«Росіянин, який приїде жити в Україну, матиме більше прав, ніж кримчанин», — кримська журналістка

У 14 із 44 кандидатів у президенти України слово «Крим» відсутнє в передвиборчих програмах, — порахували кримські активісти. Водночас росіяни, які приїдуть жити в Україну, матимуть більше прав, ніж кримчани через чинні закони про нерезидентів, а деякі моряки, що залишилися вірними присязі, досі живуть в гуртожитках.

Коли мова заходить про Крим багатьох може охопити відчуття безпорадності — це окупована територія. Однак є чимало речей, залежних від української влади. Як, замість того, щоб спекулювати з терміном колаборація, полегшити життя людей і покарати винних у зраді? Що значить готуватися до деокупації і реінтеграції? За яких обставин варто їхати на анексований півострів?

У дні, коли почалася окупація Криму українці насамперед слідкували за подіями на Майдані. Власна кореспондентка «Дзеркала тижня» в Криму, головна редакторка Центру журналіських розслідувань Валентина Самар писала про мілітаризацію Криму російськими військовими ще до Майдану. Вона була свідком ключових подій – від прибуття росіян в Крим ще в січні 2014-го, а також візитів Авакова і Петра Порошенка. До 5-ї річниці анексії — розмова з нею в «Дуже важливій передачі».

Коли почалася анексія, в Києві можна було просто не помітити, що відбувається в Криму. На Майдані відспівували людей. Трохи пізніше заговорили про російських військових, які маскувалися під «зелених чоловічків». Коли ти зрозуміла, що відбувається щось дуже серйозне?

Влітку 2013-го ми опублікували в «Дзеркалі тижня» матеріал «Чи відкриє Росія кримський фронт?». У ньому йшлося про те, що Росія так просто не пробачить Україні євроінтеграцію, підписання угоди про асоціацію, і що битиме Україну в найслабші місця, одне з яких є, звичайно, — Крим і Севастополь. І ми попереджали, що можливий і силовий варіант.

А вже в першій половині лютого, фактично за кілька тижнів до початку окупації Криму, я написала матеріал вже без знаку питання «Росія відкрила кримський фронт». Я перераховувала ознаки, помітні неозброєним оком, які були у пресі, і не бачити їх могли тільки люди, яких абсолютно це не цікавило, або які з якихось причин не займалися цією справою. Я маю на увазі спецслужби.

Бо коли в січні почали створюватися загони так званої народної оборони чи добровільної народної дружини в Севастополі, які били євромайданівців у Севастополі, у Сімферополі, у Керчі — було видно, що це вже не просто якісь антимайданівці. Це були навчені організовані групи.

Київ проспав початок окупації. Чомусь законодавчо закріпили, що початок — це 20 лютого. Реально українську владу повалили в Севастополі 23 лютого. Владу захопили громадяни Росії, за якими стояли спецслужби. Ми зробили про це цілий цикл, який називається «Шуцмани Путіна».

Скоро в ефірі Громадського проект Центру журналістських розслідувань «Шуцмани Путіна»

Водночас 23 лютого в Криму почався запис в окремі роти самооборони. Це було у всіх на очах, під час святкування. А ще раніше, 4 лютого, до Криму приїхав депутат Держдуми, лідер партії «Родина», Олексій Журавльов, який разом з Аксьоновим підписав угоду, вони почали створювати так званий «антифашистський слов'янський фронт». Йшлося про те, що за потреби, «ми підемо і в інші українські області, щоб допомогти нашим братам руським проти бандерівців, фашистів».

Уся ця риторика — фашисти, бандерівці — циркулювала ще з осені 2013 року. Ідеологія та ж, людям промивали мізки тим самим.

Тому окупація проспана Києвом, вже новою владою, постмайданною.

Звичайно, ще хоронили загиблих, але в цей час уже в Криму відбувалися події, які державні діячі не мали не помічати. Окей, уряд розбігся, але вже був виконувач обов'язків президента, виконувач обов'язків голови СБУ Наливайченко, був глава МВС Арсен Аваков, які 23 числа прибули до Криму, щоб, мабуть, помахати хустинкою Януковичу, пересвідчитися, що він поїхав. А те, що в місті захоплена влада, вони, мабуть, не побачили.

Цими днями президент України Петро Порошенко нагадав усім, що 28 лютого 2014-го він теж прилітав у Крим, і без охорони тоді йому не вдалося поспілкуватися з місцевими депутатами. Ти пам’ятаєш цей візит?

Він був з охороною. Його охороняли, зокрема, кримські міліціонери, які все ще працювали в українській міліції.

Коли це сталося, я дзвонила Рефату Чубарову і казала: необхідно так, як було раніше. У часи загострення відносин між центром і Сімферополем завжди створювали якісь групи із обговорення політико-правової ситуації, з Києва їхали цілими бортами депутати, керівники центральних органів влади, щоб вести діалог, щоб розбиратися в причинах, нормалізувати ситуацію. Згадайте, як Мєшков, перший і останній президент Криму, забарикадувався у Верховній Раді, не пускав депутатів.

Досвід розрулювання ситуації з Кримом був. І намагання розрулити також було.

Прибув у Крим посланець Турчинова Андрій Сенченко, який мав розмови і з керівництвом Верховної Ради, і з керівництвом уряду, з Могильовим, мається на увазі. Були перемовини з усіма. Та він відлетів після великого мітингу 26 числа.

Він відлетів до Києва, і в ніч на 27-ме ВР захопили. Але ще раз повторюю: влада в Севастополі була захоплена ще за 4 дні до цього. Цей шматок часу був у Києва для того, щоб кинутися усім до Криму, щоб організувати управління військами, якісь надзвичайні органи, щоб це відбувалося. Не треба було сидіти в київських теплих ефірах, треба було летіти всім до Криму, поки ще не були захоплені всі аеродроми.

Коли ми, як журналісти з Києва, приїздили в Крим, було враження, що там, у Києві, не знають, що відбувається, що треба повернутися і розказати. Пам’ятаю, як я приїжджала з Криму і обзвонювала нову владу і казала: дивіться, там таке відбувається. Вони казали: пиши мейли. Але чи дійсно в Києва не було інформації?

У ті дні треба було терміново призначати нового начальника міліції, нового начальника СБУ, тому що в Києва був великий вплив на формування уряду Криму. Без президента не можна призначити прем'єра в Криму. Вони призначили Аксьонова після захоплення, під дулами автоматів. Без кворуму. Імітація цього парламентського життя відбувалася під дулом автоматів, але Київ мовчав.

Я точно скажу, як було з призначенням керівників силових відомств. Вони ж ще ці перші дні працювали, СБУ ще вивозило журналістів назустріч БТРам, які заблукали із Севастополя під Бахчисараєм. Всі були на своїх місцях. Але тоді почали торгувати. Яценюк думав три дні, а там керівника міліції захопили. Коли Яценюе вирішив узгодити начальника нової міліції, — подзвонив йому і сказав: «Я згоден із твоєю кандидатурою». А той відповів: «А що згоден? Там уже захоплення вчора було».

Що відбувалося під час так званого «штучного референдуму». Досі йде маніпуляція в західних медіа, в російських медіа про кількість людей, яка на нього прийшла…

Абсолютно неважливо, скільки людей з тих чи інших причин туди пішли.

Ми бачили дільниці, які взагалі не відкривалися, зокрема там, де багато кримських татар. Ми знаємо, що голосували навіть за радянськими паспортами. Ми знаємо, скільки «бортів» доставили до Криму, скільки козаків переїхали. Вони всі голосували на референдумі.

Тому це все не має абсолютно ніякого значення, навіть якби вони не голосували. Цей так званий референдум був незаконним.Його не визнав цивілізований світ. Це прописано в документах генасамблеї ООН, в резолюціях. Більше того, з 2016 року щороку офіс прокурора міжнародного кримінального суду кваліфікує ситуацію в Криму як міжнародний збройний конфлікт, оскільки там Росія задіяла регулярну армію. Навіть з урахуванням того, що там багато не стріляли. Це міжнародний збройний конфлікт, територія Криму і Севастополя окупована, і чиниться спроба її повної анексії РФ.

Я особисто брала участь у деяких дискусіях на Заході, де інколи порушували питання: можливо, люди в Криму думали інакше? На що українські соціологи зазвичай відповідали, що за весь час незалежності України ніколи ніде не було більше 30% людей, які би хотіли від’єднатися, а отже ніколи не було приводу проводити цей референдум.

Було кілька опитувань. Скажімо, скільки людей вважали Україну своєю батьківщиною? Скільки вважали себе патріотами України? Понад 50%. Причому заміри робили не тільки українські соціологічні компанії, а й російські. Мій колега Андрій Клименко колись був на круглому столі, який щороку проводили російські фонди. І коли вони подивилися на останні заміри серед молоді, яка говорила їм, що вільно володіє і російською, і українською, їм неважливо, якою мовою сприймати контент, мовляв це однаково легко. Він цитував, здається, Маркова, який казав: «Еще несколько лет — и мы Крым потеряем».

Вони розуміли, що нове покоління виросло абсолютно інше. Без радянських рудиментів, без ностальгії за радянським часом. Але поза тим, з того часу до Криму повернувся цілий народ, ціла релігія, культура, і це змінювало ландшафт узагалі.

На жаль, те, що росіяни роблять зараз у межах колоніальної політики, — це було і після першої анексії Криму, і тепер, під час окупації, — це дії з метою витіснення корінного населення Криму.

Спочатку це були лояльні до України елементи, зараз витісняються всі, хто може хоча б якусь загрозу становити для військової бази, на яку сьогодні Росія перетворила Крим. Перш за все, це військово-морська база. Ми бачимо, як заселяється Крим.

Щодо відносин між людьми на материковій частині України і в Криму. Від початку було дві думки. Перша — тримати контакт. І друга — що це окупована територія, нічого не вдієш. З іншого боку — як тримати зв'язок?

У будь-якій війні багато брехні. На жаль, замість того, щоб унормувати життя, яке склалося після втрати частини території спочатку на Кримському півострові, потім на Донбасі, влада шукала якісь... їх навіть правовими евфемізмами не назвеш.

Перш за все, люди, які сиділи при владі, думали, як порятувати свої статки, убезпечити свій бізнес, свої активи в Криму. Потім з'явився закон про гарантію прав і свобод громадян України на території Криму, дуже правильний, добротний документ, у якому йшлося, що там живуть наші громадяни, але за міжнародним гуманітарним правом зрозуміло, що життєздатність повинна забезпечувати окупуюча країна. Це норма міжнародного права.

Але громадяни України жодним чином не можуть бути обмежені в правах. За винятком того, що там не можуть існувати українські органи влади, там не можуть відбуватися вибори. Їхні права грубо порушили ухваленням лоббістського закону, про який ми вже говоримо 4 роки і кінця-краю не бачимо — про вільну економічну зону в Криму. Додуматися тільки — з одного боку, це окупована територія, але вона і вільна економічна зона «Крим», яка прирівняла громадян України з реєстрацією в Криму до нерезидентів.

Росіянин, який приїде в Україну жити, буде мати більше прав, ніж кримчанин.

Як це впливає на людей?

Це елементарно. Після цього закону пішли підзаконні акти. Наприклад, постанова Нацбанку України, яка обмежила в отриманні банківських послуг. Лише зареєструвавшись на вільній території України, люди можуть відкрити рахунки в банках. Але там — обмеження по вивезенню грошей з Криму.

Ти продав свій будинок — як тобі перевезти ці гроші? Неможливо, існують обмеження суми.

Доведеться щось вигадувати, зважуватися порушити закон, давати хабарі прикордонникам чи ще щось, аби провезти ці гроші. Правозахисники судилися з Кабміном чотири роки, доки скасували дискримінаційну норму, яка встановлювала там митницю. Ми кажемо, що Крим — це Україна, але там присутні всі атрибути державного кордону — прикордонники, митники, які прирівняли громадян України до людей, що перетинають державний кордон. Відтак там є такий давнішній куций перелік речей, які вони мають право перевезти. Я не змогла свою бібліотеку перевезти, бо її немає в списку.

Правозахисники, спасибі їм, судилися, і суд скасував цей перелік. Але натомість Кабмін ніяк цю постанову не підрихтував, не внормував по-новому. Тож епопея триває.

Які питання найпроблемніші?

Найбільше питання, найважливіше, і в якому найбільше брехні — це готовність влади займатися політикою деокупації і реінтеграції. Визначати, що є колабораціонізм, а що не є. Цим наразі займається громадянське суспільство, яке вже навіть напрацьовує законопроекти.

Наприклад організація «Сила права» розробила закон «Про прощення». Мова йде про те, що людям, які зараз перебувають у Криму, на момент деокупації нададуть певний час для визначення, громадянами якої країни вони є. Якщо вони хочуть бути росіянами — окей, залишайтеся росіянами, але вони повністю втрачають будь-які права громадян України.

Політикам вигідно спекулювати на цьому. Час від часу ми чуємо: ах, зрадники! Але є цифри — перелік тих, кого притягнули до кримінальної відповідальності.

Погляньмо на суддівську практику і те, яким чином у нас судять цих людей за статтею про державну зраду і за порушення територіальної цілісності. Роками не відбуваються попередні засідання. Зокрема, у справах усіх цих суддів, прокурорів кримських, депутатів усіх рівнів, які зрадили.

Водночас цих людей більшає, бо вони беруть участь у незаконних виборах, і нацполіція повинна порушувати кримінальні провадження. Треба укріплювати відновлені кримські правоохоронні органи, тому що маса роботи, яка в них є — це щодня відкриваються провадження, повірте. Але людей дуже мало. Це вже елементи правосуддя перехідного періоду.

Якщо говорити про сучасний світовий досвід, то він інколи суперечить уявленням, які мають пострадянські люди, які звикли: там де окупація — всі колаборанти, раз живуть на цій території — співпрацювали. Як ти для себе оцінюєш факт, що люди, які залишилися в Криму переважно взяли російський паспорт.

Люди вимушені були. Якщо люди це роблять під тиском втрати роботи, втрати місця дитини в дитсадочку, під тиском того, що їм не нададуть медичну допомогу. От зараз судять колишнього так званого міністра охорони здоров’я в «уряді» Криму, Міхальчевського. Подивіться, почитайте, які видавалися документи ним же про те, що безкоштовну операцію можна буде зробити тільки при пред'явленні російського паспорта.

Як людям жити? Це зовсім не новина. Все це вже все колись було, в історії є аналоги. Але все це досі не визначено, тому що немає верховної політичної волі займатися цими справами.

Чому в суспільстві є таке неприйняття?

Примус до отримання паспорта — це теж воєнний злочин. Примус іти до армії, бо інакше ти будеш кримінальну відповідальність нести, — це також воєнний злочин. І це все фіксується. Всі працівники російських військкоматів, які ведуть призов — у переліку тих, кого притягують до кримінальної відповідальності тут. А кого неможливо дістати — вище російське керівництво військове й політичне, починаючи з Путіна і закінчуючи людьми, які цю політику проводили в Криму — всі вони підуть до Гааги.

Як ти тоді пояснюєш суспільну думку, коли кажуть: «Можливо, людина могла б відмовитися»?

Можна гадати, скільки завгодно. У моєї бабусі, коли вона була в окупації, теж був аусвайс. Ці паспорти російські українці називають «аусвайс».

Давайте спокійніше до цього ставитися, краще погляньмо на нагальні проблеми.

