей факт дає розуміння, що ці люди перестають бути суто українською проблемою та гостро ставить питання, коли та де Кремлю наступного разу знадобляться їхні вміння та навички.

Кремль успішно використовує технологію збройного конфлікту зі свідомою політикою вчинення міжнародних злочинів проти мирного населення, аби досягти геополітичних цілей. І варто відзначити, що вона доволі успішна.

У жодній зі згаданих сірих зон не відбулося притягнення (бодай заочного) винних у міжнародних злочинах до відповідальності.

В Україні теж тривалий час норма права не відповідає нормі життя, а розроблений правозахисниками законопроєкт 0892 про воєнних злочинців тихо помирає в парламентському комітеті Дениса Монастирського. Саме цей законопроєкт змінює Кримінальний кодекс та надає можливість національному слідству та суду притягати до відповідальності винних за злочини проти людяності та воєнні злочини.

За приблизними підрахунками, через полон пройшли десятки тисяч людей. Комусь він дався дорогою ціною, а хтось досі не може спати, бо чує голоси людей, яких вмирали в муках на їхніх очах. Ці люди мають право на справедливість. До всього, це превенція вчинення таких злочинів у майбутньому. Адже «працівники МГБ» кілька разів подумають, як ставитися до нині ув’язнених, якщо в перспективі зможуть бути покараними за міжнародні злочини, адже відповідальність індивідуальна, і сховатися за абстрактного Путіна їм не вдасться.

Міжнародні злочини, як відомо, не мають терміну давності та не підлягають амністії. Але поки українські депутати не поспішають розірвати це коло безкарності.

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора