«Британія переживає колоніальне похмілля» — британська письменниця про міграцію, Brexit, монархію і Брітні Спірз

Чи варто позбутися британської монархії? Чим Тереза Мей відрізняється від Маргарет Тетчер? Чому люди так бояться міграції, яка існувала з часів появи людства?

Бідіша — британська письменниця, телеведуча, режисерка, яка спеціалізується на питаннях міжнародних відносин, прав людини і мистецтва. Одна з її останніх книг — «Притулок і вигнання: Приховані голоси Лондона» — присвячена її дослідженню шукачів притулку в столиці Великої Британії.

У свіжому випуску «Дуже важливої передачі» з Наталкою Гуменюк — серйозна розмова про Анджеліну Джолі, Брітні Спірс і принцесу Діану, зокрема, про те, чим можна пояснити надто вимогливе ставлення жінок-зірок, що також є темою дописів Бідіші для The Guardian

Чому люди так бояться міграції? Ми живемо в країні, де триває війна, де є мільйони внутрішніх переселенців. Вони залишилися в Україні і, попри те, що країна небагата, колапсу не сталося. Коли буваю у Британії, США, Німеччині, чую: «Покладіть край міграції». Хоч вони спроможні прийняти цих людей. Міграція існувала завжди, але з новими можливостями глобального світу більше людей можуть переміщуватися з країни в країну чи на інший континент. Чому люди настільки стурбовані цим?

Люди завжди починають боятися іноземців, коли в їхній країні економічна нестабільність. Нині в Європі ми бачимо кульмінацію наслідків недофінансовування освіти й медицини.

Люди віддають дітей до шкіл, а потім кажуть: «Шкільна система і медицина погані, дороги погані, залізниця не працює». Замість того, щоб опікуватися таким складним питанням, як довгострокова економічна політика, медіа та політики шукають винних. І кажуть, що справа в іноземцях, мігрантах.

Відомо, щонайбільше остраху міграція та мультикультуралізм викликають там, де різноманітності найменше.

Люди живуть своїми уявленнями про чужинців і дуже бояться різноманіття й змін. На жаль, ми переживаємо кризу біженців. Це найбільша гуманітарна криза з часів Другої світової війни. Люди тікають. На Далекому сході ще й від кліматичних змін. Хоча варто додати, що найбільша міграція — внутрішня, більшість залишаються у своїх країнах, а не їдуть на Захід.

Багато негативно налаштованих людей — діти мігрантів. Вони, напевно, повинні знати, як це. От, наприклад, Італія — країна, звідки люди тікали, а США приймали мігрантів. Обидві ці країни боляче сприймають процеси, пов’язані з міграцією. У Німеччині я зустрічала вихідців з пострадянських країн, які виступають проти міграції. Можливо мігранти мають інакше пояснювати власну історію своїм дітям?

Йдеться про культурне забуття. Мігранти, що побудували нове життя, згодом думають: «Я так тяжко працював, щоб отримати те, що маю, чому ж це має бути просто для інших?»

Виникає таке собі коло образи. Ми також забуваємо, що люди переміщуються цією планетою, відколи ми на ній існуємо. У школах не вчать, чим було рабство, колонізація, примусові шлюби, міграція. Якщо ж ви не дізнавалися про це спеціально, то звідки берете цю інформацію? Від медіа й політиків. І чути тих, хто кричить найголосніше. Ми таки опинилися в небезпеці, адже можемо втратити наші цінності — відсутність насилля, прийняття іншого.

Я спілкувалася з представниками Міжнародної організації та людьми з Управління Верховного комісаріату ООН з питань біженців. Біженців іноді називають нелегальними мігрантами, через що їм складно знайти притулок. Скажімо, Україна майже не надає притулку втікачам від сирійської війни.

Однак чимало людей тікають від економічної скрути, а не війни чи прямої загрози життю. Чи мали б ми це переосмислити і говорити про право шукати краще життя?

Причини різні: війна, криза, політичні переслідування; а може й катування.

Проблема в тому, що крайню бідність не вважають достатньою причиною для права на пошук притулку.

Тебе вважають економічним мігрантом, а такий статус — негативне клеймо. Я вважаю, що має бути змінено закон щодо того, кого вважати біженцем. Бідність має бути причиною для права на притулок. Це питання здорового глузду. Ніхто не залишає країну, поки життя там не стає нестерпним. Люди хочуть вчитися, жити та будувати краще життя. Вони також переїжджають через кохання. Я ніколи не розуміла те, що ти повинен рости там, де тебе висадили, немов та квітка. Мільйони людей мігрують.

Є також політичний аспект. Якщо ти тікаєш від війни, — ти біженець. Та якщо ти американець, що живе в Японії, ти — експат, іноземець. І те, як саме тебе називають таки залежить від раси.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ 5 причин, чому проблема міграції може розвалити Євросоюз

Багато українців їдуть до Італії, Іспанії на заробітки. Майже мільйон українських студентів та працівників навчаються і працюють у Польщі. Піднімається справжня паніка: «Це витік мізків, ми втрачаємо наших людей». Та іноді думаєш: «А шо, якщо там вони отримують кращі можливості? Може, вони повернуться з кращими знаннями». Як ми можемо переосмислити цю ідею? Бо ми надаємо міграції часто лише негативного значення.

Я розумію, чому виникає занепокоєння через кількість 18-21 річних, що їдуть навчатися в інші країни. Існують фактори, які штовхають до цього. Молодь живе заради пригод, і мені цілком зрозуміле це бажання розширити свій досвід. Це реально класно. А якщо їдеш з країни заради роботи, причина зазвичай у тому, що там, де ти живеш, немає цікавої та захоплюючої.

Життя — це пригода, але життя — ще й коло. Люди схильні до того, щоб згодом повертатися. Та ви маєте звернути увагу як на стимулюючі, так і на негативні фактори. Ідею від'їзду та повернення варто переосмислити. Людина має розслабитися. Треба також розуміти ментальність молоді: якщо тобі 20, і ти провів 20 років на одному місці, чого б тобі хотіти провести на ньому наступні 20 років? У тебе лише одне життя, а в нас лише одна планета.

Мені здається, молоді вкрай важливо побачити світ. Не лише подорожувати, як турист, а й пожити, попрацювати, поспілкуватися, закохатися, одружитися, створити сім‘ю і зробити всі ті речі, які роблять люди, по-іншому.

Якою мірою Велика Британія досі є імперією? І що це означає?

Багато політичних проблем та проблем ідентичності в Британії пов'язана з відчуттям «незаслуженої самовпевненості». Для мене імперія — це негатив. Імперія — це культурна зарозумілість, «використання» решти світу, це коли «ми найкращі, тому що ми колись усім цим володіли». Та подивіться на факти. Колоніалізм — це пограбування інших народів, він не може бути нічим хорошим. Це зарозумілість, експлуатація.

Тепер британці опинилися у новій парадигмі світу, де є дуже строкаті політичні устрої, а не просто праві чи ліві, схід чи захід. Є вкрай економічно активні Китай та Індія. Є країни Африки, які справді є ринками, що розвиваються: тут дуже молоде населення, спрагле і креативне. Замість того, щоб казати: «Чудово! Нумо будемо частиною цього світу», британці зляться через те, що самі вже не лідери.

Думаю, що саме це одна з причин Brexit, відчуття того, що «нам не подобаються ці сторонні люди, нам не подобаються чорні, ми хочемо керувати, хочемо контролювати. Ми збираємося укласти купу торговельних угод самотужки». (Цього, звісно, не станеться). Це «колоніальне похмілля» дуже потужне.

Якщо запитаєш у прихильників Брекзиту, що, на їхню думку, станеться, вони скажуть: «Ми — це Шекспір, ми — це Діккенс. Колись ми були лідерами». Та ви більше не будете лідерами, ви будете дуже ізольованими.

Але ж Діккенс писав не про найкращі часи. Сьогодні ситуація краща.

Діккенс писав про кричущу нерівність, рабську дитячу працю, страшне розшарування між класами. Може, нам справді варто вчити Діккенса і подивитися на реальність, яку він зобразив.

І вам не захочеться повернутися в ті часи.

Але ми повернулися.

У нас існують продовольчі банки, дитяча бідність сягає 40%, виникла проблема дитячої безграмотності, є родини, в яких працюють двоє батьків і при цьому не можуть себе прогодувати.

Думка, що в майбутньому все буде ліпше — неправдива.

Шведський вчений Ганс Рьослінг написав книгу «Повнота фактів». У ній йдеться про те, що нині світ набагато кращий, ніж раніше. Я чимало подорожую і чую постійні скарги. Скажімо від жителів Британії чи Нідерландів — найбагатших суспільств світу. І хочеться сказати: «Агов, але ж ваша ситуація не катастрофічна, ви чого?».

Коли довкола забагато і поганого, і хорошого, природа людини в тому, щоб легше запам’ятовувати погане. Ми знаємо про чужі конфлікти більше, аніж коли-небудь. Це підгодовує відчуття, що нам треба остерігатися, бо в світі так багато громадянських воєн, голоду, криз. Це все було й раніше, просто ми про це не знали. Сьогоднішній виклик — прийняти всю інформацію, яку маємо, і сказати: «Гаразд, якщо нас турбує рівність, різноманітність і свобода, що ми тоді робимо з усією цією інформацією? Як ми мобілізуємося та використовуємо свої знання?»

Як Brexit впливає на мігрантів і біженців в Британії?

Британія має багате міграційне минуле. 40% населення Лондона — не білі. Це не означає, що 40% — іноземці. Є ціле покоління не білих британців. Сьогодні панує атмосфера розділеності. Це не зовсім про насилля чи агресію, швидше глибоке відчуття невпевненості, нестабільності і незнання того, якими будуть наступні кілька років.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Клікабельні заголовки — це як сцяти в штани: спершу тепло, а потім незручно» — журналіст |«Дуже важлива передача»

У Британії існує унікальна культура жовтої, таблоїдної преси, дешевих бульварних видань з волаючими маніпулятивними заголовками. Там чимало спекуляцій, особливо щодо біженців. Хоча цифри кажуть інше. 30 000 людей людей подали заяви на отримання притулку, 15% відмовили. У Британії дуже небагато біженців. Таблоїди ж посилюють страх щодо цих проблем. Здається, що всі ці люди пнуться зі шкіри, аби лише приїхати.

Людей, які хочуть отримати притулок в Британії, можуть затримати, депортувати або вони житимуть у злиднях.

Система створена так, аби відштовхувати, казати «ні», щоб люди втрачали надію. Це і є реальність.

Розмова про втрату ідентичності надто гучна, це змушує таких людей як я (а я британка) відчувати ніби я не хочу бути частиною цього суспільства. Так не було 10 років тому. Ми інакше комунікуємо, говоримо не про долучення до розмови інших, а навпаки, те, чи належиш ти до певної групи.

Мене турбує те, що я бачу, а бачу я расистські напади на білих людей – поляків. Хтось почув, що вони спілкуються польською. Хоча вони мають право говорити своєю мовою.

Ми чимало говоримо про економічні проблеми, які є причинами Brexit, обрання Трампа. Та серед прихильників Трампа я зустріла багато заможних людей. Те ж саме з людьми, які голосували за Brexit. У Нідерландах відбувався рефендум щодо Угоди про асоціаці України з ЄС, де насправді йшлося про міграцію в Європі. І активісти руху проти Угоди були не найбіднішими. Може ми упускаємо якісь економічні пояснення, постійно шукаючи?

Думаю, це пов'язано з психікою. Я розповідала про всі ці речі в університеті, і чекала, що студенти скажуть: «Ви панікуєте без причини». До мене підійшла молода бразилійка і сказала: «Ви дещо забуваєте, зокрема про зміни клімату.»

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Правда не лежить посередині, вона лежить там, де лежить», — Адам Міхнік

Її теорія полягала в тому, що чинні еліти насправді почуваються невпевнено. Вони страшенно бояться, що відбудуться невідворотні зміни клімату, які вплинуть на економіку і люди втратять те, що мають. Тож вони намагаються утримати те, чим володіють. Саме тому такі люди, як Трамп, приятелюють лише з іншими заможними людьми. Саме тому йому подобаються інші олігархи та бізнесмени. Вони намагаються згуртуватися, щоб їхні родини та друзі були в безпеці, що б не сталося в майбутньому

Вони не хочуть бачити іноземців, будь-кого, хто змінює статус кво, не хочуть нових викликів, щоб люди боролися за робочі місця. Їх не хвилюють злидні, нерівність, нестача соціальної мобільності. Вони ніби герої з Джеймс Бонда, які живуть у гарному палаці, мають злітний майданчик на даху.

Я слухала її і думала: «Може, вона права. Може, такі речі, як зміна клімату, обмежений час і ресурси, також рухають цими людьми».

Ви спілкувалися з багатьма біженцями, мігрантами, з людьми, які втратили дім. Майже два мільйони українців були вимушені тікати через війну. Думаю, ми — ті, хто не втрачали свій дім, не розуміємо, що це означає насправді.

Коли я писала свою книгу про біженців, то прочитала всі книги на цю тему. Знайшла неймовірну цитату: «Коли ви дивитеся на життя більшості біженців та шукачів притулку, вам здається, що це якийсь пригодницький фільм з утечею, героїзмом, лихом, виживаннями і винахідливістю. Та нікого у світі це не цікавить. Для людей історія біженців починається лише тоді, коли вони раптом опиняються прямо перед вами». І лише на це люди реагують. Факти і статистика ні на що не впливають: неважливо, що 2% населення планети пережили це, а 200 000 людей пережили таке-то. Однак, якщо ви кажете: «Ось ця людина пройшла крізь це», і розповідаєте її історію, це бодай трохи спрацьовує.

Коли ви маєте справу з людьми, які пережили травми, інші люди про цю травму чути не хочуть.

Це змушує їх відчувати, ніби світ нестерпний, небезпечний, скажений.

Ми маємо приклади неймовірної підтримки та емпатії. Україна живе, маючи сусідом Росію, що впродовж 5 років веде проти України війну. Ми — одна з найбідніших країн Європи. Але ми не говоримо про кризу біженців. Загалом ми справляємося. Чому людині так важко уявити, як це втратити дім? Ти вийшов із дому, взяв гаманець, телефон і це все, що ти маєш. Чому так мало співчуття?

Тому що це найбільший людський страх. Вони не можуть дозволити собі подумати, що таке може статися і з ними. Тоді вони мають гуманізувати всіх тих інших людей, усвідомити, що та жінка — не просто біженка, а була тележурналісткою, правозахисницею. Інакше доведеться думати: «Таке може статися будь з ким, навіть зі мною. Скажімо завтра». Це дуже сильний, природній і цілком зрозумілий людський спротив — завжди має бути якась причина того, що горе стається з іншими людьми, але не з нами. Людська психологія змушує переконати себе — я, відмінний. Інакше ви маєте впустити увесь біль світу. Нам досі подобається вірити, що ми живемо в справедливому світі, де речі мають причину, де «А» веде до «Б», і якщо я зроблю ось це — все буде добре.

Я прочитала деякі ваші колонки у The Guardian. Одна присвячена Брітні Спірс, інша — принцесі Діані, третя — Анджеліні Джолі. Вони були про те, як суспільство ставиться до зірок, особливо до жінок. Щось змінюється?

Коли я писала статтю про Брітні Спірс, то думала: «Навіщо я це роблю? Це так тупо». Але інша частина мене думала: «Вона зірка. Неймовірно відома, дуже успішна. У неї є все те, що капіталізм називає гарним. Водночас вона — артистка, пробирається у дуже сексистській індустрії. І вона не виглядає надто щасливою». Припустимо, ви можете зібрати всі капіталістські трофеї, які суспільство вважає цінними, і все одно бути ображеним, об'єктизованим, переживати емоційну кризу. Ось тому цікаво подивитися на життя відомих жінок. Багато з цих історій насправді досить трагічні. З багатьма з цих жінок поводилися неймовірно жорстоко за якісь дрібниці. Критика суспільства дійсно диспропорційна тому, що роблять ці жінки. Принцесу Діану вбили в жахливий спосіб — переслідували папарацці. Попри всю її красу та харизму, її життя взагалі не було тріумфальним. Історії цих жінок стали частиною міфології — що для жінок можливо, що для них ризиковано.

Надто жорстоке ставлення до зірок — збільшена версія того, як суспільство ставиться до жінок невідомих.

Просто інший рівень публічності. Дуже цікаво дізнаватися, крізь що проходять ці жінки, що вони можуть робити. Анджеліна Джолі — одна з найкрасивіших жінок планети — використала свою силу, щоб створити щось суттєве. Вона дуже відданий учасник кампанії проти сексульного насилля та конфліктів. Вона — неймовірний режисер. А люди про це забувають, тому що вона дуже гарна.

Вона зняла фільм «В краю крові та меду» про боснійську війну, зокрема про сексуальне насилля під час конфлікту. Це один з найкращих фільмів про війну, який я коли-небудь бачила. Він дуже жорсткий, дорослий, вдумливий, турбуючий. Вона вирішила використати цей отруєний подарунок у вигляді своєї слави і краси, щоб спробувати трохи змінити у суспільстві розмову про насильство.

Мені дуже подобаються художники. Такі люди як Йоко Оно — їй 80, і вона досі супер креативна, авангардна.

І люди досі кажуть про Йоко Оно як про дружину Джона Леннона.

Я знаю. Але ж вона мала на нього просто неймовірний вплив. Він — простий хлопець з Ліверпуля, з робочого класу. І от зустрічає цю авангардну японську художницю, яка створює речі, яких він ніколи раніше не бачив. Вона знайомить його зі світом авангарду, і вони створюють усе це разом.

Мені подобається Марина Абрамович, Бйорк. Вона була поп-зіркою, яка замість того, щоб прямувати шляхом масової слави, продовжувала створювати цю неймовірну музику. Поєднувала перформанс, мистецтво і моду. Увага була не на тому, що вона гарна жінка, а на її перформансах, на тому, що у неї всередині, на її емоціях.

Сьогодні зірки від Леонардо Ді Капріо до Леді Гаги беруть участь у політичних мітингах. (У США вони більш політично активні, ніж в Британії.) А надто нове покоління. Що змінюється?

Мені дуже подобаються молоді зірки. Такі люди як FKA Twigs — танцівниця, музикант та чудова молода акторка. Вона зіграла Рут у стрічці «Голодні ігри» — маленьку дівчинку, що помирає. Вона порушує питання расизму, гендеру, руху MeToo. А їй близько 20-ти.

У молодому поколінні американських зірок мені подобається те, що вони не розділяють славу та політику.

Вони використовують свою знаменитість, щоб говорити про зловживання в індустрії музики, мистецтві, кіно та моді. Вони справді ризикують. Вони бунтарі: їм є що втрачати, але вони досі говорять. Вони дуже віддані ідеї. Мені подобається покоління міленіалів, тому що вони зацікавлені політикою.

Хіба міленіали не більш зацікавлені своїми телефонами?

Мене дуже бісить, що вони проводять свій час у телефонах. Моє покоління знало, як жити без телефону, і постійно заглядає в екран. Та якщо ти спілкуєшся з ними, розумієш, що вони дуже освічені щодо руху за свободу. Їм цікаво говорити про фемінізм, антирасизм, активізм. Вони дуже креативні.

Вони не ділять активізм та роботу дизайнера чи художника, або людини, що працює з текстом. Мені подобається це розмиття кордонів. Вони успадкували нестабільний та нерівноправний світ. Саме тому сьогодні 20-річні мають менталітет виживання. Вони знають, що їм треба боротися за свої права.

Коли я дивлюся на своє покоління (а це покоління потужного економічного буму), розумію, що ми були більше самозадоволеними. Нам здавалося, що все буде чудово, ми будемо заможними та відомими. І багато з нас такими стали. Нині ми дивимося на нестабільність світу навколо і кажемо: «Чекайте! Що успадковує наступне покоління? Травми, виклики». Насправді молоді люди знають, як створювати та будувати.

Минуло кілька років від початку руху #MeToo. До речі, в Україні був феномен, який називався «Я не боюсь сказати». І коли ми писали про #MeToo, нам зауважували, що ми не згадали, що в Україні він виник роком раніше.

Як, на вашу думку, #MeToo розвивається сьогодні? Ми чуємо, що люди починають боятися висловлюватися, як говорити про секс і стосунки…

Коли є революція — є опір. Всі ці висловлювання на кшталт: «Я не можу сказати, що в тебе гарний топ, тому що це виглядатиме як харасмент» — просто диверсійна тактика. Я на 100% підтримую #MeToo. І мені дійсно подобається фраза «Я не боюся сказати».

Цей рух не про притягнення когось до відповідальності за порушення закону, він не про те, щоб садити людей до в'язниці. Це рух жінок, рух свідчення.

Ми збираємося навколо вогнища і кажемо: «Зі мною сталося це, я не брешу, я не припустилась помилки, це правда. Ви можете зробити з моєю історією, що завгодно. Ви не зобов'язані мені вірити». Це потужно, поетично. Часто злочинці залишаються на волі, справедливості немає, тож ми думаємо: «Знаєте, якщо так, то я в будь-якому разі розповім, що зі мною трапилося, мені нічого втрачати».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Підсумки-2017: Як Трамп і Голлівуд об’єднали жінок у світі

Як ви гадаєте, чому права жінок стали настільки суперечливим питанням? Жіночі рухи існували завжди. Чому є ті, хто настільки сильно бояться жіночого руху сьогодні?