Якби була політична воля, то, починаючи від облаштування контрольних пунктів в'їзду-виїзду на адмінмежі з Херсонщиною і Кримом, вже були б нормальні, цивілізовані умови, а не тіньовий ринок перевезень і тіньовий ринок обміну валют, який там є зараз. Новий начальник Кримської поліції обіцяв мені нещодавно, що він цим займається, і цього невдовзі не буде.

Якщо не існує легальних рейсових перевезень між рештою України і Кримом, то, вочевидь, будуть нелегальні, бо не можеш заборонити людям переміщатися.

Я кажу про угруповання, які контролюють перевезення. От замість них там має бути автостанція. Її повинні збудувати — гроші виділили торік. Їх не освоїли, не звели нічого, бо землю вже віддали приватниками місцевим, ніде будувати ані на Каланчаку, ані на Чаплинці, ані на Чонгарі.

На Чонгарі розробляли до кінця року проект, подивимося, як вони будуть там будуватимуть. Є гроші — 100 мільйонів виділили. Не збудували. Тут мова про корупцію, про відповідальність, бажання центральних органів влади цією роботою займатися.

У нас в уряду взагалі регламент роботи довоєнний. Папірці ходять місяцями, роками по колу, їх узгоджують, міняються міністри, щось своє дописують. Так і з розслідуванням злочинів, вчинених у Криму. Треба створити належні умови для поліції, СБУ, для прокуратури.

Чи багато твоїх знайомих залишилися в Криму? Є різні скандали, починаючи від нещодавнього, коли потенційні учасниці Євробачення сказали, що їхні батьки там, і не засудили окупацію Криму Росією.

От ти говориш, і ти вже розділяєш: люди тут — люди там. Це нормально. А ми не розділяємо, ми, люди з Криму, не розділяємо. Це все одно наші люди.

І в деяких випадках тим, що тут, важче, ніж тим, що там. Бо 50 років добиватися повернення до Криму, як це в історії з кримськими татарами, а потім знову виявитися депортованими і не мати змоги приїхати навіть маму обійняти — це страшно.

Ми не розділяємо. Ми бачимо, хто як себе поводить серед знайомих, друзів. Дуже багато людей, аби не втрачати людські стосунки, взагалі не розмовляють про політику.

Що ми можемо зробити, щоб не було відчаю? А він є, дуже великий, бо 5 років — це дуже багато. 5 років бездіяльності влади — це дуже багато. Бездіяльності інколи злочинної.

Коли ми кажемо, що немає політики стосовно Криму, це неправда. Вона є, вона от саме така, яка вона є. Кримчани — нерезиденти, кримчани — зрадники. Ми бачимо це в політичних заявах. Водночас ми бачимо в багатьох політичних заявах, що немає межі червоної, політики дозволяють собі взагалі не думати про Крим.

Кримськотатарський ресурсний центр перечитав усі передвиборчі програми — у 14 з 44 кандидатів в президенти слово «Крим» у програмі взагалі відсутнє.

Не те, що відсутні якісь плани про деокупацію Криму. Слово «Крим» відсутнє. Вони вже толерують анексію.

Дуже збурюється суспільство в таких випадках, як із сестрами Опанасюк. Суспільство не вимагало осуду, суспільство вимагало чіткої позиції — ви хто? і чий Крим? От і все. А не осуду батьків. Про це не йшлося.

Але є складніші речі. Коли політики, які претендують на пост президента, дозволяють собі не визнавати окупацію Криму. Немає червоних ліній, які б заборонили їм допускати такі речі і не називати збройним конфліктом ситуацію з Росією. Вони називають це «недоразумение». Чому суспільство так само негативно не ставиться до цього, коли мова йде не про простих людей?

Ти кажеш — розділяю. Я поясню, чого я розділяю. Бо я, наскільки це можливо, їжджу в Крим і чую, що люди, які там залишилися, почуваються покинутими. Частково їх обурюють слова влади, але ще більше ранить суспільна думка. От якщо громадянин України, не журналіст, все ж таки вирішить поїхати, як це можна характеризувати?

Немає простої відповіді, як немає однієї пігулки від усіх хвороб. Це в кожному випадку має бути індивідуально.

Я, наприклад, вважаю, що треба категорично заборонити їздити в Крим людям в погонах. Людям, які обіймають якусь посаду в державних структурах і в органах місцевого самоврядування. А ми знаємо, що туди катаються народні депутати, бо в них там є майно. Це теж невирішене питання. Ба більше, у них там є бізнес.

Знаючи, скільки розмов співробітники ФСБ з простими людьм ведуть на КПВВ російському, інколи годинами допитують, ми з тобою не можемо допустити, що з ними не зустрічаються, не розмовляють і не ведуть якісь розмови. Людей вербують, ми це розуміємо. Держава повинна себе від цього убезпечити.

Але люди в погонах — чому вони туда їздять? А я скажу — бо в них там залишилися службові квартири, в яких живуть їхні сім'ї.

Люди, які лишилися вірні присязі, вийшли на материк, живуть у квартирах, які вони знімають, чи в якихось гуртожитках.

Військові не забезпечені житлом. За 5 років їм не побудували. Нещодавно буквально була в Генічеську, згадували тральщик «Генічеськ», який героїчно вийшов із Криму.

Там хлопці живуть прямо на тральщику кілька років. Можеш собі уявити, що це за життя? Здорові мужики живуть у кубриках кілька років. Це нормально?

Ми хейтимо зрадників, а ті, хто вийшов, не ставши зрадником — чому вони повинні зазнавати таких збитків в своєму житті? Тим більше, що морпіхи взагалі два роки воювали не на морі, бо в них немає кораблів, а на суші. Стояли, тримали напрямок Широкіного. Це питання, яке можна було вирішити, а вони тут не можуть отримати службову квартиру, бо там службові квартири в них є, і вони вже не підпадають під службові квартири. Це цинізм найвищого ґатунку.

Їм мали приватизувати у той час, доки ще наші війська перебували в Криму, щоб вони могли там продати, а тут купити. Але Яценюк не підписав цю постанову. Точніше підписав, коли вже пройшов час.

Так само він не підписував постанову про порядок перетину адмінкордону. І до 2015 року до відповідальності за це нікого притягнути неможливо, тому що не було цієї постанови. Закон був, а постанови не було.

Такого безглуздя, яке свідчить про відсутність цілісної державної політики стосовно окупованих територій — скільки завгодно. Ти береш якусь річ, а вона розсипається в руках, бо не зшита всіма нитками, які там мали б бути. Бо це різні відомства, різне законодавство.

За 5 років не з'явилося політичної сили, яка би наголошувала на правах тих, хто був змушений виїхати з Криму і Донбасу. Зараз це, насамперед, правозахисники, які відстоюють права переселенців.

Це говорить не лише про відсутність політичної відповідальності, а й про низьку кваліфікацію тих, хто посадили своїх людей в уряд.

Я зараз не згадаю точно, скільки законодавчих актів — від конституції РФ до якихось відомчих — ухвалили буквально за 5 місяців у Криму. Їх тисячі. Були бригади людей, які винормовували прийняття, анексію. Їм треба було її закріпити законодавчо в усіх сферах. Чого в Україні цього не відбувається? Можливо, тому що фахівців цих практично вже немає у владі. Сидять люди просто на потоках дуже часто. Або навіть правильно створені органи не мають ресурсів, повноважень.

От ми говоримо про санкційну політику — це моя улюблена тема. Ми на кожному кроці кричимо, що захід повинен посилювати санкції. Водночас Україна досі не ввела жодної секторальної санкції проти Росії в Криму. Жодної. там не діють секторальні санкції, введені ЄС. А чи Україна синхронізує свої дії з ЄС та США?

Торік ми провели таке дослідження — порівняли українські санкційні списки юридичних і фізичних осіб і списки мінфіну США. Десятки компаній, 10 людей дуже відомих, включно з олігархами і їхніми цілими виводками компаній чомусь відсутні в українських списках. Або вони є, але це ніяк не впливає на їхні активи.

До окупації всі, хто працювали на київські редакції, одне одного знали. Але на Миколу Семену донос написав колишній колега. Серед окупаційної влади є ті, кого ти знала. Як ти для себе пояснювала, чому так сталося?

Насправді цей поділ відбувся раніше. Фактично всі, хто працювали на регіоналів і знімали похабне кіно про Майдан, були відверто проросійські видання. Під час Майдану вони їздили до Києва, знімали всякі жахи, телекомпанії, які належали регіоналам, крутили це зранку до вечора, а газети писали все це. Журналісти всіх видань займалися травлею активістів, кримських і не тільки, і журналістів зокрема. Тому нічого дивного не сталося, всі ці люди пішли пачкою служити окупантам. А ті, хто був професійно чистим, або пішли з професії, або переїхали на материк. 10 редакцій переїхали.

Все одно є межа між тим, щоб продатися за гроші і робити донос на людину, яка може потрапити у в'язницю.

Мені здається, що для людей, здатних на підлість, це не проблема. Якщо вони могли так відверто брехати, порушувати стандарти, зрадити професію і служити політикам, то яка різниця, кому служити? А вони що, раніше на нас не доносили?

Наш глядач хай і засуджує окупацію Криму, але до кінця не розуміє, що там відбувається сьогодні. Як би ти дуже просто це описала? Що важливо знати людям і про людей, з якими ти спілкуєшся?

Ми, журналісти, трохи винні, тому що даємо інформацію тільки про події. Ми розслідуємо злочини, але не розказуємо історії про життя людей. Я б дуже хотіла, щоб були якісь дитячі передачі, які б виготовлялися як для кримчан тут, так і кримчан там. Ті ж кримські казки.

Треба створювати нові медіа, допомагати людям комунікувати між собою. Я дуже рада, що Рефат Чубаров робить відео-конференції з Кримом. Треба, щоб кожного дня їм хтось казав: доброго ранку. Вони повинні відчувати, що їх не покинули, просто територія окупована, але вони не окуповані. Для них кожна програма, кожна стаття — це ковток свободи.

Батьківщина, Україна для них повинна починатися з усмішки прикордонника, який повинен бачити в них наших людей, які вирвалися з несвободи. Життя складне, тому що вони змушені все одно якимось чином до нього прилаштовуватися. Інколи переступаючи через себе. Але ми повинні розуміти, що то окупована територія, а люди мають відчувати себе громадянами України так само, як і ми.

Тому я повертаюся до тих проблемних речей, які не дають їм дихати вільніше.

Корупція, яка змушує їх бути нерезидентами, хамство в паспортних столах чи відділах реєстрації. Кожне необережно кинуте слово може зробити людині настільки боляче, що вона з цією травмою може жити все своє життя.

І якщо є підозри, їх мають розслідувати відповідні органи, які мають фахово працювати і не бачити в кожному, хто перетинає КПВВ, агента російських спецслужб і не ставитися до нього таким чином, ритися в його телефоні чи відеореєстраторі і так далі.

Тут багато роботи. Якщо зверху не почати, вона знизу не буде робитися. Я повернуся до питання, чи треба їздити в Крим. Якщо у вас там є рідні, знайомі, якщо ви не є особою, яка цікава російським спецслужбам, треба до них їхати і не полишати їх.

Я б навіть сказала, ви можете їхати відпочивати, але до наших людей — до українців, до кримських татар, до представників інших національностей, які там живуть в Криму, щоб їм було за що жити. Ця комунікація дуже допомагає руйнувати російську пропаганду, яка розповідає, що в Україні люди вмирають з голоду, що без російського газу ми тут замерзаємо, що тут порушення прав людини, злидні і таке інше. Для цього також треба йти.

Кращий агітатор за Україну — це жива людина, яка своєю чесною історією просто розкаже тобі про це. Але треба бути обережними. Це територія, де право відсутнє.