Уривок із нової книги Олега Сенцова «Маркетер»

«Він не розумів, що є люди не готові йти на все заради власної мрії», – Олег Сенцов у своєму першому інтерв’ю після полону сказав, що не говорить гаслами. Однак Сенцов таки пише цитатами.

«Маркетер» – друга книга автобіографічних оповідань режисера. Як він сам розповів Громадському, написав її за 11 днів – на початку 2018.

Це 11 історій, які оповідають про студентські роки Сенцова в Криму 1990-х. Від мрії навчатися на економіці («він приторготував у школі жувальними гумками, або фотографіями власного виробництва, в той час, як у його голові крутилися ідеї більш масштабні – як от ще в 14 років організувати парк розваг біля свого села»), до надзусиль, докладених, щоб вступити до вишу без хабаря.

Тут і навчання, і перші підробітки в піонертаборах, які й далі так називалися, хоч піонерів там вже не було. І перший алкоголь та рішення ніколи не йти в море п’яним, врятувавшись від мало не смертельного шторму. І скромні умови побуту на першій орендованій квартирі, де взимку, щоб не замерзнути, доводилося прокидатися вночі лагодити проводки для опалення. І невдала закоханість та несподіване звільнення від неї. І перший досвід сімейного життя приятелів й одноліток, де не обходилося без домашнього насилля замішаного на алкоголі. Тут і вигадливі спроби заробити копійку відвертою брехнею, якої вимагає нова професія в протистоянні з власною совістю, що зрештою перемагає.

Попри простоту викладу, книжка найвідомішого політв’язня країни, а то й світу не читається просто через усі можливі нашарування контексту, якого автору складно позбутися, бо це поза його контролем.

Коли Сенцов був в ув’язнені, щоб розповідати його історію, доводилося по зернятках збирати його життя – принаймні те доступне, що залишалося на свободі.

Тож читаючи про дорогу електричкою в Сімферополь невимушено згадуєш дім у Скалистому, розбиту дорогу, яку знімав для фільму, і якою певно їздив автор. І немов спотикаєшся на кожному натяку про той самий вольовий характер, про який розповідала мати Сенцова, і який став очевидним усьому світу в часи голодування. Тож читаючи не уникнути думки, що от-от — це вони, ті самі паростки внутрішньої сили, яка дивувала ці роки.

Повернувшись із в’язниці кримчанин Сенцов немов повертає нам Крим. Той самий дитячий, до якого так легко доторкнутися. Ось дитячий санаторій, де треба пройти понад сто бетонних сходинок, щоб спуститися до моря, тролейбус Сімферополь-Ялта, у якого під час розгону досі злітають «роги», а через шпарини у вікнах взимку в салоні вітрюган, хоча влітку це ніяк не допомагає від страшної задухи.

І хоч у книзі йдеться винятково про 1990-ті, а Крим того часу далекий від романтики, зупинившись між розділами не виходить не рефлексувати над тим: а що саме вкрала в кожного з нас Росія, анексуючи півострів.

Так само непросто осягнути, що от ця книга, яку тримаєш, і автора якої щойно бачив наживо, – написана в далекому сибірському засланні, але не в 19-му столітті, а тут і зараз. А потім тішишся, що на відміну від першої книги дитячих оповідань «Жизня» – ніяк не доведеться чекати, що її читатимуть вголос зірки, привертаючи увагу до долі автора. Тепер 22 вересня на Львівському форумі видавців її може представити сам Сенцов.

Але в цьому дивовижному нагромадженні контекстів я все ж раджу спробувати це все відсунути вбік. Усі 5 років ув’язнення найбільше хотілося, щоб режисер Олег Сенцов перестав бути образом самого себе, найвідомішим політв’язнем світу, символом боротьби, а знову став просто режисером.

Читаючи «Маркетер» хочеться, щоб письменник Олег Сенцов в цю мить був тим, ким є – письменником. Бо сам текст книги точно резонує не лише з постаттю автора, а досвідом кожного, «хто прожив стандартне радянське дитинство і був певен, що мандарини бувають лише на Новий рік, два чи три кілограми на всю сім’ю. А те, що на землі існують банани й апельсини, він знав винятково з іноземних фільмів».

Громадське друкує уривок з оповідання «Іспит» з дозволу «Видавництва старого лева». В одній книзі міститься російський оригінал і український переклад.

«Він не пропускав жодного заняття на курсах. Його дивувало, що з кожним місяцем їх відвідувало все менше школярів. Він не розумів, що є люди, не готові піти на все заради своєї мрії. Навіть на якийсь мінімум. Наприкінці в їхній підготовчій групі зосталося не більше ніж половина від початкового складу.

Настало літо, школа скінчилася, і він міг повністю зосередитися на підготовці до вступних іспитів, до яких лишилося трішки більше ніж місяць. Перейшовши на посилений режим підготовки, він з ранку до вечора щось учив і розв’язував якісь задачки — математика в цьому економічному інституті була профільним предметом при вступі. Він любив математику, але знав, що саме на ній завалиться половина абітурієнтів. Щодо двох інших екзаменів, географії та літератури, він не надто переживав — з ними в нього теж були добрі стосунки. Але він розумів, що, скільки б не хвалили у школі його письменницькі здібності, “5” за твір не ставлять принципово нікому. Для найвищого балу з літератури треба бути щонайменше Львом Толстим, написати хоча б “Війну і мир” та відростити бороду. Він не мав нічого з цього, тому на п'ятірку і не розраховував. Для вступу достатньо було скласти всі предмети на четвірки. Бути письменником він тоді не збирався, у нього були інші цілі — і він ішов до них неухильно. Того місяця він не дивився телевізор і не слухав музику, щоб ніщо не відволікало. З першим він розпрощався легко, з другою, без якої, здавалося, не може прожити й дня, прощання було боліснішим. Та він знав, що це тимчасово, а потім він або переможе, або ні. Зараз треба було зібратися й зосередитися — надто багато поставлено на карту. Мабуть, усе те, що він мав на той момент, — це його шанс. Він не підозрював, що ставити все на кін стане його стилем, єдиною прийнятною для нього формулою досягнення успіху. І що кулька в цьому казино не завжди втрапляє в потрібні тобі номери. Але тоді він був упевнений у своїй перемозі. Один. Про те, що в майбутньому йому часто доведеться йти одному супроти всіх, він теж ще не здогадувався. Зараз у нього перед очима стояли тільки ці нескінченні математичні приклади й задачки. Він не бачив довкола нічого, окрім цих чисел.

Коли настав час здавати документи в інститут, він зайняв чергу перед кабінетом із написом “Економіка”. Це була назва факультету, просто і зрозуміле слово. Назва на сусідніх дверях теж була знайома: “Менеджмент”. Він знав значення цього слова — управління підприємством, це дещо вужче, ніж просто економіка, зате престижніше, — і черга там була довшою. Біля входу в кабінет до третьої спеціальності — із загадковим написом “Маркетинг” — народу було найменше. Книжок, де б траплялося це загадкове слово, він не читав, тому обійшов ту доріжку боком, вибравши щось більш звичне. Схоже, що він не один так думав: невдовзі охочі пов'язати свою майбутню професію з незрозумілим маркетингом скінчилися, і вже двічі з-за тих дверей визирала голова секретарки, запитуючи: “Є хто на маркетинг?” Дурних не було. Він теж був серед розумних. Коли секретарка визирнула втретє і знову, не знайшовши заблукалих сміливців, зачинила за собою двері, він глянув на годинник. До найближчої електрички лишалася година, до наступної — п’ять. Черга до дверей із простим економічним майбутнім не рухалася. Біля менеджменту вирував натовп, наче там торгували ф’ючерсами. На найближчу електричку з економікою він не встигав, тільки на наступну. Хіба так уже багато важать чотири години очікування, якщо вже витрачено пів року й невдовзі вирішиться твоя доля? Як зрозуміти, де треба діяти за ситуацією, а не за планом? Він підвівся і ввійшов у двері з написом “Маркетинг”. Є речі, які неможливо пояснити розумом. Він ще не знав, що і бізнесі інтуїція, чуття відіграють не останню роль. Але тоді щось усередині нього — після шести місяців руху по прямій — змусило в останню мить повернути в бокові двері. Потім, коли його запитували, чому він вступив саме на маркетинг, він незмінно відповідав: “На електричку спізнювався” — й усміхався. Усі думали, що це такий жарт, і сміялися. Але то був не жарт: на той час він уже точно знав, що розум вирішує не все — і не тільки в бізнесі, а й у житті взагалі».