Схоже, у новій владі немає ані ревних противників декомунізації, ані її захисників. Попри низку звільнень та призначень на нові посади, вектор політики історичної пам'яті в Україні ще не визначився.

Як-то кажуть, історія переписується з кожною новою владою. Президентство Володимира Зеленського поки що ставить під питання правдивість цього висловлювання.

Під час візиту до Польщі новий президент пообіцяв пролити світло на «темні плями минулого», а під час зустрічі з Беньяміном Нетаньягу відвідав Бабин Яр. Хоч історична політика є важливим елементом дипломатичних відносин, особистого зацікавлення у ній Зеленський проявляє менше, ніж попередники.

У програмі партії «Слуга народу» немає жодного слова про політику пам’яті. Серед новообраних депутатів Верховної Ради від цієї партії є декілька осіб з історичною освітою і навіть один кандидат наук, але історичної політики серед їхніх цілей не окреслено. Можна було б подумати, що для нової влади історія не має значення порівняно з насущними потребами боротьби з корупцією, підвищення рівня життя, розв’язання збройного конфлікту тощо.

А де ж учитель історії Голобородько? Поки що він залишається там, де й велосипед, — у серіалі. Президент Голобородько в серіалі говорить, що помилки минулого треба вчити, аби не повторювати їх в майбутньому, що видатні особи надихають на звершення і що історія не менш важливий предмет, ніж математика.

Президент Зеленський, на відміну від свого персонажа, про важливість історії мовчить.

Його виборці надто строкаті в регіональному, віковому та освітньому планах, а «зеленій» політиці пам’яті ще тільки судилося сформуватися, і вона, ймовірно, більше покладатиметься на реальні очікування людей. Адже соціологія для нової влади має значення.

Проте у 2015 році під час активної фази виконання закону про декомунізацію було інакше.

Західні регіони, які активно підтримували декомунізацію, по факту провели її ще до 2014 року, а перейменування й знесення пам’ятників в центральній, східній та південній Україні відбулося всупереч бажанню більшості населення.

Як правило, серед мешканців та мешканок не було пієтету до декомунізованих постатей, але за десятиліття пам’ятники стали естетичними акцентами у просторі, від яких нині залишилися лише порожні постаменти.

Декомунізація показала, що можна проводити політику пам’яті всупереч волі населення, але в демократичній державі це може погано відобразитися на результатах наступних виборів.

Виробленої політики пам’яті в нової влади поки нема, а от кадрові зміни тривають. Свої посади втратили багаторічний голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, віцепрем’єр-міністр з гуманітарної політики В’ячеслав Кириленко, голова державної архівної служби України Тетяна Баранова. 

Призначено нового міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського, його заступницю Ірину Подоляк та ще низку посадовців різних рівнів виконавчої влади.

У новому парламенті немає ані ревних противників декомунізації, ані її захисників. Відтак, можна не боятися ані бійців за радянський ностальгійний наратив, ані нового витка радикальних настроїв.

Схоже, Україна взяла відпочинок від проактивної політики Порошенка, спрямованої на культивування патріотизму через максимальне відчуження від радянського досвіду.

І поки політичний запит не сформувався, саме час подумати про бажану політику пам’яті.

…Тим часом у Києві пройшов Фестиваль живих історій, де сотні учасниць та учасників представили свої історичні проекти та подискутували про бажаний вектор історичної політики.

Серед найчастіше озвучених цінностей ­­– інклюзивність, критична історія замість популяризації комфортних наративів, ефективний суспільний діалог, нові інтерпретації радянського.

Виявляється, в історичній сфері є безліч напрацювань для створення позитивної, об’єднавчої платформи для нової політики пам’яті.

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Поділитись: