КУЛІ | цикл розслідувань «Слідами революції»

Історія перша: стілець 

Високий худорлявий з русявим волоссям Святослав Колесников чекає нас під мостиком на початку вулиці Інститутської. «Я сюди не можу ходити, важко, може в мене зараз почався ПТСР», — розповідає Святослав про свої відчуття, коли приходить на Майдан. Каже, останнім часом сюди старається не ходити.

Перший раз під час Революції Гідності Колесников прийшов на Майдан на наступний день після побиття тодішньою міліцією студентів — 1 грудня 2013 року. Це був Марш Мільйонів.

«Що нам далі залишалось робити? Коли я поза Майданом говорив знайомим, що я ось на Майдані, вони казали: “Тихо, тихо, що ж ти кажеш?”. А чому я не можу у своїй країні розмовляти про це? Якщо навіть цього не можна, то що ж у цій країні взагалі можна робити?».

Святослав — киянин, на Майдан у 2013-2014 році ходив в основному вночі. «У мене більша відповідальність. Вдень тут були інші, вдень тут гарячу фазу “Беркут” проводити не став би». У ніч з 18 на 19 лютого 2014-го Колесников стояв біля пам'ятника засновникам Києва на Майдані Незалежності.

«Десь після 12 години бруківку розбивали. Я розбивав об стовпчик на шматки. Тут валялась купа бруківки, — показує він під ноги, де тепер заасфальтована дорога на початку алеї «героїв Небесної сотні», — І коли почався наступ, сюди понеслись два водомети. Я просто стояв тут, і на мене нісся водомет. Я ледь відійшов, щоб він мене не роздавив».

У ніч на 20 лютого Святослав теж був на Майдані. На світанку планував іти додому. Але почався рух «Беркуту», вони вишикувались і почали відступати. Частина мітингувальників почала йти вверх Інститутською за ними. Колесников боявся, що цих протестувальників оточать, вони потраплять в пастку, і тому пішов слідом.

«Зброї у мене не було. Не знаю, у кого було. У будь-якому разі у “Беркуту” вона була краща. Я думав піднятись тут і побачив, як звідси зносять тіла. Мені здається, що це був Богдан Ільків. Його несли декілька людей, і медик притискав рану, мені здається, що у правій сідниці. Коли тіло коливалося, руки відходили, і з нього йшов фонтан крові. І потім я зрозумів, що туди підніматися небезпечно. У мене не було ні щита, нічого. Я почав шукати якісь речі, які можуть знадобитися, щоб закритися. Там в кінці був звичайний офісний стілець із синьою спинкою. Я його взяв і почав підніматись».

Колесников опинився зверху на мостику — між Майданом і Жовтневим палацом. Він прикривав стільцем чоловіка, який ніс ящик з коктейлями Молотова. В цей момент йому в руку щось вдарило.

«Сильний удар в руку, і я зрозумів, що вже лежу, що мене підстрелили, що щось недобре. Я не бачив звідки стріляють, тому планував рухатись туди, звідки прийшов. Піднявся і швидко пригнувшись почав бігти у вогонь, щоб його дим захистив мене, щоб мене не було видно».

Поранення було нескладне. До лікаря Святослав з дружиною поїхали через два дні. Той одразу відправив Колесникова на рентген, який показав, що в руці — куля.

Спочатку Колесников думав, що в нього стріляли з готелю «Україна». Кілька експертиз не змогли встановити, з якого саме автомату це зробили. Але в 2015-му експертиза Харківського науково-дослідного інституту показала, що куля з тіла Колесникова ідентична з кулею, випущеною з автомата Калашникова номер 703087.

Ще в березні 2014 року слідчим на базі «Беркуту» надали список автоматів та прізвищ бійців, за якими кожен з них був закріплений.

Самі автомати викрали з бази одразу після 20 лютого 2014-го. Пізніше їх знайшли в озері на околиці Києва розпиляними, номери на них теж були стерті. Але в київському головному управлінні збереглася гільзотека. В ній знайшли відстріляні кулі і помітки — з автомату з яким номером кожна з них була випущена. Куля з гільзотеки з номером 703807 та куля з тіла Колесникова були ідентичні. Автомат з цим номером був записаний за снайпером-альпіністом «Беркуту» — 24 -річним Павлом Аброськіним. Після висновків експертів Колесников не сумнівається, що в нього стріляв саме Аброськін. І не з готелю «Україна», як йому здавалось раніше, а зі сніжної барикади. «Він був інструментом для когось, за гроші він це зробив, він звичайний злочинець», — говорить Колесников.

Павла Аброськіна затримали на базі «Беркуту» в Києві у квітні 2014 року за підозрою у вбивстві 48 та пораненні ще 80 протестувальників в складі групи людей 20 лютого 2014 року на Інститутській. В СІЗО він просидів п'ять з половиною років. У листопаді 2016-го hromadske зустрілось з Аброськіним. На той момент суд в його справі тривав вже майже два роки. За цей час він жодного разу не дав свідчень, хоча говорив, що хоче розповісти свою версію подій 20 лютого 2014-го, але це зараз «не на часі».

 — Ви не вбивали людей на Майдані?

 — Не вбивав. Куля, яку мені інкримінували — Колесникова — то не моя куля. В мене був не мій автомат.

 — А ви не стріляли?

— Я не стріляв і не бачив, хто стріляв.

За три години розмови Аброськін так і не сказав нам, що саме він робив на Інститутській. І навіть не зміг пояснити, чи був на його чорній формі жовтий скотч — маркування групи людей, яка розстрілювала мітингувальників.

Один з захисників беркутівців в суді, Стефан Решко, на запитання hromadske про експертизи, що вказують на винуватість Аброськіна, відповів, що Колесников під час досудового розслідування та слідчого експерименту стверджував, що стріляли саме з готелю «Україна». А через два з половиною роки на судовому засіданні намагався змінити покази, вказуючи на інший напрямок ймовірного пострілу — в бік, де були люди із жовтими пов’язками. «Мотив зміни показів Колесникова на поверхні: у випадку доведеності поранення К. кимось із обвинувачених він може отримати 10 мільйонів гривень відшкодування матеріальної шкоди, які заявлені ним за цивільним позовом». Також Решко прокоментував самі експертизи: «Згідно більше десятка балістичних експертиз, проведених протягом 2014 року, куля Колесникова не має відношення до кулі, випущеної зі службової зброї ПМОП «Беркут». Одна з екпертиз від грудня 2015-го вказує на зброю Аброськіна. Харківська експертиза оголошена судом, але критичному аналізу з боку сторін не піддавалася, а зауважень до неї багато. Сукупність зауважень захисту не дозволить суду взяти «на озброєння» харківську експертизу, відтак епізод Колесникова залишиться не розкритим».

29 грудня 2019 року Павла Аброськіна обміняли разом із ще чотирма вже колишніми працівниками цього підрозділу на українських полонених в «ДНР» та «ЛНР». Заради такого обміну генеральний прокурор змінив групу прокурорів у справі на більш лояльних. Вони і попросили змінити обвинуваченим запобіжний захід з арешту на особисте зобов'язання. Суддя апеляційного суду клопотання задовільнила. На цей момент Аброськін так і не повернувся з «ДНР». Свідчень в суді про свою версію подій 20 лютого 2014 року він досі не дав.

«Покарати винних, мені здається, вже не вдасться. Вся наша судова система і керівництво держави сприяє, щоб вони відійшли від покарання. Мабуть, це від того, що для них ця подія не є чимось. Я не сумніваюсь, що цим “беркутівцям” напишуть в РФ книги, і ці книги видаватимуть тут, і вони будуть паплюжити історичну справедливість, пам'ять цих людей, що загинули», — каже Колесников.

Історія друга: месенджер

«Чекайте, я тут хочу лампадку запалить, ой, синочок, де ті сірники?», — жінка в теплій чорній шапці стоїть біля каштана і риється в сумці. Над її головою на дереві висить фото молодого усміхненого хлопця з темним волоссям. Це її син — Сергій Кемський. Жінку звати Тамара Кемська. Стоїмо ми трохи вище Жовтневого палацу. «Як би важко не підіймалась чи від метро, чи знизу, завжди цю відстань просто, знаєте, пролітаю, і завжди в мене в очах Сергій — де він тут ходив».

Сергій Кемський приїхав на Майдан 22 листопада 2013 року — на другий день після початку Революції Гідності. 18 лютого 2014-го він був легко поранений в ніс, 20-го планував їхати додому. Але коли почалась стрілянина, став підійматись Інститутською за «Беркутом» — повз квітковий годинник і Жовтневий палац. «Ось тут, чи затерлось вже, оце місце його вбивства. Бачу, як тут він іде і моментально падає, і вже тут починають його відтягувати за ноги», — пані Тамара показує на затертий білий хрестик на асфальті поруч з каштаном.

«На відео я бачу, як він впав — це перший постріл був. Я бачу, як він схватився. Спочатку був замах руки — що поранення, що спасайте. В цей час другий постріл, і він починає крутитись, кричать — це було страшне таке видіння. А потім його піднімають під руки і ведуть — значить, що він ще живий. І Миколу Дзявульського (ще один вбитий протестувальник на тому ж місці, що і Сергій Кемський — ред.), і Кемського буквально одночасно занесли туди в Жовтневий, і не було кому їх просто рятувати — вони померли. В Сергія жоден важливий орган не був задітий, куля в легені. Його можна було врятувати. Він помер від втрати крові».

Одна куля пішла на виліт, інша залишилась в тілі. Її за тим же принципом, що і з Колесниковим, ідентифікували за допомогою гільзотеки. Експертиза показала, що куля з тіла Кемського була ідентичною з кулею, випущеною з автомата за номером 792786.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

Кулями з цього ж автомата поранили протестувальників Бонюка, Корольчука, та Ковальчука. І вбили Миколу Дзявульського.

Цей автомат закріпили за бійцем київського спецпідрозділу «Беркут» Володимиром Тригубцем у 2012 році.

Він був на Майдані, але в подіях 20 лютого, на відміну від його автомату участі не брав. В усякому разі слідство цього не встановило. В Росії того ж року він отримав громадянство та влаштувався в ОМОН.

Українська генеральна прокуратура оголосила його і ще 17 «беркутівців» київського полку в міжнародний розшук. Але Інтерпол відмовився їх включати в списки, тому що досі вважає справу Майдану політичною.

«Якщо воно буде доведено, я не знаю, як вони далі будуть жить — ці вбивці. А те, що воно буде доведено — я впевнена. Мені важливо знати не так, хто стріляв, а хто давав такі вказівки», — каже Тамара Кемська.

«Ви знаєте, я протягом шести років пишу йому повідомлення на його сторінці. Пишу йому такі коротенькі листи. І сьогодні писала, пишу, чого ж ти до мене в сон не приходиш?».

Історія третя: шульга

Зоя Кузьменко зустрічає hromadske у своїй квартирі у Вінниці. Стіл у вітальні заставлений фото її сина — Максима Шимка, і чоловіка — Миколи Шимка.

«Він був і на мовному Майдані, і на податковому — на різних. Максима вразило те 30 число (30 листопада 2013 року — ред.), коли побили студентів, а Максим сказав, що дітей не можна бити. Він одразу поїхав на Майдан, записався в 4 сотню, бо він був козаком. Дзвонить мені і каже: “Ти би бачила мама, які там люди, там пані в норкових шубах розбивають бруківку, то люди вийшли, бо не можна терпіти брехні”», — пояснює Зоя.

18 лютого 2014-го у Миколи Шимка було день народження. Максим був вдома, і мав повернутись на чергування на Майдан аж 22 лютого. Але поки сім’я сиділа за святковою вечерею у Вінниці, на Майдані розганяли протестувальників. Максим поїхав цього вечора до Києва. «Ми просто в другій кімнаті були, а Павлик (молодший син Зої Кузьменко — ред.) сидів перед комп'ютером, і чую: так кричить, що ледь будинок не зірвався».

Максим Шимко помер о 9 годині 7 хвилин 20 лютого 2014-го. В його тілі було три вогнепальних поранення — усі в шию.

«Батько пішов на опізнання, і коли вийшов замовчав, і мовчав півроку. Якщо йому щось потрібно було — він просто показував мені. І його ця депресія з'їла, він не міг вийти з неї».

Одна з трьох куль залишилась в тілі Максима Шимка. Її вдалось ідентифікувати. За висновками експертів, вона була ідентичною до випущеної з автомата під номером ГУ3557.

Цей автомат був закріплений за Сергієм Зінченком — снайпером-водієм київського спецпідрозділу «Беркут».

«Я спочатку думала, що то Садовник вбив мою дитину, бо в нього немає кисті руки (Дмитро Садовник — колишній командр роти київського спецпідрозділу “Беркут”, у нього є дефект правої руки — ред.) Зясувалось, що шульгою — а Зінченко є шульга. Спочатку він казав, що водій, що не стріляв. Але стріляв, при чому стріляв дуже влучно, тому що шансу на життя в моєї дитини не було. І я його питала: “Яке ти мав право не дати моїй дитині шанс на життя?”. Він мовчав».

Зінченка разом із Аброськіним затримали у квітні 2014 на базі «Беркуту». Він також відсидів в СІЗО п'ять з половиною років.Жодних свідчень так і не дав. У грудні 2019-го його також обміняли на полонених в «ДНР» та «ЛНР» українців.

«Для мене важливо побачити вбивцю моєї дитини, і важливо подивитись йому у вічі. Ми приїхали вперше з чоловіком на суд свідчити, і я побачила, що вони не покаялись. І їм було байдуже, що перед ними батьки вбитих. Вони мовчали до останнього дня, поки їх не відпустили».

Адвокат Зінченка Ігор Варфоломєєв на питання про дані експертиз і про збіг куль сказав hromadske чекати. «Ми ще не вийшли на ту стадію судового розгляду, коли можна і потрібно висвітлювати такі дуже складні, суперечливі, але вкрай важливі питання. В суді ви і всі, кому це цікаво, все обов'язково почуєте, і вже достатньо скоро. Зінченко непричетний до смерті Шимка. І як раз щодо цього ми наведемо свої докази, які є в матеріалах справи і вже досліджувались в суді».

З пані Зоєю та її молодшим сином Павлом ми їдемо на кладовище. Поруч з могилою Максима Шимка — могила його батька Миколи. Він так і не вийшов з депресії після вбивства сина і помер в листопаді 2018 року.

Павло підкурює цигарку і кладе її в спеціальну тарілочку на могилі брата. «Павлик не курить, а Макс курив, то ми йому завжди цигарку тут запалюємо», — говорить Зоя.

P.S. Експерти харківського дослідного інституту загалом змогли ідентифікувати 29 куль в тілах убитих та поранених 20 лютого 2014 року на Інститутській. Ці кулі за висновками експертів-балістів були випущені з автоматів 14 «беркутівців» київського спецпідрозділу. Інші кулі або пройшли на виліт, або були занадто сильно пошкоджені, щоб їх можна було ідентифікувати.

Восьмого лютого цього року двоє колишніх беркутівців Олександр Маринченко та Сергій Тамтура повернулись після обміну до Києва. Обвинувачені в розстрілах на Інститутській вважають себе невинними і хочуть добитись справедливості в суді. Доказів того, що хтось із них двох вбив або поранив когось в той день на Інститутській — немає.

Ексзаступник командира київського «Беркуту» Олег Янішевський та колишні його підлеглі Павло Аброськін і Сергій Зінченко з обміну з «ДНР» досі не повернулись. Як і 18 інших бійців цього ж підрозділу досі не повернулись з Росії, куди вони втекли і де отримали громадянство. Адвокати, що захищають «Беркут» в суді, запевняють hromadske, що будуть робити все можливе для повернення «хлопців додому».