«Ціна анексії — життя», — спецпроект до 5 річниці окупації Криму

Цей репортаж і фільм про те, як анексія змінила, а часом і зламала, життя людей, які мешкають на півострові. До Криму я приїхала в день так званого «референдуму» 16 березня 2014-го року, де спілкувалася з людьми в Бахчисараї, Сімферополі, Ялті, Севастополі. Відтоді поверталася на півострів щонайменше раз на рік, розповідаючи і про перших політв’язнів, і початок репресій проти кримських татар, економічні умови і будні, в яких опинилися кримчани, про те, як воно — залишатися українцем в Криму, чи навіть про активістів руху «Крим наш», що почали критикувати владу.

Через 5 років, у березні 2019-го, я повернулася до тих людей, чиї історії розповідала в перші місяці анексії.

***

«Оксана померла», – пояснюють мені, коли я показую відео, записане у травні 2014-го.

«Я не можу фізично! Нас змушують зменшувати дозування. Це постійний біль, постійна слабкість! Допомогти ніхто не хоче», – розповідала тоді вона. З Оксаною ми зустрічалися в Сімферополі п’ять років тому неподалік лікарні, де до 2014-го надавали допомогу наркозалежним. До того Оксана 7 років лікувалася за програмою замісної терапії — це коли замість вуличних наркотиків ти під контролем лікарів отримуєш метадон. Ця практика існує в багатьох країнах, але заборонена в Росії. До анексії у Криму було 800 пацієнтів. Навесні 2014-го вони благали про допомогу. В окупованому Криму вона протрималася три роки.

«Її рятувала мати. Та не вберегла. Вона померла вже в Києві, прямо у хостелі. Її зламала самотність. Я розплакався, коли дізнався. Хоча чоловіки не плачуть», – розповідає Ігор (ім’я змінене на прохання героя). Він сам колишній пацієнт — один із небагатьох, хто на певний час виїхав на материк, але через хворобу батька повернувся до Сімферополя.

Ігор довго не погоджувався на зустріч. Ризиковано, але головне безнадійно: людей все одно не повернути.

«Не цікаво людям чути, що в Криму хтось помер, коли все ж пройшло добре — сходили на “референдум”», — пояснює він. Та все ж перепитує, чи є шанс, що після його розповіді тему порушать.

«Сотні людей померли за ці роки жахливою смертю: один повісився, інший стрибнув з 9-го поверху», — продовжує Ігор. Точної цифри, скільки з 800 загинули, немає. Благодійний фонд «Альянс громадського здоров’я», який опікувався наркозалежними в Криму, перестав рахувати померлих у 2015 році. На той час, за їхніми даними, загинуло близько 120 колишніх пацієнтів. Саме ці цифри звучать у документах ООН. Тему порушували на міжнародних засіданнях, російські чиновники дратувалися і наполягали, що всім надано допомогу.

У 2015-му доступ до інформації про пацієнтів, яка зберігалася у медзакладах під контролем РФ, ускладнився. Батьки померлих перестали йти на контакт. Ще через рік у родинах пацієнтів, які переїхали на материк чи давали коментарі ЗМІ, почали проводитися обшуки.

«Нещодавно зустріла знайомого і дізналася, що Міша з Мар’їно — доволі відома людина, — повісився. Женя — сіла у в’язницю, її взяли з вуличними наркотиками. Потім і вона померла. Знаю родину, в яких дитина народилася, коли вони почали приймати метадон за програмою. Зараз вони перейшли на вуличні наркотики — дитина закинута з дідусем і бабусею. Однокласниця мого чоловіка померла тут в Ялті просто посеред вулиці. А скількох я не знаю в Керчі, Євпаторії, Феодосії... Якщо з 800 кілька сотень залишилося живими, це вже добре», — перераховує Інесса своїх знайомих, та просить не знімати її обличчя і змінити ім’я для публікації. Каже, що боїться не за себе, а за сина: «У держави завжди на один патрон більше. Так учив мене батько».

І Ігор, і Інесса — дорослі люди, які пам’ятають і СРСР, і 1990-ті. Жили творчим життям, не переймалися політикою. Крим для них був місцем свободи, якої не залишилося. «Я вважаю, що уряд Криму та Росії, вбили цих людей. Тут святкують “весну”, п’ять років минуло. Я ж молю Бога, щоб ніхто не потрапив у ті лещата, в які потрапили ці люди», — наприкінці розмови говорить Ігор.

Родини «ворогів народу»

Гортаю шкільний підручник «Зовнішній світ». Мою увагу звертають на те, що в ньому немає Київської Русі, лише Давня Русь. Дитячим почерком на мапі дописано «Київ», а ще заштриховано портрет Путіна.

«Головне — нічого зайвого не сказати при дітях, або ж учити, що почуте на кухні не можна переповідати чужим», — я у звичайній кримськотатарській родині. У 2014-му в цьому домі відверто говорили, що бояться репресій. Уже за рік зрозуміли, що ліпше мовчати. Після кожного допису у Facebook (хай і не під власним іменем) можна отримати догану на роботі. Вдома за кавою й чаєм з сусідками спілкуються і про українські вибори, і про окупацію. Пенсії у кожного різні — є й пристойні. Все ж дорожнеча. Найбільше нарікають на медицину: «Раніше можна було піти до фахівця, зараз обов’язково треба йти до сімейного лікаря. А ще — майже все за гроші».

Допомагають кримські татари і затриманим українцям — матері Олега Сенцова, що живе неподалік Бахчисарая, і сім’ї Володимира Балуха. У 2015-му Громадське зробило перший відеоматеріал про нього — чоловік вивісив на своїй будівлі синьо-жовтий прапор, а потім табличку «вулиця Героїв Небесної Сотні», яку окупаційна влада намагалася зняти. За сфабрикованою справою Балуха засудили до 3 років і 7 місяців колонії загального режиму.

Ми прямуємо до матері Володимира в Серебрянку – село на північ від Євпаторії. При виїзді з Сімферополя бачимо новий аеропорт і велике будівництво автомагістралі «Таврида». Вона має з’єднати Керч із Сімферополем, Бахчисараєм та протягнеться до Севастополя.

Цими днями Володимира перевезли з російського Ярославля у Тверську область. Жінці складно зрозуміти, як тримати контакт, але в переддень син зателефонував: «Він тільки питає: мамо, як здоров'я? А про себе нічого не каже».

Пенсію, що залишається після сплати комунальних платежів, матір передає Володі, бо він не харчується тим, що дають у в’язниці: «Каже, що у терористів, з їхньої кормушки їсти не буду».

На шафці висить футболка з зображенням сина. Є і листівка з портретом Тараса Шевченка. «Вовка з малечку читав літературу українську, все було українське. Українську вчили, хоч і школа була російська, — згадує мати. — Тут усе було українське, а як прийшла Росія всі раптом виявилися росіянами. Але все змінюється. Люди Росію трохи спробували. Раніше казали: прийде Росія, у нас будуть нові трактори, а нічого немає, за все треба платити».

Мати згадує сусідів, які бігали до сільради скаржитися на Володю, але дякує тим, хто підтримує — таких теж багато. «Помилування у Путіна я просити не буду, бо син не зрозуміє. Будемо сподіватися на Бога і людей. Ми б самі не впоралися».

«Терористом» у сучасному Криму стати просто, особливо кримським татарам. Ще навесні 2016-го адвокат Еміль Курбедінов пояснював: «Маєш стосунок до Меджлісу — звинувачують в екстремізмі, якщо ж релігійний — у тероризмі». Систематичні затримання кримських татар почалися через рік після анексії. Нині в тюрмах Росії та Криму — понад 70 політв’язнів, переважно кримчан. Коли спілкувалася з рідними перших затриманих, багато хто вірив, це — помилка. Спершу дружини і діти були обережними, згодом розповідали про своє горе — прагнули докричатися. Тоді й організувався рух «Кримська солідарність» із переважно рідних політв’язнів. А ще організація «Бізім балалар» («Наші діти»), яка всі ці роки щомісяця надає фінансову допомогу дітям до 16-ти. На одній з перших зустрічей у березні 2017-го дітей було близько 40. Сьогодні їх 111.

Приїжджаємо до дружини одного з перших затриманих. Давно її знаю: жорстка і безкомпромісна. Дивуюся, але цього разу вона не готова давати інтерв’ю. Раніше дружин і дітей таки не чіпали — нині переслідування і обшуки і в них. Під час останнього жінок змусили роздягатися, що особливо принизливо для віруючих мусульманок.

Розповідає про нескінченну кількість принижень, через які доводиться проходити – часом дрібних, але від того не менш болючих. Скажімо, як російські охоронці зумисно загородили прохід у судовій кімнаті, щоб малі діти не встигли побачити силует тата.

Востаннє українські прикордонники чотири години протримали на КПП, вимагали дозволу від батька на виїзд неповнолітньої дитини – хай і з в’язниці. Вона довго пояснювала, що той – політв’язень і перепитували, чи дійсно українських прикордонників задовольнить документ з кримської в’язниці.

З фотографії на холодильнику посміхається чоловік. Згадую, як п’ять років тому перефотографовувала це зображення з екрану мобільного телефону. Тоді ще ні в кого не було фото затриманих. Для цієї багатодітної родини — вже четвертий рік без чоловіка.

#ЇхнійКрим

«Я би зрозумів, якби український уряд відключив усі енергоресурси, ми готові потерпіти, адже наші батьки, які були депортовані, перетерпіли й не таке, там не було ані газу, ані води», — у березні 2014-го, зранку після так званого «референдуму», говорив Ленур Османов — адміністратор кафе «Мусафір» в Бахчисараї. Через 5 років чоловік запевняє, що не відмовився від тих слів: «Не треба ніяких поблажок. Я чекаю на шоу, коли вони будуть звідси тікати з валізами».

Ще два роки після окупації Криму Ленур працював у «Мусафірі». Один із найкращих кримськотатарських закладів на півострові мав закритися. «Коли були перші “маски-шоу”, то прийшло 15 людей в масках. Я питаю, а навіщо автоматчики? Пояснюють — для їхньої безпеки. Кажу, заждіть, — я один тут чоловік, решта жінки».

Далі — численні суди щодо землі і власності, яку переоформити правильно господарям так і не вдалося. В цей самий час відкрилися два успішних заклади «Мусафір» у Києві. Лінур розглядає у Facebook фотографії: «Я б офіціантом влаштувався, поїхав до Києва, якби не родина, а ще — нерухомість. Я її не продам. Втрачу геть усе».

Досвідчений управлінець певний час таксував — це одне з найпопулярніших занять у Криму.

Над кафе «Мусафір» у Бахчисараї, як і 5 років тому, майоріє блакитний кримськотатарський прапор. Переглядаю своє відео: у день псевдореферендуму на цьому самому місці проїжджала російська військова техніка. Господарі кафе не планують продавати — сподіваються все зберегти і повернутися.

Ми спілкуємося не лише з критиками режиму. Але з ними найскладніше. Усі ці 5 років більшість кримчан підкреслено тримається осторонь політики. Розмову з журналістом про ціни чи ведення бізнесу можна вважати «оцінкою подій», тому і тут маємо називати співрозмовницю іншим іменем — Оксаною.

Ми в одному з сучасних ресторанів Ялти. Оксана роками в цьому бізнесі. Займається організацією культурних заходів. Пояснює, якщо раніше, було 40% гостей з материкової України, 30% — з Росії, а решта — іноземці, то нині 95% — росіяни.

Однак з минулого літа чимало друзів з материкової України почали приїздити в гості. Запрацювали термінали й банки, вже не треба везти з собою валізу готівки. Потроху повертаються інвестиції. Контрабанди мало – все контролюється. Ціни московські. Великі компанії поновлюють представництва. Відроджується маленький бізнес, зокрема харчовий: приватні пекарні, винарні, виробництво сирів.

«Їхати звідси лише задля того, щоб продемонструвати позицію — записати себе до політичного прошарку. Для мене це неправильно. У нас є море, гори. Ми тут народилися. Є ті, хто виїхав до Києва. У них бізнес не склався, повернулися. Є ті, хто там залишився», — розповідає Оксана.

Жінка уточнює, що молодь після школи намагається поїхати у Москву чи Пітер. На материкову Україну виїхати складно — непростий перетин, та й дітям, які вчаться в Україні, проблемно передавати передачі чи переказувати гроші на картку.

