Виступ у Верховній Раді на слуханнях щодо безпеки діяльності журналістів в Україні.

Мене дуже потішило, коли Антон Геращенко сказав, що це для поліції справа честі — допомагати журналістам. Я згадую один випадок, який стався зі мною і Костянтином Рєуцьким, який був моїм оператором, у січні 2015 року. На нас на посту ДАІ в Пісочині напали працівники харківської поліції, ексберкутівці. Вони ще тоді говорили, що їм за Майдан нічого не було, і тут нічого не буде. В нас вкрали картку, на яку ми знімали їх, Костю заламали, кидали на землю. 

Потім Антон Геращенко, який тоді був радником міністра внутрішніх справ, фотографувався з цими поліцейськими і казав, що їх представлять до нагороди, бо вони затримали велику партію зброї. Але вони в цей час, коли нібито затримали партію зброї, мали бути відсторонені від роботи, тому що йшло внутрішнє розслідування в поліції. Один з них досі працює в поліції, у нього є справа щодо Майдану, щодо побиття активістів. Його виправдали за цю справу в суді першої інстанції. В частини з них все добре, дехто втік в Росію через справи Майдану.

Справа про напад на нашу знімальну групу поки що нічим не закінчилась. Вона тільки зараз потрапила в суд, але ще не почалось підготовче засідання.

Є ще кілька справ, які стосуються моєї організації. Деякі з них розслідуються вже роками, але зрушень в них немає.

- Справа щодо викрадення нашої знімальної групи в Луганську поки що залишається нерозкритою, а винних не покарано, бо це окупована територія. Справа перекидалась з одного управління в інше, а ми — я і оператор, двоє потерпілих — уже кілька років про неї нічого не чуємо. З того, що мені відомо від інших взятих в полон — а їх було більше 80 — з їхніми справами те саме — тобто здебільшого нічого.

- Справа про сайт «Миротворець», де опублікували більше 4 тисяч імен і прізвищ іноземних журналістів, що працювали в так званій «ДНР».

- У жовтні 2017 року працівники поліції побили під час зйомок журналіста hromadske Дмитра Реплянчука, а також ще двох журналістів. Хоч Артем Шевченко — речник МВС — говорив, що керівника підрозділу покарано після внутрішнього розслідування, але так і не уточнив, як саме — на запити в поліцію відповіді не було, і хто цей покараний керівник — нам не відомо. Справа про побиття не закрита, але і не рухається, оскільки працівники були в масках, каски були не пронумеровані, їх ніби нікому впізнати, тому винних знайти не вдається.

Мої колеги вже розповіли і розкажуть більше, що справи щодо нападу на журналістів і перешкоджання їхній роботі поки що, здебільшого, закінчуються нічим або забуваються. Як на мене, це знак для всіх, хто хоче завадити журналістам робити їхню роботу — що, в принципі, можна, і за це нічого не буде.

Також ми маємо дві судові справи.

Одна стосується захисту нашої честі, гідності та ділової репутації.

У 2017 ми подали в суд на Міністерство оборони та Службу безпеки України. Приводом став допис на офіційній сторінці тоді пресцентру АТО, за 8 липня 2016 року, де нашу знімальну групу звинуватили у розкритті позицій та привезенні на передову російської журналістки. Цей допис пізніше прибрали, а мені навіть дали подяку від Міністерства оборони. Але через цей допис hromadske більше року не мало можливості нормально працювати на передовій і взагалі в зоні конфлікту. Ми змушені були подати в суд, і частина судового процесу була про те, хто ж має бути відповідачем — СБУ чи Міністерство оборони. А тепер, я боюсь, що, оскільки в нас не АТО, а вже ООС — відповідати буде нікому, хоча ми знаємо всіх військових, які тоді були на службі.

Інший судовий процес стосується позову проти нас.

Організація С14 подала в суд на hromadske, аби ми спростували інформацію з нашого твіттера про те, що С14 — неонацистське угрупування. У суді першої інстанції hromadske вже програло. Нас зобов'язали спростувати інформацію, ​ми сплатили судовий збір. Ми подали апеляцію — наразі засідання постійно переноситься, але у випадку, якщо апеляцію буде відхилено, ми пройдемо всі інстанції і будемо захищати права в Європейському суді з прав людини. А отже це буде справа проти України.

Це дуже симптоматична справа, адже всім журналістам вона чітко говорить, що ми не маємо права давати характеристики партіям та організаціям, або краще — взагалі уникати таких суперечливих тем, цим ведучи до самоцензури у ЗМІ. Додамо також, що ми бачимо приклад виокремлення тиску на окреме ЗМІ — hromadske, яке є громадською організацією, за якою ніхто не стоїть, крім нас самих. Тоді як суд не ведеться проти великих іноземних ЗМІ, які вживали той самий термін.

Тепер щодо роботи журналістів у зоні конфлікту на Донбасі.

На жаль, зі зміною влади доступ журналістів до передової та до сіл так званої «сірої» зони не полегшився. Під час розведення військ у Золотому журналістів узагалі не допускали на місце, яке всі планували висвітлювати. Журналісти знаходили обхідні шляхи — і тому пояснення командування і про безпеку, і про введення «жовтого» режиму взагалі втрачали сенс. 

Досі потрібно за тиждень писати заявку, куди ти хочеш потрапити, в результаті всі пишуть в заявці всі населені пункти, які тільки існують, тому що ти не можеш знати наперед — що трапиться, знову не дозволяють знімати позиції — бо викриєш їх. Наприклад, біля мосту у Станиці Луганській, який бачать ну взагалі усі — усі, хто йде з непідконтрольної території на контрольовану і навпаки. В чому тут сенс — розгледіти важко.

Очікування акредитації часом займає місяці, для іноземних журналістів існує заборона акредитації, якщо був на підконтрольній сепаратистам території. Ну пора вже зрозуміти командуванню, що журналісти світових медіа висвітлюють події з усіх боків!

Загалом історії про «викриття позицій» або постійне домовляння з військовими через десятки телефонів не додають журналістам бажання працювати на передовій, тому суспільство не має можливості дізнаватись, що там насправді відбувається. Через непрозорі правила журналісти теж мають або себе самоцензурувати, аби чого не вийшло, або взагалі відмовлятись від висвітлення ситуації на передовій. Відповідно, накопичуються міфи і страхи, а це, знову ж таки, не сприяє ні встановленню миру на Донбасі, ні згуртованості всього українського суспільства.

Що могло б виправити ситуацію: спростіть доступ журналістів до військових та місцевого населення.

Давайте змінимо ці правила про заявку з минулого тижня на теперішній. Давайте працювати з учора на сьогодні. Так, роботи більше, але журналісти можуть повідомляти пресцентр, якщо це так необхідно, інакше висвітлювати актуальні події дуже складно. Давайте актуалізуємо, що таке «відкриті позиції», і пропишемо єдині правила для всіх, і перестанемо сприймати журналістів як ворогів.

І врешті — ну скільки можна змушувати солдатів на камеру вдягати бронежилет, каску і переодягати форму? Каска і бронежилет — це про безпеку військового, а не про красиву картинку, а чиста форма в окопі виглядає малоправдоподібно.

Ну і колеги вже говорили про те, що на окупованих територіях українські журналісти працювати не можуть. Це, передусім, заклик до міжнародних партнерів, до парламенту, а також до тих, хто працює на Мінських перемовинах: якщо, тим більше, ми готуємось до реінтеграції територій — давайте говорити про те, як українським журналістам там працювати, висвітлювати, що там відбувається. А також закликаю колег: давайте не травити одне одного за те, що ми намагаємось добути звідти хоч якусь інформацію — і з Криму, і з окупованої частини Донбасу.

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Поділитись: