Про мрії підлітків на Донбасі, життя в Грузії через 10 років після війни та Сенцова — головні фотоісторії у 2018

Тендітний вік у місті Щастя (СПЕЦПРОЕКТ)

Вони чи не щодня бувають у «Берліні» та «Шанхаї». Щоправда, не виїжджаючи за межі міста, — так місцеві підлітки прозвали улюблені локації в містечку Щастя, що в Луганській області, майже на лінії розмежування. Подорожують же вони наразі лише у своїх мріях. Ба більше, навіть виїхати з малої батьківщини без супроводу дорослих до повноліття не можуть.

Луганськ — місто можливостей, наприклад, є можливість поїхати, — любили жартувати луганчани. Достоту те саме стосується й Щастя, а надто, що через дивний радянський адміністративний поділ, до війни місто Щастя було Жовтневим районом міста Луганськ.

«Дорослішання в зоні бойових дій» — це історія місцевих підлітків, які мріють урешті-решт вирватися звідси, дехто з них — назавжди. Хоча є й такі, що думають інакше.

Міни і море. Історія рибалки з прифронтового Бердянського

До Бердянського, що між мирним Маріуполем і фронтовим Широкиним, веде три дороги. На кожному блокпості пропускають лише місцевих — з пропискою. Селище вважається небезпечною територією, але не тільки тому, що поруч стріляють. У 2016 році, коли чекали нападу бойовиків на Маріуполь з моря, з боку окупованого Новоазовська, сапери розставили міни просто на дні. Лише за рік за сприяння Червоного Хреста на узбережжі з'явилися знаки «Небезпечно, морські міни». Але тут на них не надто зважають. Як і на самі міни.

Уздовж берега будиночки, майже на кожному подвір'ї — човен. Село рибалок майже спорожніло від початку війни. Залишилися найвитриваліші та найризикованіші. Адже, як кажуть рибалки, море кличе назад.

10 років після війни в Грузії: «Там сидить російський солдат і каже — сюди не можна!» (СПЕЦРЕПОРТАЖ)

08.08.2008. Того дня почалася війна між Грузією та Росією. За 5 діб невелика країна, яку розривали внутрішні національні протиріччя, остаточно втратила частину території. Між ними тепер колючий дріт.

За 10 років на перший погляд видається, що про неї майже нічого не нагадує. Зруйновані будівлі в Горі, які зазнали авіаударів, відбудували. Видимих атрибутів пам’яті тієї війни не залишилося.

Громадське вирушило до Грузії, щоб зрозуміти, як країна прожила ці 10 років і чи готова рухатися далі.

Межигірський зоолог

Працівник Київського зоопарку Сергій Григор'єв уранці 22 лютого 2014 року прийшов додому з Майдану. Сходив у душ, заварив чай і збирався лягати спати. Але перед цим вирішив відкрити стрічку новин у Facebook. Там він прочитав, що Віктор Янукович утік із Межигір'я, покинувши на території резиденції великий зоопарк тварин і птахів.

Сергій піднявся із ліжка, одягнувся, зателефонував товаришу і разом з ним поїхав до Межигір'я – подивитися, у якому стані тварини.

Він залишився у резиденції на наступні чотири роки.

Місто, куди немає дороги: фоторепортаж з Лабитнангі, де утримують Олега Сенцова

У березні Громадське разом із двоюрідною сестрою Олега Сенцова Наталею Каплан побувало в місті Лабитнангі, що на півострові Ямал, у російській Арктиці.

Саме тут, у колонії «Білий ведмідь» 14 травня Сенцов оголосив безстрокове голодування. Він вимагає звільнити всіх українських політв'язнів, утримуваних у російських тюрмах.

Олег відмовляється від зустрічей. Каже, йому так легше. Але ми їхали в Лабитнангі не лише щоб побачити, де саме утримується Олег, — необхідно було знайти адвоката, який міг би оперативно прийти до колонії. А також людину, яка погодилася б носити передачі. Зробити це тут було непросто. Ямал — край Газпрому. Місцеві залежать від роботодавця, часто мають службове житло й бояться ризикувати своїм положенням.