Люди найбільше бояться революції, коли вона ще не розпочалася. Найбільше опору тоді, коли шансів на зміни дуже мало. Думаю, що нестабільність сучасного світу піднімає всю токсичну інформацію. Всі реалії про расу, гендер, бідність диспропорційно впливають на жінок, тому жінці більше болить економічна нерівність. Є також відчуття того, що те, що ти вважав правдою, можуть відібрати, що нам нічого втрачати. Якщо ми мовчатимемо, все або залишиться так, як було, або стане ще гірше.

Насправді, те, що відбувається в політиці, дуже пов'язано з гендером. Подивіться на поведінку Трампа, на людей, яких він поважає, — таких, як Сі Цзіньпін та Кім чен Ин. Це не просто деспотичні лідери, це лідери-мачо.

Кім чен Ин таким не виглядає.

Його режим дуже чоловічий. Я не кажу, що всі чоловіки такі, але саме ці фетишизують армію, вихваляються сексуальним завоюванням, сексуальним насиллям. Ми не можемо жити в світі, де насилля та агресія стають нормою.

А як щодо жінок, які намагаються поводитися як чоловіки? Ви з Британії, звідки Маргарет Тетчер. Я не говоритиму про її суперечливу економічну політику, але вона — символ. Символ жінки, яка намагається бути жорсткішою аніж чоловіки.

Не думаю. Тереза Мей не така, як Тетчер. Маргарет Тетчер взагалі нічого не робила для жінок. В її уряді не було жінок. Мей допустила до уряду двох жінок, та це незначне поліпшення. І Тетчер, і Мей з консервативної партії. Остання просуває ідею збереження старих цінностей. Навіть попри те, що сфотографувалася в білій футболці з написом: «Так виглядають феміністки». Тоді всі в країні казали: «Ні, вони так не виглядають».

Може й існує ідея про силу жінки, але ідея цієї сили дуже консервативна. Вона про жорсткий стиль мови, про певну безстатевість. Та насправді феміністичний проект був ось про що: гроші в школи, в притулки захисту від домашнього насильства, в усі речі, що протистоять жіночій нерівності. Але це ліберальні цінності. Консервативні цінності допомагають жінкам, поки ті багаті. Та це насправді не фемінізм. Для мене фемінізм — про солідарність з іншими жінками, про те, щоб чути жінок. Я не бачу, щоб Тереза Мей це робила. Маргарет Тетчер точно цього не робила.

Цікаво, що лейбористи ніколи не мали жінки-лідера.

Але дві міністерки, яких ми мали, консервативні. Це може означати, що нібито прогресивні партії насправді не поважають жінок, толерують харасмент, гендерну нерівність. Можна сказати, що принаймні консерватори очевидні в своєму сексизмі.

Скільки б я не спілкувалася з британськими журналістами, всі вони запевняють, що обожнюють королеву: «Не торкайтеся цього! Ви можете скільки завгодно критикувати наших міністрів, але королева чудова». Відчувається захоплення принцесами-красунями, їхніми дітьми. Звісно, монархія — це символ, ваша ідентичність, гарна традиція, яка об'єднує людей. Про що думаєте ви?

Я не монархістка, не прихильниця людей, які заробляють мільйони, нічого не роблячи. Моє питання, що з ними зробити?! Ми не можемо всіх повбивати, і я не кажу, що ми маємо це робити. Ми просто сподіваємося, що врешті-решт вони перестануть народжувати дітей і просто зникнуть.

Я думаю, що британці здебільшого дуже амбівалентні.

З одного боку, монархія — це дурна традиція. Водночас, існує ця британська любов до традицій, і британці не хочуть, щоб монархія повністю зникла.

Їм так подобається Меган Маркл, тому що вона не біла, вона американка, в ній змішані раси — от щось свіже. Британці думають: «Гаразд, як на це століття реформи достатньо. Тепер нумо заведемо багато королівських дітей, може, вони отримають якісь професії і зароблятимуть власні гроші».

Та цього не станеться. Гадаю, королівська родина існуватиме вічно і королева, напевно, житиме близько 200 років.