Міста — як люди: живі, поки про них живе пам’ять. Тут зібрані історії стертих війною українських міст, що нині існують хіба що як формальні позначки на картах та у спогадах мешканців. Спогадах, сповнених світла, болю й туги за життям, що залишилося там.
Соледар
«Згадую про дім, коли йду ринком і бачу пачки солі від різних виробників, які як один намагаються копіювати стиль “Артемсолі”. У мене це викликає усмішку», — розповідає громадська активістка із Соледара Наталя Тищук.
Жінка народилася не в Соледарі, але вважає місто своїм рідним. Улюбленим місцем для Наталі та її родини стала «гора Юрчина». Головним святом у місті був не День міста, а День шахтаря. Свято супроводжувалося великими гуляннями, згадує Наталя.
Авдіївка
«Нам обіцяли, що її відбудують — і ми в неї повернемось навчатися. Вона була наче відбиток порожніх обіцянок, що щось має змінитись», — згадує про свою зруйновану школу в Авдіївці Поліна Пушкіна.
Дівчина вже не знає, якою була до війни. Для неї війна триває половину життя. Під перший обстріл вона потрапила 27 липня 2014 року. Прилетіло саме по її домівці. Згодом вона завела щоденник, де занотовувала назви багатостраждальних вулиць Авдіївки. Тих, які найчастіше обстрілювали.
Більше спогадів жителів міста та історію Авдіївки читайте в матеріалі Дениса Булавіна
Бахмут
«Місто сонця, сріблястих тополь, свіжоспеченого хліба, солі, аромату троянд та гіркуватих трав», — таким Наталя Вишневецька згадує Бахмут в 1989 році, коли вона ще студенткою вперше потрапила туди.
Дівчині настільки сподобалося місто, що вона вирішила залишитися і прожила в Бахмуті цілих 30 років. Працювала бухгалтеркою, відкрила власну справу. Все йшло добре, якби не війна… У 2022 році Наталя втратила все, хоч і не померла сама. Жінка з родиною вже три роки мешкає на Полтавщині, та все ж сподівається, що колись зможе повернутися додому і побачити своє рідне місто.
Спогади про Бахмут та його історію читайте в матеріалі Наталії Мазіної
Сіверськодонецьк
«У тому, що я воював у Сіверськодонецьку, не було нічого романтичного. Це війна, а я військовий. Не переймався, що захищаю саме своє рідне місто», — розповідає лейтенант бригади «Лють» Кирило Титаренко.
Кирило згадує, як у перші дні повномасштабки в сіверськодонецьких церквах несамовито били на сполох дзвони.То були храми московського патріархату — українська церква в місті була одна, тіснилася в якійсь кімнатці. Вже у травні 2022 року замість міста він побачив вигорілі будинки, обсипані під'їзди, купу згорілих автівок, гори зі щебеню, цегли, арматури.
Лисичанськ
Лисичанськ називали «Колискою Донбасу» через велику кількість промислових обʼєктів. А ще там була фабрика ялинкових прикрас. Тому лисичанці в певний спосіб були дотичні до кожної домівки в нашій країні, згадує військовослужбовець Руслан Кладков.
За панування в Лисичанську «Партії регіонів» підприємства були продані росії нібито під інвестиції, але жодних коштів ніхто в їхній розвиток не вкладав. Коли промисловість почала занепадати, місцеві перемкнули увагу на створення власних невеликих підприємств. І, за словами Руслана, до початку війни у 2014-му бізнес у Лисичанську активно процвітав.
Мар’їнка
«Батько — заслужений будівельник України. І я розумію, що він перевертається в труні, бо все, що він зробив, — усе зруйновано», — каже Аліна, волонтерка та жителька Мар’їнки.
Упродовж восьми років Мар’їнка, у якій проживали майже 10 тисяч людей, була фактично брамою й останнім рубежем до окупованого Донбасу. Доки російська армія його остаточно не «денацифікувала», захопивши вже у вигляді безлюдних руїн.
Вугледар
«Вугледарці так гарно жили, що, от не повірите, навіть викликали таксі, щоб дістатися до сусіднього підʼїзду! Люди будували комфортабельні котеджі, робили дорогі ремонти, брали іпотеку — усі були платоспроможні», — згадує Олена, мешканка Вугледару.
Таким багатим і перспективним Вугледар зустрів весну 2014 року. Тоді у місті дивом утрималася проукраїнська влада, каже Олена. Говорячи про прихід великої війни, жінка хвилюється: обстріли були несамовиті.