У Лабитнангі дуже холодний і вологий клімат. Під час нашої поїздки в березні температура трималася на рівні –30. У місто можна потрапити лише через річку Об, яка відділяє Лабитнангі від Салехарда — столиці Ямалу. Взимку вона замерзає й крига стає дорогою.

«Я вдячна раку, вся жесть зі мною вже сталася». Історія дівчини, яка створила проект підтримки онкоодужуючих

У 24 роки Інесі Матюшенко поставили діагноз «хвороба Ходжкіна» — це злоякісне захворювання лімфатичної системи. Дівчина вчилася на четвертому курсі в університеті. Інеса — сирота, нею опікувався дядько, брат мами. Одного дня він зателефонував і сказав, що лікарі знайшли в неї рак.

Після лікування Інеса створила проект Cancel-R, який підтримує онкоодужуючих. Разом вони займаються йогою, слухають лекції, влаштовують дні краси й малюють фарбами.

«Схоже на війну, але не стріляли» — ліквідатори аварії на ЧАЕС з прифронтової Старогнатівки (СПЕЦРЕПОРТАЖ)

Двадцять родин ліквідаторів Чорнобильської катастрофи на одне селище. Це прифронтова Старогнатівка в Донецькій області. Що в одному селі так багато ліквідаторів — випадковість. Щоправда, з кожним роком їх стає менше: одні виїжджають, інші — помирають.

«Перша лінія оборони» — кажуть місцеві словами військових. Порівняно з минулими роками, стріляють тут менше, тепер дістається Гранітному, яке розташоване ближче до «нуля».

Тутешні мають такі ж проблеми, як і всі, хто лишився жити біля лінії зіткнення: нестача вугілля й дров, немає ліків, хороших лікарів, маленька пенсія. А ліквідаторам ще треба переоформлювати документи й доводити, що дійсно був у Чорнобилі. Адже нещодавно селище підпорядкували Волновасі — колишній райцентр Тельманове опинився на окупованій території. Про ліквідаторів тепер згадують нечасто, навіть до річниці аварії на ЧАЕС. Владі не до того.

«Клас Акт»: театр підлітків з двох кінців України

«Клас Акт» — британський соціально-театральний проект. Існує 27 років. Його заснувала драматургиня Нікола Маккартні. Вона працює з дітьми й підлітками з незабезпечених родин, вихованцями сиротинців, наркозалежними, людьми з фізичними вадами, жертвами насилля та засудженими ґвалтівниками.

Всіх цих людей професійні драматурги й театральні режисери вчать виражати себе мовою театру, щоб подолати соціальні й психологічні негаразди та пережити емоційну гойдалку гормональної перебудови організму.

В межах українського «Клас Акту» його кураторка Наталія Ворожбит разом із групою режисерів навесні поїхала у два міста на сході й заході країни. Там вони кілька днів спілкувалися з учнями довільно обраних шкіл. Театрали пропонували дітям погуляти містом, поговорити, та потім – написати текст.

Це може бути історія, яку діти ніколи не розкажуть батькам, чи кіно, що його вони хотіли б зняти. Наталія Ворожбит каже, що часто найпроблемніші діти розповідають справді приголомшливі історії.

Дзензелівка музична

Поки господиня займається побутовими питаннями, на її подвір'ї звучить фортепіано — триває репетиція чергового виступу. Уже 9 рік поспіль її син проводить у селі Дзензелівка на Черкащині фестиваль класичної музики.

«Оскільки в тата і мами господарство, і вони не можуть приїхати в Київ у філармонію, щоб послухати музику, то він привіз її у Дзензелівку», — розповідає про сина Павла пані Оксана.

Я розкажу про це на стендапі. Історії трьох українських коміків

«Стендап — це хороша психотерапія і розрядка для коміка. Для людей це передусім гумор. А розумні думки або щось, що людина може знайти в стендапі для себе — це вже маленький приємний бонус».

Кирило Мазур, Наталя Гаріпова та Даниїл Білий — стендапери. Вони жартують про стосунки, розповідають публіці про родинні проблеми і точно знають,що стендап-це не лише про гумор. Громадське розповідає історію трьох коміків, які розвивають новий жанр гуморитичних виступів в Україні.