Уроки географії та історії у восьмому класі, де вчиться мій син, почалися цього року з дискусій про кліматичні зміни. Тринадцятирічні діти обговорювали пожежі лісів в басейні Амазонки та африканських саван. Також вони говорили про те, чому про Амазонку говорять всі світові медіа (нехай і з кількатижневим запізненням), а про Африку — майже ніхто. Вони дивились на мапи і графіки й аналізували загрози глобального потепління на 1 градус і на півтора градуси. Вже кілька тижнів, повертаючись зі школи додому, мій син розповідає про обмеження у використанні відновлювальних джерел енергії, про недосконалості електрокарів, і про те, що вторинна переробка — не панацея.

Поза тим, ці діти вивчають мапу вітрів і те, як вона змінюється за останні 50 років, як змінюватиметься надалі і що це означатиме для місцевого клімату. А ще — ці діти виходять на кліматичні страйки, і шкільна адміністрація це заохочує.

Звісно, це не українська школа. Це школа швейцарська. Школа у країні, де сортується сміття і немає сміттєзвалищ, де переробляється від 70 до 90% скла, пластику й алюмінію, де в подвір’ях будинків та на спеціальних майданчиках є збірники для компосту, де дедалі більше людей віддає перевагу локальним продуктам над тими, які треба перевозити здалека, потягам над літаками і велосипедам над машинами. Країна, де тисячі людей (включно зі школярами і студентами, дві третини з яких вимагають від уряду негайних дій щодо кліматичного стану) виходять на кліматичні страйки, вимагаючи від уряду зменшення вуглецевого сліду до нуля в 2030 році.

Та що вони знають, ці швейцарці? У них комфортне життя і високі зарплати, їм просто більше немає, чим перейматись. Та в них немає війни та ідеальні дороги. Що з того, що в них тануть льодовики — ще нікого не затопило та і на лижах покататись на наш вік ще вистачить.

А разом із ними і шведи, німці, французи та всі ці та інші благополучні країни. Як не ліваки і феміністки (а краще два в одному), то просто переслідують якісь свої шкурні інтереси. Бояться напливу мігрантів, схопили екологічний хайп, за ними стоять чиїсь великі гроші, це світова лівацька змова… (перелік хвороб благополучних суспільств можна продовжувати згідно з вподобаннями читачів).

І дівчинка ця, хвора дитина з комсомольським вогнем в очах. Ми ж то точно знаємо, що воно за комсомол, ми там були, ми цю хворобу розпізнаємо з пів погляду, з пів нюху. І про світові змови знаємо напевно, були там. Тож будьмо пильні. І про те, що всім дітям треба бути в школі, ми там були, в цих школах! А аутичним — краще сидіти вдома і хворіти собі тихенько, а не на світові трибуни видиратись з піною в роті. Взагалі, краще всім сидіти вдома, популісти нещасні.

Факти в країні розвиненої боротьби з інформаційними фейками та євроатлантичним курсом цінуються вибірково, ті, що не пасують, відкидаються рішуче й категорично. Нам, будь ласка, давайте Європу (і якомога швидше, бо ми її історично заслужили), але нормальну таку Європу: з європейськими цінностями, але не без традиційних, зі свободою слова, але не для ліваків, з інклюзією, але без аутистів на трибунах, з демократією, але не для «понаєхавших», з хорошою європейською освітою для наших дітей, але збудованою на правильному патріотизмі.

Ви там, у ваших європах і америках, мусите бачити і опікуватись нашою війною, російською агресією та гібридною війною, бо вона ж не лише про Україну, вона ж про новий світовий порядок, вона про всіх нас і наше майбутнє. Але ми тут, в країні Чорнобиля, колапсуючих сміттєзвалищ, індустріальних монстрів у Авдіївці та Маріуполі та лисіючих Карпат, непитної води та, відповідно, надвиробництва бутильованої, у пластику, будемо тицяти пальцями в цю «ненормальну» дівчинку, з якою говорять Меркель і Обама, Давос і ООН, яка уже рік — у заголовках усіх основних світових медій, від консервативних до ліво-ліберальних (вибачте за спрощену класифікацію), і бачити за нею світову змову.

Бо які ще кліматичні зміни? Немає ніяких кліматичних змін. Привіт учителю нашому Трампу.

Хвиля неприхованої агресії та цькування, яка накрила деякі українські медіа, а головним чином фейсбук, — це і про брак емпатії, і про ненаситну жагу цькувати людей інших, відмінних, харизматичних, і про цілковитий колапс здатності до конструктивної, обґрунтованої критики та обговорення без переходу на особистості, про катастрофічний брак критичного мислення і довіри у суспільстві. Проте не в останню чергу — це про серйозне випадіння України зі світового порядку денного і його ключових дискусій. Тобто, вибачте за прямоту, про містечковість і герметичність.

Кліматичні зміни та їхні катастрофічні наслідки для цілого людства — сьогодні найважливіше питання, яке стоїть перед цілою світовою спільнотою. Бо якщо вже сьогодні вони безпосередньо загрожують життю лише певно, далекої від благополучної і неблагополучної Європи (але не Північної та Південної Америки, скажімо), частини людства, то вже до кінця століття це торкнеться життя кожного з нас або наших дітей. Про це написано численні дослідження, до це говорять найзнаніші письменники, режисери і художники, упродовж останніх років про це ледь не щотижня пишуть провідні світові медіа. Кілька місяців тому Спеціальна міжурядова комісія ООН опублікувала звіт про зміни клімату, спустошення, деградацію земель, безпеку харчування та вуглецеві викиди.

Можна цинічно зауважувати, що немає гарантованих розв’язань цих проблем.

Можна коментувати про те, що це проблеми «першого світу», в якого є на це час і натхнення.

А можна нарешті вилізти з танку і зрозуміти, що те, про що говорить Ґрета Тунберґ, а з нею уже мільйони інших більш або менш публічних людей, — це те, від чого не можна сховатись, тому що, як не нам, то наших дітям чи онукам точно доведеться з цим жити. Або не жити. Або сподіватись на те, що інші небайдужі діти, ні, не з України, з інших країн, в яких екологічна свідомість і відповідальність виховується разом із загальною громадянською відповідальністю, ще від дитячого садочка і сімейних традицій, не заспокояться, не будуть нормальними, але будуть кричати про це на кожному можливому кутку і вимагати змін.

Але якісь не наші діти. Бо наразі українська реакція на головні світові дискусії нагадує реакцію досвідчених бабок на лавочці під під’їздом, повз який жодна шльондра не прослизне без належного критичного обговорення.

Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора

Поділитись: