Сцена після титрів: як завершилися чи продовжилися історії героїв наших текстів у 2023 році

«Військового з ножем» судитимуть

Колишнього військового Віктора Темніка восени затримали за подарований побратимами ніж, який визнали холодною зброєю. Справу проти Віктора передали до суду, засідання відбудеться 24 січня 2024 року.

«У справі, заведеній на мене, близько 200 аркушів. Там є і мої позитивні характеристики, і довідка, що я учасник війни. Але в самому обвинувальному акті про них жодної згадки. Тобто слідство не захотіло афішувати, що я воював».

Вирок чоловік готовий оскаржувати у вищих інстанціях, адже не вважає себе винним.

Якщо ж раптом Віктор опиниться у в’язниці (він не відкидає і такого варіанта), то каже, що писатиме там книжку про свою службу.

Незрячий ветеран мріє про собаку-поводиря

Денис Абдулін із Білої Церкви втратив зір на війні. На час нашого знайомства він тільки розпочинав шлях до соціалізації після важкого поранення. У серпні до нього приїхав тренер з орієнтування у просторі — чоловіки разом ходили з палицею до магазину, зупинки, переходили перехрестя. Денис, який працював до війни вантажником, про нову роботу чи хоча б думки у тому напрямку тоді навіть чути не хотів.

На початку грудня він пішов учитися на курси масажистів у Києві. Дружина Леся, яка в у всьому його підтримує, возить Дениса у столицю. Надалі Абдулін хоче працювати, приймати клієнтів. А ще він — колишній боксер, тому дуже хотів повернутися до спорту й відчути, чи зможе «лупити грушу». Тепер регулярно ходить до залу.

Після відвідання кінологічного центру військовий загорівся ідеєю мати чотирилапого помічника і вірного друга. Натренованого собаку готують «під ключ» 1,5-2 роки, а роблять це лише за кордоном. Тому ціна на такого помічника — близько 200 тисяч гривень. Денис уже відкрив збір, наразі накопичив близько 50 тисяч допомоги.

Для охочих долучитися ділимося реквізитами:

5167803283187487, Денис Абдулін

«Для мене — це мрія. З таким собакою можна стати самостійнішим, упевненішим. Я вже не можу сидіти в чотирьох стінах, чекаючи на дружину й дітей. Хочу ходити не лише у двір і почуватися безпечно. Власники собак-поводирів запевняють: з ними вони забувають, що незрячі».

Колишній полонений пів року добивався переведення в іншу частину

Про родину Кучерявенків з Маріуполя ми двічі писали у квітні. Дружина Наталя розповіла історію страшного виживання у Маріуполі, з якого їй вдалося виїхати з дітьми. Чоловік і брат залишилися захищати місто, на «Азовсталі» потрапили в полон. Жінка місяцями не знала, що з її близькими, шукала та чекала на них. Військові вижили: чоловіку пощастило — його перевели в іншу в'язницю з Оленівки у день теракту. Зрештою обох повернули за обміном, але невдовзі знову відправили воювати. Брата — захищати кордони з Румунією, чоловіка — у резервний батальйон.

Наталя лишалася в очікуванні: що з ним буде далі?

Про свої поневіряння у спробах добитися свого переведення як обмежено придатного в іншу частину розповів і сам Володимир.

Минуло більш як пів року. Зараз Володимир Кучерявенко служить у саперно-інженерних військах у роті охорони поблизу міста Дніпро. Його не відправили на передову, як боялася дружина. Але чоловік утомився: він поранений, тричі контужений, зрештою, йому 54.

Зараз Наталя живе надією, що Володимира «відпустять». Або демобілізують як військового, який пройшов полон, або як військового, що служить майже два роки. Аби швидше ухвалили закон.

А поки вона знову чекає. Перемоги. Це велика мрія. І є ще одна, дуже-дуже особиста — відпустка чоловіка на новорічні свята.

Жінки загиблих військових намагалися отримати гроші від Міноборони

Ми випустили резонансну статтю про разову виплату 15 мільйонів гривень родинам загиблих військових 10 березня. Тоді три різні жінки розповіли три різні історії. У кожної з них загинув партнер.

Анна Кулаковська дізналася про вагітність уже після похорону чоловіка. Народила сина Олексійка. Коли дійшла справа до розподілу 15 мільйонів, Міністерство оборони їй відмовило у праві виплат на хлопчика. Мовляв, це лише для тих членів родини, які були на момент смерті військовослужбовця. Ми консультувалися з юристом, який у статті порадив їй судитися.

Жінка так і вчинила, суд став на її бік і скасував відмову Міноборони. Але судове рішення не набрало законної сили, бо Міністерство подало апеляцію, зараз справа на розгляді.

Тим часом МО розподілило гроші на решту отримувачів (батьки загиблого, його діти від першого шлюбу, Анна та їхня старша дитина).

«Частку маленького виплачують іншим. Отже, якщо я і виграю суд, то маю потім позиватися для стягнення коштів до батьків чоловіка і до мами старших. А я, звісно, цього не робитиму», — каже Анна.

Мама чоловіка — єдина з решти сім’ї, хто спілкується із хлопчиком. Вирішила від себе виплачувати частку онукові. Натомість його дід вважає, що держава все вирішила правильно.

Ще одна героїня матеріалу, Юля Рябуха, не встигла вийти заміж за коханого. 14 лютого 2022-го він їй освідчився і подарував обручку. А вже 24-го загинув. Але їй цього не повідомили та не дали дозволу на поховання: «Дівчино, ви ніхто».

На момент виходу статті вона збиралася подати до суду, щоб її визнали членом родини нареченого. Для цього збирала докази їхнього спільного проживання: фото, листування, свідків. Юрист запевнив: якщо Юлія доведе, що була цивільною дружиною, то матиме шанс.

Наразі результату ще немає. Адвокат (у Юлії це вже четвертий) чекає рішення Верховного Суду, за якою процедурою розглядати такі випадки.

«Наші дорогі друзі, які могли б бути свідками у цій справі, — на фронті. Декого вже немає, дехто поранений. Рідні коханого досі на окупованих територіях. А я — з утратою в серці. У лютому буде два роки, як він загинув, а в нашому судочинстві досі немає алгоритму дій для таких дівчат, як я: дружини без статусу. Проте я вірю, що все ще можливо. На встановлення статусу дається 3 роки. Ще маємо час», — розповідає Юлія.

Наймоторошніша історія сталася зі Світланою Повар. Вона вийшла заміж за вихованця інтернату Семена. Хоча в нього була мати — вічно п'яна. А менші брати й сестра постійно плакали від голоду та болю, бо вона усіх їх нещадно лупцювала. Старшого ж ледве не вбила сокирою за кілька гривень. Тому для нього інтернат став манною небесною.

Семен виростає, іде воювати й гине. Мати являється на похорон, її цікавить лише одне: «Скільки грошей мені положено?». Поновлює через суд свої материнські права. Світлана подає апеляцію, щоб довести, що така людина не має права зватися матір’ю. Стаття закінчувалася висновком юриста: як суд визнає, так і буде.

На цей час історія добігла кінця: апеляційний суд скасував рішення про відновлення материнських прав. Жінку не визнали матір'ю.

А втім, далі сама ж Світлана робить дещо геть протилежне: «Я написала заяву до ТЦК і попросила внести матір у список як родичку. Умисне “забула” додати рішення апеляційного суду. Тому для Міноборони “ця жінка — мати”, і свою частку виплат вона отримала. Так я її провчила — показала, як може бути. Але у будь-якій ситуації треба залишатися людиною. Так вчинив би й Сьома. Хай на старості років ці гроші допоможуть їй згадати, що вона людина».

Свекруха «подякувала» у своєму репертуарі: вилаяла невістку.

Світлана поділилася коштами також з донькою свого чоловіка від іншої жінки — Варварою.

«Ці рішення багато хто не зрозумів. Для мене мій шлюб і мій чоловік не мали ціни, тож я не вважаю, що мені повинні за це платити. Я не хочу грошей, їх по суті отримали “мати” і Варвара».

Мама може втратити ноги

Нещастя 17-річної Марії Вдовиченко не закінчилися після того, як їй вдалося вирватися з окупованого Маріуполя.

Зараз їй 19, і вона єдина опора для своєї родини — після фільтраційних таборів батько спершу осліп, а потім помер. Міська дівчина з гарною англійською, президентка школи, яка грала на бандурі й готувалася вступати до університету внутрішніх справ, — влаштувалася на ферму, де годувала тварин і вичищала гній.

Вона мусить доглядати сестру Нелю, у якої від стресів почалися епілептичні напади, та майже нерухому маму. Тоді стаття закінчувалася словами дівчини про те, що вона не здасться. Родина збиралася їхати до Фінляндії, де добрі люди запропонували терапію для мами на кілька місяців.

Минуло пів року. Зараз Марія з рідними досі у Європі. Покращення є: мама Наталя стала сама їсти, ще не встає з ліжка, але може пхнути якийсь предмет ногою. Найбільший страх дівчат — про нові проблеми зі здоров'ям мами: їй можуть ампутувати ноги. Тому всі зусилля Марії спрямовані на її порятунок. На жаль, не всі програми з лікування безплатні.

Дівчина пішла вчитися до коледжу, де опановує інформаційні технології та іноземні мови. Збирається працювати, активно розсилає резюме. Її життєва позиція незмінно оптимістична: віра в найкраще для її родини та віра в перемогу.

Допомогти Марії Вдовиченко можна за реквізитами:

5375411203167700 (Monobank)

vdovi4enk@gmail.com (PayPal)

росіянин, який воював на нашому боці, рік судиться за українське громадянство

25 лютого 2022-го росіянин Віталій побачив, як російські гелікоптери розстріляли цивільні автівки на трасі Полтава — Київ. В одній із них була крихітна дівчинка, уся в крові та мізках своєї мами. Віталій, який їхав у своїх справах, ніч не спав — не зміг переступити власні принципи: дітей і жінок ображати не можна. Він пішов воювати на боці України.

Чоловіка поранили під Бахмутом. Українські лікарі врятували його руку, фактично зібрали її докупи.

Тепер чоловік хоче жити в країні, яку захищав. Він прагне отримати громадянство України, але міграційна служба його «відфутболює». За словами юристів, у яких ми попросили коментар, служби фактично отримали вказівку згори не розглядати справи росіян і білорусів.

Віталію радили судитися. Минуло 10 місяців. росіянину дали 3 групу інвалідності, зараз він служить у Києві: охороняє важливий об'єкт. Виграв другий суд у міграційної служби. Далі збирається подати декларацію про вихід з громадянства рф.

«Мої друзі-росіяни з глузду з'їхали, 90% підтримують війну. Я щодня невтомно борюся з цими людьми з мого вже минулого життя. Але не здамся, хочу зупинити це жахіття».

Попереду ще багато історій, які ми розповімо у 2024 році. А отже, багато героїв, за якими ми так само стежитимемо і після публікацій. Зичимо їм добра та здобутків, а водночас і перемоги — тоді й решту проблем долати буде значно простіше.