«Мені складно зробити висновки — стало гірше чи краще. Чи я мушу весь час перебувати у стані “все пропало”? Є речі, які не змінилися, — море, ліси. І ми, люди, не змінилися, бо намагаємося подорожувати, бути відкритими світу. Єдине, з’явилося відчуття, що ти весь час під наглядом «Великого брата». Все ж ми стараємося утримувати нейтральну позицію і триматися одне одного. Я не певна, що треба кинути все — батьків, дім, господарство, і шукати світлого майбутнього, там де нас швидше за все не чекають», — завершує вона.

Другого десятиліття окупації не буде

«Легендарный Севастополь, неприступный для врагов, Севастополь, Севастополь — гордость русских моряков», — співала на площі Нахімова група пенсіонерів наступного дня після так званого «референдуму». Скаржилися на «Правий сектор» і на те, що не можуть прочитати рецепти до ліків українською мовою.

У ті дні присутність російських військових у місті приховувалася. Сьогодні на площі Нахімова — російська військова техніка і люди у формі. Риторика вже не про учасників так званої «кримської весни», а про сили спецоперацій і Росію. На святкуванні, влаштованому провладними байкерами «Нічні вовки», голова окупаційної влади Криму Аксьонов підкреслює «Нічого не могло відбутися без Росії, а Володимир Путін особисто керував операцією».

З Андрієм Миколайовичем (ім’я змінене) ми зустрічаємося біля готелю «Україна». На кожному балконі — російський прапор. Колишній український військовий нині на пенсії. Під час анексії допомагав тримати контакт з українськими частинами. Він пропонує поїхати подалі від «офіційного Севастополя» і послухати людей, скажімо на ринку — «вони там вільніші».

Ані на базарі, ані в магазинах українських продуктів, як і імпортованих з інших країн, а не Росії, — ми не помічаємо. Андрій Миколайович переказує, що ще кілька днів тому продавчині обговорювали вибори в Україні. Найбільше до вподоби — Тимошенко, бо «в неї гарні обіцянки». Та в моїй присутності продавчині про політику говорити відмовляються. Найбільш політично ангажовані кримчани, з якими зустрічалися ми, підтримують президента Порошенка і дивляться канали «АТР» і «Прямий».

Поїхати проголосувати навіть для найбільш свідомих кримчан дорого. Треба зареєструватися у Херсоні, потім проголосувати, і те ж саме повторити в другому турі. Виходить майже сто доларів — як пів-пенсії.

З усіх екранів — російські телеканали. Ведучі показують розбудову: дві електростанції, одну з яких – Балаклавську ТЕЦ, до річниці анексії приїхав відкривати Путін. Журналіст запитує людей у лікарнях і магазинах: «То що, стало краще, чи це пропаганда?».

Андрій Миколайович звертає увагу на зміни – таки оновили, наприклад, весь тролейбусний парк, але додає, що порівнювати ціни й зарплати, з тим, як було – вже не аргумент. Найголовніше – віра, що тебе не кинуть, і реальне покращення життя на решті України.

«Як і багато хто, я зламався. Мав кілька операцій. У такому стані ще й у віці складно боротися. Але головне: навіщо? Опір можливий, якщо є віра, що це має сенс. Перемогти тут можна лише технологічно й інтелектуально. Силою не візьмеш», — продовжує він. Та додає, що змін у Криму годі очікувати: «Я дивлюся тільки на Київ. Дуже переживаю, що Путін зробив те, що хотів, щоб українці стали агресивними. Агресивні ті, хто бояться. А ми не повинні боятися. Вони нападають на слабшого. Ми не повинні грати за їхніми правилами».

П’ять років тому кримчанам почали видавати російські паспорти. Від російського громадянства можна було відмовитися і отримати дозвіл на проживання на 5 років. Андрій Миколайович з таких. Цьогоріч буде зрозуміло, чи дозволять йому залишатися в Криму й далі. У нього — два адміністративних попередження. Обидва штучні, однак формально це достатня причина, щоб заборонити жити на півострові.

Наостанок запитую чоловіка, чому він усе ж залишився в Криму?

«Я не думав, що Захід виявиться таким безсилим, а НАТО — «паперовим тигром». Не думав, що це триватиме так довго, і навіть нині гадаю, що другого десятиліття окупації не буде», — пояснює він. І додає, що готовий до того, що його вимусять покинути Крим.